Свій серед «чужих». Чому тренер з Америки вирішив назавжди залишитися у Вінниці?

Дейл Хеффрон на футбольному полі під час тренування

Дейлу Хеффрону 67 років. Він з дитинства любив подорожувати. Відтак, коли випала нагода побувати в Україні, він нею скористався і повертатися назад не прагне.

Перші кроки     

— Я народився у штаті Вісконсин, США. Мій батько та вітчим були військовими льотчиками. Тому ми часто переїжджали і з дитячих років мені подобалося бачити різні місця. Я маю велику родину, аж сім сестер. Після школи якраз і почав подорожувати і професійно грати в американський футбол, — розповідає Дейл.

Чоловік поважає і любить всі види спорту, але американський футбол обрав не лише через особливі здібності. По завершенню школи він отримав близько 50 листів з різних коледжів США, які пропонували йому вступити до них навчатися і отримувати стипендію. Свою роль зіграли досягнення у футболі вже на той момент.

— Я обрав коледж, який був далеко від Канади, де було тепло і море, — каже Дейл. — А футбол давав можливість оплатити навчання у коледжі, в мене була спортивна стипендія. Я вивчав історію, географію, трохи математику, але навчання я так і не завершив  — знав, що поїду звідти і тому так і не отримав диплом.

У коледжі Дейл Хеффрон був квотербеком, на позицію нападника його назначив коуч. Згодом він також грав у символічній збірній США, був професійним гравцем у Національній футбольній лізі, працював у «найкрутішій лізі Європи» – GFL 1 – Німецькій лізі з американського футболу і вигравав її на різних рівнях.

— Свого часу він грав за «Оукленд Рейдерз», це команда від НФЛ, найкрутішої і найбагатшої спортивної організації в світі, яка має 32 команди. Річний бюджет там складає багато грошей,  десь 3,5 - 5  мільярдів доларів, а контракти по 200 млн доларів. Таких контрактів немає в жодному виді спорту, — розповідає колега Дейла, тренер «Вінницьких вовків» Євген Хомин.

Або на війну, або в тюрму

За все життя Дейл Хеффрон побував у 120 країнах світу і навіть на загадковому білому континенті — в Антарктиді. На запитання, куди вперше поїхав, Дейл спершу розповів про Канаду та Мексику. Але згодом виявилося, що першою країною, після США все ж став В’єтнам.  

— Я жив у Мінесоті, яка межує з Канадою — доїхати туди було неважко, а потім я ще їздив у Мексику. Але якщо говорити про справжнє відвідування зовсім іншої країни — то це був В’єтнам. Я воював у В’єтнамі. Мені виповнилося 18 років, це призовний вік і варіантів особливо не було — або на війну, або в тюрму. Воював півтора роки.

Дейл не захотів ділитися подробицями цієї сторінки свого життя. Обличчя в нього спохмурніло, голос став тихішим, а говоріння – швидшим. 

— Я знаю, що мій уряд бреше про війни, які ведуться Штатами, я знаю, що вони брешуть про все. Я люблю свою країну, але не люблю військових та уряд. В’єтнам… це було жахливо, я бачив як маленькі діти помирають. Це було жахливо. Жахливо, — сказав він.

Про сім’ю

Пристрасть до американського футболу та подорожей виявилася несумісною з подружнім життям, зізнається Дейл Хеффрон. Зараз він має вже дорослого сина, який нагадує Дейлу його в молодості.

— Я був жахливим чоловіком, — сміється Дейл. — Я дуже люблю подорожувати, намагався поєднувати це захоплення і родину, але був непосидючим і мені хотілося побачити якомога більше країн та міст. Маю сина, йому 37 років і він неодружений, дітей в нього нема. Він схожий на мене, любить подорожувати і не поспішає потішити мене онуками.

Дейл Хеффрон каже, що син чотири рази приїздив у Європу, щоб зустрітися з ним. Цього року теж планує приїхати, хоче побачити Україну.

— Якщо з карантинними обмеженнями буде все добре, то після закінчення сезону, ми поїдемо разом подорожувати, — сподівається він.

«Чи є в тебе вода та електрика?»

На питання, чи було страшно їхати в Україну в 2015 році, коли в нас вже тривала війна, Дейл з посмішкою відповів, що ні. Хоча коли вперше приїхав у Вінницю, то на вулицях бачив багато військових.

— Я тоді згадав Радянський Союз та Німеччину. Моє перше враження про Україну перевершило всі очікування в кращому розумінні цього слова. Багато знайомих та друзів з інших країн в мене запитують, чи є в мене вода та електрика, я сміюся, розповідаю про торгові центри і кажу, що тут все нормально, цивілізовано. Україна виглядає найкраще серед всіх пострадянських країн, де мені довелося побувати, — каже він.

Дейл зізнається, що особливо не переймався через політичну ситуація тут, прагнув відкрити для себе Україну і дізнатися, як тут живеться.

— Тут мені подобаються люди. Але ще є такий нюанс, як пенсія. Я вийшов на пенсію у 62 роки. Аби мати хороший рівень життя, потрібно було обирати іншу країну для проживання – умовно кажучи, я обирав між Україною, Південною Америкою та В’єтнамом. Я обрав Україну. До того ж тут є американський футбол та найкрасивіші жінки у світі, — всміхається тренер.  

Дейл згадує, що ще у часи роботи в Німеччині, коли тренував команди, отримував зарплатню і пенсію. Але рівень життя та можливості там були значно скромнішими, аніж тут. У Вінниці він хоч і став головним тренером з американського футболу, однак ця робота радше волонтерство. Тут живе на свою пенсію, а команда допомагає йому з проживанням.

Завдяки одному зі спортивних сайтів, де різні команди публікують свої історії, досягнення, вільні вакансії та позиції гравців, Дейл знайшов своє місце у Вінниці.  

— Таким чином можна потрапити у будь-яку країну. Дейл мав приїхати сюди просто на певний час на тренувальний табір, але йому тут сподобалося і він залишився. Окрім того він тренував команди ще й в Фінляндії, Чехії, Польщі та Угорщині,  — розповідає Євген Хомин.

Вперше Дейл Хеффрон приїхав у Вінницю у 2015 році, однак через проблеми зі здоров’ям йому довелося виїхати з України. На постійну основу він повернувся сюди вже у 2019 році.

— В мене була німецька страховка, яка покрила всі витрати на операції. Мені оперували серце. Якби в мене страховки не було, то операція обійшлася б у тисячі доларів, тому я поїхав у Німеччину і за десять днів перебування у госпіталі я заплатив 190 доларів, а решту покрила страховка, — згадує Дейл Хеффрон.

«Я знаю, як вигравати»  

Тренерством Дейл Хеффрон займається вже понад 25 років. На його рахунку 68 перемог та 23 програші, однак ліцензії тренера в нього немає.

— Ліцензію на тренерство в США можна не мати, оскільки я знаю як вигравати, як грати в американський футбол, то ніякої «кірочки» не потрібно. В Штатах навіть немає Міністерства спорту, а тому й державного фінансування немає. Все відбувається за рахунок інвесторів та меценатів. Держава займається лише будівництвом майданчиків та стадіонів, — пояснює він.

Дейл Хеффрон згадує, що навіть не очікував, що стане головним тренером у 24 роки. Першою його командою були хлопці зі старшої школи, на той момент підопічним було 17-18 років — між ними різниця у віці була невеликою і вони й досі підтримують зв'язок.

— В Оукленді я грав в американський футбол професійно, а після завершення трирічного контракту мене відправили в Сан Хосе, щоб у разі чого, я був «під рукою» і міг швидко повернутися в склад команди. Моя перша команда…, — Дейл замріяно почав згадувати про перші кроки у тренерстві. — Я прийшов у понеділок і спитав, де головний тренер. А всі кажуть, що це я головний тренер. Це був сюрприз. Я й досі спілкуюся з цими хлопцями, ми зараз приблизно однакового віку.

Різниця між американськими та українськими футболістами

Дейл каже, що різниця між українцями та американцями у підході до американського футболу різна. Перш за все тому, що американські хлопчики починають грати ще в ранньому дитинстві – цей вид спорту ніби на генетичному рівні передається в спадок.

— Кожен, хто тренує, той грав в американський футбол. В Україні футболісти отримують тренера, який грав в американський футбол у кращому випадку у 18-19 років, а в звичайному випадку, цього може й не статися. В цьому відмінність у навчанні. Американці тренуються щодня, а українці двічі-тричі на тиждень. Мої гравці тут мають родину, дітей, ходять на роботу і  вони не можуть виділити весь вільний час на тренування. Але українці грають, бо вони люблять цей вид спорту. І так само в усьому світі, — розмірковує Дейл Хеффрон.

Дейл каже, що грати в американський футбол і тренувати когось – це фактично одне й те ж. Зізнається, що в підопічних зараз він бачить своє продовження.

Американський футбол — це командна гра. Однак бувають випадки, коли гравці не можуть чи не хочуть рухатися в одному напрямку. Тоді Дейлу, як тренеру, доводиться йти на радикальні міри.   

— Якщо хтось з команди не хоче працювати і робить щось своє, я знаходжу нового гравця.  Я не вірю в окремих зірок. Кожен по-своєму зірка і в цьому вся суть футболу, — каже він. — Або буває так, що людина хоче грати, але американський футбол — не для нього. Але можна знайти себе у європейському футболі. Не хочу видатися злим, але ж справді - щось тобі підходить, а щось ні. І в цьому немає моєї чи його вини. Просто так склалося, що він не може грати.

Дейла у Вінниці називають не тренером, а коучем – на англійський манер. І не лише тому, що він тренує спортсменів, а й тому що він виховує та направляє своїх підопічних у правильне русло. Його колега, Євген Хомин зізнається, що інколи «виховні моменти» бувають жорсткими та на підвищених тонах, але без читання моралі.

— Дейл спілкується лише англійською, є ще термінологія американського футболу, якою все ж треба користуватися в оригіналі. А  «тренер» в американському футболі означає людину, яка тейпує ноги і займається травмами, — каже Євген. — Дейл суворий і вимогливий, дуркування на полі не проходять.  Він може накричати, але разом з тим підбирає влучні слова з жорсткою інтонацією, які не пригнічують і не змушують відчувати себе лайном, а навпаки, мотивують.

Думки матеріальні

Окрім американського футболу, Дейл цікавиться космосом. Це захоплення пояснює на прикладі дослідників, які сотні років тому вирішили перетнути океан і дізнатися, що ще є в цьому світі. Каже, що якби була можливість відправитися на Марс, то він полетів би першим.

— На карантині мені було важко всидіти вдома, тому як тільки його трохи послабили і випала нагода, я поїхав у Єгипет на два тижні. А взагалі, я дуже люблю людей, намагаюся знайомитися з ними і спілкуватися. Мені потрібен вчитель української мови, хочу її вивчити. Бо важко тренувати людей, які не дуже розуміють англійську. Інколи складається враження, що я переходжу на якусь єгипетську і ніби белькочу щось: «бла-бла-бла», — сміється Дейл. — Останнім часом дуже зацікавився космосом, дивлюся документалки та багато читаю про все, що цього стосується. Ілон Маск для мене візіонер, він мріє про щось і створює щось. Так само я мрію, щоб ми виграли Національний чемпіонат, а якщо ніхто не буде про це мріяти, то ми ніколи не виграємо.

Всюди за свого

Дейл розповідає, що дуже легко адаптується в різних країнах. Каже, що цьому сприяють в першу чергу люди — вони прагнуть допомогти.

— Коли я був вперше у Китаї, це було у 1986 році, я був там єдиною білою людиною в поїзді. До мене підходили люди й діти, щоб просто торкнутися мене. Вони ніколи не бачили американців. Це було прекрасно, — згадує Дейл Хеффрон. — Треба завжди попросити про допомогу і ніхто тобі не відмовить. Як ми з вами познайомилися: ви просто підійшли і спитали в мене, чи я Дейл. І коли мене хтось попросить про допомогу, я завжди допоможу. Не важливо, якщо я побачу якогось інваліда, то охоче куплю йому ліки чи їжу. Але якщо це абсолютно здорові люди з руками-ногами, але просять милостиню, я скажу їм, щоб йшли на роботу.

Він зізнається, що повертатися в Сполучені Штати не планує. Він і досі громадянин Америки, тут брав участь у голосуванні на президентських виборах. Зізнається, якби Трамп вдруге здобув каденцію, то відмовився б від громадянства.

— Мені прийшов лист з посольства і я віддав голос за Байдена. Але це через те, що недолюблюю Трампа. Якби він виграв на виборах, то я б позбавився громадянства, настільки він жахливий. Я б попросив український паспорт і відправився в ті країни, куди американцям заборонено подорожувати, в Іран, наприклад. Я багато читав про Перську імперію і мені було б цікаво там побувати, — каже він.

Треба платити більше педагогам

На думку Дейла Хеффрона, вчителям та тренерам треба підвищити зарплатню. Пояснює це тим, що бути для когось наставником – виснажливо, але це велика і відповідальна справа, адже виховується майбутнє.

— І зарплату треба піднімати не лише в Україні, а й в Америці та по всьому світі. Чому вчитель отримує мізерну платню, а менеджер в Макдональдсі набагато більше? В Штатах є приказка: ті, хто можуть робити – ті роблять, хто не може – ті вчать, —всміхається тренер. — Я також думаю, що потрібно зробити якісь пільги для спонсорів, аби вони були зацікавлені в підтримці спорту в Україні.

 Читайте також:

В одній команді: до «Вінницьких вовків» приєдналися іноземні легіонери

«Він вміє вижити без води і їди у джунглях». Що робив у Вінниці військовий екстремал з Британії?
 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.