«Якби ти була настояща мама, не пустила б сина на війну»: хто і чому образив жінку, яка втратила дитину
- Розповідаємо про полеглого на війні воїна зі Жмеринки Володимира Богачука, і про жорстокість у ставленні до його мами.
- Чому жінка гірко плакала? Хто і чим образив маму полеглого бійця?
- Відома волонтерка Олеся Поліщук підготувала петицію про присвоєння відважному воїну звання Героя України.
Батько Володимира Богачука — Анатолій уже на другий день війни, 25 лютого 2022-го, був у 120-й бригаді Територіальної оборони. Казав: «Сину, ти ще зовсім молодий, я йду на фронт замість тебе». Володя працював у Польщі, робота йому подобалася, зарплата теж влаштовувала. Але він повернувся додому.
—Мамо, я не хочу, щоб орки прийшли до нас у Жмеринку і хазяйнували тут, не можу про таке навіть подумати, — згадує слова сина його мама пані Олена. — Хотів йти добровольцем, але батько нагадував йому, що він замість нього на фронті. Дочекався повістки. 10 травня 2023-го повістку принесли додому. Володя казав, що хлопці воюють, він теж не залишиться вдома. Просила його, що у мене серце не витримає за двох переживати за дьогті його тата. Син всіляко заспокоював і збирався в дорогу.
Богачук воював у складі 37-ї окремої бригади морської піхоти, був оператором ударних дронів. Після поранення переніс три складні операції. Мав можливість перейти на службу у тилову частину, але повернувся до своїх. «Мамо, я не можу залишити хлопців», — сказав після лікування і повернувся у свій підрозділ у бригаду.
22 жовтня 2024 року Володя Богачук помер у київському шпиталі після важкого поранення. Йому назавжди залишилося 28 років.
Його душа прилітає білим голубом
— Володя мав добре серце, — розповідає про сина його мама пані Олена. — Мені не раз про це говорили знайомі. Вони відчували це під час розмови з ним. Його очі випромінювали доброту. Не повірите, але він брав до себе в ліжко маленьких котенят.
Одного разу він надіслав фото з фронту. Стоять шестеро хлопців і кожен тримає у руках цуценя. Син розповів, що знайшли їх недалеко від свого місця розташування. Собачки перевальцем один за одним потягнулися саме за ним. Побратими не приховували здивування. Запитували: «Володя, а як вони знають, що в тебе добра душа?».
Коли сина не стало, до нас на ринок почав прилітати білий голуб, продовжує пані Олена. Ми з моєю мамою Зінаїдою торгуємо на ринку. Вона перша звернула увагу на пташку. Попервах не особливо звертали увагу. Хіба що на те, як він відрізнявся від інших голубів, по всьому видно, що це породистий птах.
Кожного ранку він прилітав саме до нашого місця. Якось моя мама каже: «Дитино, це ніби душа Володі прилітає до нас. Ти ж подивився, скільки кругом людей, а він, чомусь, саме нас облюбував. Хоче нам щось сказати, бо так вже воркоче, так воркоче. Я його запитую, може, хочеш щось передати від Володі, то кажи». Бабуся постійно дослухалася до його воркотіння. Хто має торгові місця поруч з нами, чи недалеко від нас, теж дивувалися. Люди побачили в цьому якийсь знак. Одні говорили, чому цього голуба не бачили тут раніше? Інші дивувалися з того, що він обрав саме наше місце. А потім сталося непередбачуване, сталося те, чого ми не чекали і на що ніяк не могли сподіватися.
Люди просили повернути птаха
—У той день ми з чоловіком їздили на річницю загибелі його побратима, — продовжує розповідь мама полеглого воїна. — Наступного ранку голуб не прилетів. На ринку мені розповіли, що його спіймала одна з жінок. Підійшла, коли він клював зерно, накрила сіткою і забрала. На запитання, для чого вона це зробила, сказала, що він голуб породистий, тому не має бути серед диких птахів. Віддасть його знайомому чоловікові, який утримує голубів. Нехай він продасть його, чи в себе тримає.
Ми з мамою просили її повернути птаха, говорить пані Олена. Але жінка стояла на своєму: він не ваш, то чому так переймаєтеся. Тоді до розмови підключилися інші продавці. Люди багато чого говорили. Пам’ятаю, як одна жінка сказала: «Може, це душа її сина прилітає, він же не тобі сів на плече, а ти забрала». Після цього жінка, яка забрала голуба, вразила мене у самісіньке серце. Я ще довго не переставала плакати.
Вона сказала: «Якби ти була настояща мама, ти б не пустила сина на війну і він би не загинув». Ці слова для мене були, як сіль на відкриту рану. Боже, я не знала, що відповісти у такому випадку. Мені здавалося, я знову на похороні, знову переживаю ті страшні хвилини, коли дитину кладуть у холодну землю. Думала, може, я справді погана мама? Може, не достойна своєї дитини. Може, у мене нема стільки доброти, як це було у сина. Про що я тільки не думала! Гірко плакала, серце мало не вискакувало з грудей. Я б сама пішла в могилу замість сина. Пішла б! Чоловік пішов на фронт, казав, що йде замість нього. Він повернувся, був поранений, але живий. Не раз каже: не спасли ми дитину, хоч я і пішов на війну, думав, що так його убережу, але… Коли добра душа, то Всевишній забирає таких до себе у першу чергу.
Про нашого білого голуба, здається, говорив тоді весь ринок. Ми вже були змирилися з тим, що більше його не побачимо. Але одного дня жінка повернула птаха. Відтоді він знову щодня прилітає до нас. Як і раніше, воркоче, тріпотить крильми. Ви знаєте, на серці легше стало. Може, для декого це видасться дивним, але кажу те, що відчуваю.
Як і син, не засуджую нікого
—Тільки тепер задумуюся над тим, яким мудрим був у нас син, — слухаю далі розповідь мами полеглого воїна. — Відколи його не стало, у мене вся кімната заставлена його фотографіями. Дехто каже, не можна так робити. А чому не можна? Я постійно розмовляю з сином. Згадую про нього: яким був у дитинстві, як підростав, що писав, чи розповідав по телефону з фронту. Коли просила його не йти на війну, наводила приклад інших хлопців, які залишилися вдома, пам’ятаю, він казав: «Мамо, я їх не засуджую за це, кожен поступає так, як вважає за потрібне».
—На похорон до Володі приїжджали його побратими і їхній командир, згадує той страшний день пані Олена. — Спершу не дуже були відкритими. Нам хотілося знати, як сталося, що він отримав тяжке поранення. Вже після похорону хлопці розговорилися. Один з них до сліз просив пробачення. Казав, що Володя йому пробачив. Казав, що сталося це тоді, коли Володя лежав у лікарні. Він ще й заспокоював побратимів, мовляв, хлопці, всі живі, то в чому проблема? Вилікуюся і далі будемо бити окупантів. Але ж Володю не врятували. І тепер його побратим не може собі пробачити втрату Володі. Зізнавався, що по ночах, буває, зривається з ліжка і кричить. Б’є по столу пораненою рукою і від безсилля кричить. Так його мучить те, що не можна повернути ситуацію. У чому звинувачує себе той хлопець? Казав, що могли допомогти Володі вибратися з підвалу. Але все кругом горіло, а в підвалі знаходився боєкомплект…
Нас здали місцеві
—Одне із завдань сина розтягнулося в часі аж на 18 днів, — каже мама бійця Олена. — Саме стільки часу він безперервно перебував на позиції. До кого я тоді тільки не зверталася, кому лиш не дзвонила. Скрізь мене заспокоювали, а я то вірила, то не вірила, бо знала, що раніше він йшов на завдання на три-чотири дні, не більше. Пригадую, повернулася з військкомату у нас у Жмеринці. Його працівники дзвонили у частину, де воював Володя. Їм підтвердили, що він живий, тільки не вдається повернутися. Прийшла додому і почала читати молитву. Прочитала одну, потім другу, третю і дійшла аж до п’ятої, її теж прочитала, і тут в цей момент чую повідомлення на телефоні. Схопила в руки, вони тремтять, читаю текст: « Мамо, я повернуся, почекай, зараз подзвоню». Ніби гора з плечей звалилася. А потім не стримувала сліз, коли Володя говорив, що йому з побратимами дивом вдалося повернутися живими. Але то вже позаду. Головне, що живий, що чую його голос.
За це завдання йому пообіцяли відпустку. Командир, який приїжджав на похорон, підтвердив це. Але ситуація змінилася. Надійшла команда виїхати на завдання у Торецьк Донецької області. Про відпустку уже можна було забути. Її відклали до кращих часів.
Після того, як прибули у Торецьк, розмовляли із сином по телефону. Він сказав, що знайшли гарне укриття, розташувалися у бетонному підвалі будинку. Говорив, що захищені, як у бункері. Так мене заспокоював. Тоді їх у групі було троє. Двоє, які залишилися живі, як я вже казала, приїжджали на похорон. Розповіли, що їх здав місцевий. Володя бачив на екрані монітора, як чоловік показував на будинок, у підвалі якого вони розмістилися. Від побратимів почула, що на них скидали боєприпаси з восьми дронів. Все кругом горіло. А в підвалі знаходився боєкомплект. У будь-який момент він міг вибухнути. Хлопцям вдалося швидше вибратися, а Володі вихід заблокували палаючі балки перекриття. Він руками розчищав собі вихід. Вибратися з підвалу можна було по металевих сходах. Він два рази втрачав свідомість від опіків ніг і рук. Все-таки вибрався на поверхню і тут його підхопили побратими.
Володимир Богачук отримав сильні опіки різних частин тіла і легенів. Декілька днів його лікували у Дніпрі, а тоді перевели до Києва в опіковий центр міської клінічної лікарні. Медики до останнього боролися за життя відважного воїна. На жаль, їхні зусилля не дали бажаного результату. Серце молодого патріота зупинилося 22 жовтня 2024 року.
Прошу підтримати петицію і не ображати матерів Героїв
Волонтерка зі Жмеринки Олеся Поліщук, яка добре знала полеглого воїна, знайома з його батьками, створила петицію про присвоєння Володимиру Богачуку звання Героя України.
—Я переконана, що саме таким патріотам, таким відважним воїнам, яким був наш земляк Володя Богачук, варто давати найвищу нагороду держави, — розповіла журналісту «20 хвилин» Олеся Поліщук. — Дуже прошу усіх небайдужих не залишатися осторонь. Знайдіть декілька хвилин, щоб підтримати петицію. Адже це найменше, що ми можемо зробити на знак подяки і пам'ять про воїна, який віддав найдорожче своє молоде життя для того, щоб ми могли жити і працювати.
Підтримати петицію можна за посиланням:
Волонтерка має ще одне прохання: «Не ображайте матерів, які втратили на війні дорогих людей. Не травмуйте їхні зболені серця, так, як це зробили з мамою Володі Богачука. Бо це гріх — докоряти мамі за втрату на війні дитини. У такий складний час треба бути добрішими один до одного. Пам’ятати шанувати тих, хто не провернувся з війни. Не забуваймо про це».
Читайте також:
«Гітлерівців з караваєм не зустрічали»: записки лікаря «Пироговки» про окупацію Вінниці
Диверсія в столиці: затримали 16-річного юнака з Вінниччини, який підпалив авто ЗСУ
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
