«Жах! Боляче дивитися на таку руїну». Гостя з Ізраїлю вражена побаченим на підшипниковому

«Окраса» Вінниці — руїни ДПЗ, їх особливо боляче бачити тим, хто у свій час працював на підприємстві

Мова про Беллу Докс, дівоче прізвище Трактірщик. Це вона побувала на підшипниковому нинішньої весни. Приїздила разом з сином. Едвард Докс наш колега, журналіст. Проживає у Києві. Пише для ізраїльських видань. На прохання 20minut.ua Едвард розповів про їхню з мамою поїздку на ДПЗ-18, а також згадав про роки їхнього проживання у Вінниці.

Спілкувалися по телефону вже після того, як він провів маму на літак.  

Час від часу Едвард приїздить до Вінниці. Тут у нього залишилися шкільні друзі, знайомі. Інколи супроводжує екскурсії. Запровадив так звані генеалогічні екскурсії. Вони користуються особливою популярністю не тільки серед тих, хто у свій час залишив країну. Їхні нащадки теж хочуть побачити землю предків, пройтися по тих місцях, про які вони їм розповідали.

Знайшла колишнє робоче місце

Едвард каже, що він аж ніяк не сподівався побачити на місці заводу такі руїни.

— Жах! — це слово мама вимовила одразу після того, як він зупинив автомобіль біля заводу і ще не раз повторювала його на зворотному шляху.

Незважаючи на те, що на сходах відсутні перила, вони піднялися на другий поверх. Знайшла місце їхнього відділу метрології, розповіла синові, де саме було її робоче місце, ще показала їдальню. Їй було дуже прикро, що завод перетворили в руїну.

В Едварда свої спогади про завод. Після занять у школі він їздив на тренування у спортзал на ДПЗ-18. Їхати треба було через усе місто. Вони проживали у будинку на Поліни Осипенко. Зрозуміло, можна було знайти тренера поближче від місця проживання. Але на заводі працювали батьки, підприємство було відоме у місті, йому подобалося там тренуватися.

«Так це ж Зірка Давида!»   

Едвард згадує, що його мати почала працювати на ДПЗ-18 у 1966 році після закінчення технікуму. У неї була посада метролога. Батько Леонід працював у шліфувально-складальному цеху.

Співрозмовник зберігає чимало спогадів про завод. Чув їх від батьків. Не для нього розповідали. Дорослі спілкувалися між собою, а діти, як кажуть, мотали почуте «на вус».

З розповіді батьків дізнався, що серед заводських працівників було немало євреїв. У зв’язку з цим чоловік згадує таку історію. Одна з печаток мала трикутну форму. На одному з документів її проставили, але  зображення вийшло не зовсім чітке. Вирішили повторити. Зміщення трикутника дало незвичне зображення.

«Так це ж Зірка Давида!» — вигукнув хтось з робітників, коли побачив документ.

Фото заборонили друкувати

На ДПЗ-18 часто навідувалися журналісти. Завод поставляв свою продукцію не тільки для підприємств тодішнього Союзу. Вінницькі підшипники експортували також за кордон. Слава про нове виробництво мала широкі крила.

Едуард надіслав фотографії тих часів. Їх дотепер зберігає його мати. На ній вона зображена під час роботи. Майже 35 років минуло від тоді, як вони виїхала з Вінниці, а фотографії залишаються. Згадка про молоді роки, про завод, про місто.

У цих фотографій незвична історія.

— Мама розповідала, що їх робив фотокореспондент вінницької обласної газети, — каже Едвард. — Почерк професіонала одразу звертає на себе увагу. Але знімки в газеті так і не з’явилися. Коли мама поцікавилася у когось з начальства, ті казали, що не знають причини. Казав фотограф, що для газети, а чому не друкують, невідомо.  З часом їй «по секрету» натякнули про причину. Газета, в якій мали з’явитися фотографії, партійна. Тим часом Докси з кимось у розмові натякнули, що вони не проти були б виїхати в Ізраїль. А це вже був свого роду «вирок». Таких вважали зрадниками і всіляко перешкоджали виїзду. Вони опинялися «під ковпаком» у тодішнього КДБ. А тут раптом газета пропонує друкувати фотографію!..

Ось так світлина, зроблена понад 30 років тому, нарешті все-таки потрапила на очі читача. Щоправда, вже зовсім іншого видання, нашого сайту 20minut.ua.

Підшипник для африканського боса

Після того, як Едвард розмістив фото руїни підшипникового на своїй сторінці у Фейсбуці, на це повідомлення відгукнувся дехто з колишніх працівників заводу.

— Жахливо бачити, на що перетворили завод, пише Зоя Співак. — Я дуже любила свій завод, людей, з якими працювала. Починала з лаборантки у вимірювальній лабораторії, а закінчила кар’єру начальником БРіЗа. Одночасно з роботою навчалася на вечірньому відділенні політехнічного інституту. Дуже боляче дивитися, на що перетворили завод! У нас були автоматичні лінії з Німеччини і наладчики звідти приїжджали встановлювати апаратуру…

— Боляче дивитися на весь цей жах! — пише Белла Вайсман. — Я працювала у конструкторському бюро. На завод прийшла з першого дня його відкриття…

— Серце кров’ю обливається від споглядання такої розрухи! — такими словами відгукнулися Анна Лузіна, Ніла Ворончук, Анна Гессен.

Свій спогад про завод залишила Барбара Вінер. Пише, що вона працювала перекладачем, оформляла документи на відправку підшипників за кордон. Проживала у будинку на тодішній вулиці Свердлова. Її робоче місце було на другому поверсі.  Одного разу її викликали з дому після роботи. Директор на прізвище Васін навіть службову «Волгу» прислав за нею. Треба було негайно опрацювати замовлення для однієї з африканських країн. Охорона пропустила у приміщення. Здивування викликало те, що замовлення з Африки надійшло тільки на… два підшипники. Але робила те, що сказав директор. Копіювальної машинки не було. Двічі набирала форму накладної на друкарській машинці з англійським регістром.

Вдруге була здивована тим, що у колонці «Ціна» мені сказали не проставляти нічого. Тобто вона залишалася пуста. Це означало, що африканському босу відправляли підшипники безкоштовно. Мабуть, потрібні вони були йому на своє персональне чи службове авто. 

Такі повідомлення розширили інформацію Едварда про завод, де працювали його батьки.

За його словами, Вінниця для нього залишається одним з найбільш улюблених міст. Спогадів про це місто має найбільше. Розповідає про все з неабияким інтересом. Запитую, чи не планує викласти їх в книзі.

— Можливо, колись так воно і буде, — каже у відповідь Едвард і продовжує ділитися спогадами про Вінницю.

Перший зарубіжний журналіст у Вінниці

Сім’я Доксів виїхала з Вінниці у 1987 році. Допомогла їм в цьому горбачовська перебудова. На той час Едварду було 15 років. Він ніяк не хотів залишати своїх друзів. Усім говорив, що все одно повернеться назад і вони продовжать товаришувати.

Зрештою, так воно і сталося.

В Ізраїлі він закінчив школу, відслужив в армії, набув спеціальність журналіста, працював на радіо. Однак весь час його манила до себе Вінниця.

У 1995 році він повернувся. Пригадує, як його, на той час журналіста ізраїльського радіо, акредитувала обласна влада. Був першим зарубіжним журналістом, який офіційно почав працювати у Вінниці.

На той час у їхній колишній квартирі у будинку на вулиці Поліни Осипенко проживали інші люди. На придбання власного помешкання грошей у нього не було. Дехто з його шкільних друзів виїхав з міста, інші були зайняті власними справами, переймалися тим, як заробити на життя у ті нелегкі 90-і. Про шкільну дружбу залишилися хіба що згадки.

«У нас була своя партія, а я — її генеральний секретар»

Зустрічі з учителями у його 17-й школі, як кажуть, зігрівали душу. Дного разу довго спілкувалися з колишньою класною керівничкою Анною Павлій.

— Я добре пам’ятаю твій вираз обличчя, коли ти їхав, — сказала вона. — Не бачила тоді іскорки радості, чи щастя у твоїх очах.

Вона була права. Про школу у мого співрозмовника стільки спогадів — книгу можна писати. Згадує, як він був ініціатором створення партії. Друзі обрали його генеральним секретарем. Як Брежнєва. Каже, вони мали своїх міністрів, розробили свою ідеологію, затвердили її на з’їзді.

Запитую, чи знали про це вчителі. Можливо, хтось здогадувався, але достеменно не знали.

За таке в радянські часи учнів точно не погладили б по голові. Навпаки, дісталося б не тільки їм, а й їхнім батькам.

Ще один випадок засів у кутках пам’яті.

— Хто вранці запізнювався на зарядку, у того відбирали щоденник і заносили директору, — згадує Едвард. — Була і зі мною така ситуація. Хоча до школи мені — рукою подати. У моєму щоденнику директора зацікавив запис на англійській мова. У четвер у нас були заняття у навчально-виробничому комбінаті. Тобто день вільний від школи. Тому я написав два слова «free-free”. Директор викликав класну керівничку і запитав її, що значать ці два слова. Вона відповіла, що англійську не вивчала, тому не знає. «А раптом це щось проти влади?», — перепитав він. І доручив негайно все вияснити і доповісти йому.

Загалом про рідну 17-ту і багатьох учителів у Едварда залишилися найкращі спогади. Він дуже вдячний  вчителям Василю Вернигорі, Юрію Пасіхову, Ліліані Василівні. Українську мову і літературу викладав дуже хороший вчитель Тадей Андрійович. На жаль, нема вже його серед живих, так само, як Івети Воскобойник, Алли Покорної, про яких залишилися гарні спогади. Вони навчали не тільки науки зі своїх предметів. Дотепер пам’ятаються їхні уроки життя. Саме тому колишній учень згадує їх добрим словом.

Читайте також:

Зробити фото з Ілоном Маском і... Можайським можна буде у Вороновиці. Підтримаймо проект!

Хотіла продати диван, а отримала мінус 20 тисяч на рахунку. Як не стати жертвою шахраїв з OLX

ТОП-10 найцікавіших проєктів, які вінничани подали на конкурс «Бюджет громадських ініціатив»

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.