«Гітлерівців з караваєм не зустрічали»: записки лікаря «Пироговки» про окупацію Вінниці

• Під час окупації Вінниці Василь Куликов працював лікарем у «Пироговці»: був єдиним на все місто отоларингологом.
• Змушений був спілкуватися з окупантами, тодішньою міською владою, а також місцевими жителями.
• Залишив на м спогади з припискою: «Опублікувати не раніше XXI століття».
• Де їх можна прочитати нині?

Книга зі спогадами Василя Куликова є в обласній бібліотеці імені Отмановського. Щоправда, у єдиному примірнику.  Вона має назву — «Оккупация Винницы» (18.07.1941 – 20.03.1944).

Видали книгу у 2012 році внук і правнук лікаря — Євгеній і Юрій Педаченки. Тоді ж презентували її в обласній бібліотеці. Журналіст «20 хвилин»  розмовляв з Юрієм Педаченком. Він, як і батько, проживає у Києві. Разом працюють в Інституті нейрохірургії. Обидва відомі фахівці галузі нейрохірургії.

Педаченко-старший професор-нейрохірург, академік Національної академії медичних наук, лауреат Державної премії України. Ім’я його сина Юрія вписано у «Золоту книгу» випускників Національного медуніверситету імені Богомольця, він теж знаний хірург. Каже, що він лікар у четвертому поколінні. Юрій розповів, що оригінали спогадів його прадіда знаходяться у батька. До того часу їх зберігала в себе бабуся Марина Куликова. Прізвище її чоловіка було Георгій Педаченко. Вони познайомилися під час навчання у Вінницькому медуніверситеті. Юрій згадує, як на канікули кожного літа приїжджав до них у Вінницю в гості. Проживали бабуся й дідусь на вулиці Скалецького. «Добре пам’ятаю ринок «Урожай», бо часто бабуся відправляла за покупками, берег Південного Бугу, куди ходив з хлопцями».

Пишу те, що бачив на власні очі, чув своїми вухами, розумів своїм розумом   

Юрій Педаченко не застав прадіда в живих, але залишені ним спогади вражають. Не тільки тим, що йому довелося пережити. Він зафіксував і зберіг для майбутніх поколінь вінничан події, що відбувалися у Вінниці під час окупації міста гітлерівцями.

—Пишу те, що бачив на власні очі, чув своїми вухами, розумів своїм розумом,  — згадує слова прадіда мій співрозмовник.  — Там ще є приписка: опублікувати не раніше XXI століття. Думаю, таку засторогу він зробив для того, аби не зашкодити нащадкам тих людей, про яких згадує у своїх спогадах. Він писав про те, що особисто бачив. При цьому не намагався догодити ні радянській владі, ні окупантам. Саме тому у часи комуністів бабуся не розповідала про залишені спогади, але все одно зберегла їх.

Ключ від міста не вручали

На час окупації лікар Василь Куликов був уже людиною в літах. У 1930 він вийшов у відставку з посади начальника військового шпиталю у Вінниці. Мав звання генерала медичної служби. Перед війною працював лікарем у медичній частині обласного НКВС.  Під час окупації разом з дружиною і трьома дітьми змінив дві адреси: спершу проживали у будинку на Леніна, 51, потім — на Пушкінській, 3. У них була дача на Старому місті. Там проводили багато часу.  

 —Чекісти» одними з перших евакуювали свої сім’ї, — читаємо у книзі. — 2 липня 1941  у пульманівських вагонах зі всіма зручностями вони виїхали в Самару. Їх супроводжувала лікар Балясна, яка  не працювала у санчастині. 5 липня туди ж евакуювали сім’ї співробітників  санчастини і декого з тих чоловіків, які не підлягали призову. Щоправда, вони уже їхали у товарному вагоні. Куликову про евакуацію повідомили пізніше всіх, тому він не встиг навіть в останній вагон. Останній поїзд з евакуйованими відправився з Вінниці 10 липня.

15 липня його викликали до прокурора прикордонних військ НКВС. Там був голова ревтрибуналу. Запитали, чому не евакуювався. «На чому?» — «А хочете?» — «Дуже».  Вони мовчки вирішували мою долю. Я міг не повернутися додому. Попросили евакуаційне посвідчення. Розірвали на шматки. «Йдіть на службу!» — сказав прокурор. — « Ви будете потрібні Вінниці», — додав голова ревтрибуналу.

18 липня о 19-й годині Старе місто захопили німецькі десантники. Їх підтримували німецькі гірські стрільці, які прийшли у складі батальйону зі сторони станції Тютьки через Сабарів   19.07 до північної околиці Вінниці підійшли основні польові частини  Їх стримали не надовго . Німці мали на озброєнні автомати, червоноармійці відстрілювалися гвинтівками зразка 1918 року. Захисники відступили на Замостя, підірвали всі три мости.  20.07 Замостя перейшло до рук гітлерівців. У той день вся у Вінниця опинилася у руках окупантів. Військову комендатуру розмістили у будинку по вулиці Леніна №82.

Коли німці заходили в місто з 50-тисячним населенням, їх ніхто не зустрічав, символічного ключа не вручав. Про це читаємо у записках Куликова.

Три дні місто залишалося без місцевої влади

Водогін не працював, хліб не випікали. Злодії грабували магазини, аптеки, склади, по ночах проникали у квартири і будинки, було чути крики по допомогу. Німці на них не реагували. Вони охороняли тільки своє майно. Щоправда, порозвішували плакати з написами: «Хто грабує, буде розстріляний!». Але це не зупиняло грабіжників, бо ж вони грабували не німецьке майно.

Окупанти теж поводилися як грабіжники: вивозили з Вінниці і навколишніх сіл продовольство, худобу, промислову сировину, верстати, обладнання. Крім того, з Німеччини налетіла орда ділків, які стали привласнювати цукрові і спиртові заводи, помістя, ліс, будинки. В райони відправилися «лейтери», які взяли у свої руки сільське господарство. Місцеві залишалися безправні і обібрані до нитки. У місті діяла  комендантська година: з 22 до 5 ранку. Окупанти відкрили магазин з написом «Тільки для німців», облаштували шпиталь для своїх.

На перемовини до окупантів ходили два професори

Увечері 21 липня серед містян поширилися чутки, що два професори медінституту Олександр Севастьянов, Григорій Махулько-Горбацевич та інженер Ісидор Бернард вирішили йти до штадткомісара Маргенфельда на перемовини про необхідність створення тимчасової влади. Крім Маргенфельда, у комісаріат входив представник націонал-соцпартії Теккель, пізніше його замінив Нольдінг (його застрелили партизани); біржу праці очолював Рейтер, а потім — Фендель. Гарнізонним лікарем служив весь час доктор Зепп.

Доктор Куликов не спілкувався тільки з Нольдінгом. Найчастіше зустрічався з доктором Зеппом (його управління знаходилося на Леніна, 81). Куликов пише, що Зепп один з німців, хто більш-менш нормально ставився до місцевих.

Тільки увечері 23 липня професору Севастьянову вдалося сформувати «Тимчасове управління містом Вінниця». До того точилися безперервні суперечки, хто з трьох претендентів має керувати містом. На фоні Севастьянова всі інші мали такий само вигляд, як ліліпути на фоні Гулівера.  Таке порівняння використав у книзі Куликов. Заступниками стали Горбацевич і Бернард. Відділом охорони здоров’я доручили керувати професору на прізвище Ган, промисловий відділ очолив інженер Морозов, продовольства Ковальський, порядку (міліції) Павленко, карний Мефедовський, освіти Серафимович.

Нова управа розмістилася у будівлі міської ради. Припинили крадіжки і грабежі. За таке передбачали розстріл. Крики про допомогу по ночах припинилися. Було взято під охорону підприємства, організації, лікувальні заклади і т.д. Стали знову випікати хліб, відновили електропостачання, роботу водопроводу, почала працювати макаронна фабрика, спиртзавод.

Куликов так пояснив перевагу Севастьянова над іншими, хто хотів керувати містом. Найперше Севастьянов умів спілкуватися з людьми і вислуховував уважно кожного. Ніколи не підвищував голос. Виразом обличчя доповнював свої аргументи. Раніше йому неодноразово доводилося  бувати за кордоном, спілкуватися у середовищі людей високої культури. Під час окупації з ним спілкувалися поважні чини, які приїздили з Німеччини до Вінниці. Він вмів вести мову, цитував філософів минулого, класиків європейської літератури, зокрема, німецькою, знав ще французьку.

До жовтневого перевороту 1917 Севастьянова називали одним з багатих поміщиків Подільської губернії, мав багато землі і майна, основна частина землі знаходилася у Гайсинському повіті. Зумів прилаштувався до радянської влади. Після відкриття медінститут йому доручили кафедру біології.

В ніч з 27 на 28 грудня 1943-го «голова міста» зник у невідомому напрямку, подейкували, що виїхав до Парижа.

Вулиця Пирогова стала Фрідріхштрассе

Окупанти зайняли кращі будівлі: обкому й облвиконкому, інститутів, технікумів, редакцій, НКВС, інші. Після цього раптом їм знадобилося ще більше приміщень. У другій половині грудня 1941 пройшла чутка, що у місті має розташуватися якась важлива німецька установа. Для неї потрібно буде п’ять великих будівель, а для працівників — 300 кімнат.

25 грудня 1941 у місті з’явилося оголошення. Мешканцям вулиць Льва Толстого, Пирогова, Малиновського, Гоголя, Гойхера, Рози Люксембург і Комунального провулку повідомили, що у січні наступного року їх виселять з квартир. Так воно і сталося. 17 січня названі вулиці отримали німецькі назви. Всі починалися на літеру F. Наприклад, Пирогова Фрідріхштрасе,  Малиновського – Францштрасе. Куликов припускає, що зроблено це було на догоду фюреру. З часом тут оселилися високі німецькі чини. Цей район вінничани стали називати «німецька слобода».

У березні 1942 до міста прибували одна за одною вантажівки з військовими. Серед них було багато зв’язківців. Вони оселилися у гуртожитку медінституту на розі Пирогова і Рози Люксембург.  Почали обладнувати там телефонно-телеграфний зв'язок. .

15 липня 1942 оку серед окупантів панувало пожвавлення: вони зустрічали  представників ставки Гітлера. Їм вручали квіти, аплодували. Разом з   штадткомісаром і його співробітниками це робили колабораціоністи. Наступного дня до Вінниці приїхав фюрер. Він поселився  у тому секретному об’єкті, який збудували у Стрижавському лісі і назвали «вовче лігво».

Наприкінці вересня-початку жовтня німці покинули ставку. Після того викопали кабель,  12.03 1944-го її підірвали відступаючі німецькі частини.  16,17, 18, 19 березня німці підривали у Вінниці будівлі. Це ще одні дати подій з книги Куликова.

Вірив, що Україна за німців стане самостійною

Заступник голови міста Григорій Горбацевич радів німцям. При Сталіні його заслали в Сибір. Після закінчення строку повернувся в Україну, досяг в медицині успіхів, йому доручили кафедру патологічної анатомії. Він вірив, що Україна за німців стане самостійною. Гітлера не прославляв.  Коли завідувач відділу освіти Серафимович почепив у театрі над завісою великий портрет Гітлера, Горбацевич рядом з ним встановив портрет Шевченка, а над лівою частиною завіси тризуб. Біля портрета Гітлера висіла свастика.

Обидва портрети висіли аж до того часу, коли мав приїхати Гітлер. Незадовго до того зображення Шевченка прибрали з театру.  Горбацевича  це образило. Стався розкол серед «щирих українців» — тих, хто приїхав до Вінниці з німцями з інших областей, переважно західної України, і вимагав допомагати німцям у всьому, і вінницьким націоналістам, які першочерговими вважали власне українські справи, зокрема, українізацію.  Це не сподобалося німцям

Горбацевич мріяв тільки про самостійну Україну. Казав, що навіть уві сні бачить її такою. Вірив, що окупанти дадуть можливість створити незалежну державу. Німці на це лише усміхалися. Вони бачили Україну своєю колонією. Якось Горбацевич запитав доктора Куликова, чи відомо тому, що полковник Богун не визнавав рішення Переяславської ради. «Відомо», — відповів доктор. Він говорив, що Радянська Україна це колонія Росії . «Через 50 років радянської влади в Україні не залишиться жодного українця — всі стануть росіянами, —  продовжував Горбацевич. — Розмовляють всі на російській, підручники на російській. Є територія, яку називають Україною, 40 млн. українців, а все інше, як за царату, — російське».

Горбацевич був сусідом Куликова і той бачив, що заступник голови міста не користувався своїм службовим становищем, сім’я жила бідно.

За 10 днів до приїзду Гітлера Горбацевича звільнили  з посади заступника голови управи. А 14.04.1943 його забрало гестапо.  Якби не допомога сусідів, знайомих,  сім’я пропала б з голоду. Випустили з тюрми 30 жовтня 1943. Влаштували лікарем у вінницькій тюрмі. Під час звільнення Вінниці його однодумці — Дорошенко, Лукяненко, Чорноморець пішли з окупантами, Горбацевич залишився. Він нікому не причинив зла під час окупації. Був чесною людиною, гарним науковцем. Окремі його роботи мали світове значення.

Його заарештувала після визволення міста радянська влада, як і професора Гана, які не втекли з німцями.

Містом пройшли новенькі німецькі танки

В ніч з 27 на 28 грудня 1943  Тимчасове управління Вінницею припинило існування. До міста наближалися радянські танки. Вінницю залишив її німецький «хазяїн» штадткомісар і його команда.

Вінниця знову опинилася без влади. У місті не залишилося жодного гестапівця з їхніми вівчарками. Можна було бачити тільки солдатів- піхотинців, які вийшли після лікування зі шпиталів. Але раптом гітлерівці знову з’явилися. Стали проходити підрозділи танкової армії Хубе. Десь у Жмеринці вивантажували танки і вони йшли маршем через Вінницю на фронт. У Вінниці стояв 100-децибельний шум. Новенькі німецькі танки «Пантери» й «Тигри», за ними самохідні установки «Фердинанд»,  гриміли на всю округу. Вінничани мовчки дивилися на залізну силу. Такої військової техніки у такій кількості вони ще не бачили.

Друге повернення німецької влади

6 січня 1944 до міста знову повернулася німецька влада — штадткомісар Маргенфельд , секретар нацистської партії Нольдінг, гестапівці. Мангерфельд зустрів професора Гана, запитав, чому той не виїхав. «Не встиг», — почув у відповідь. Доручив йому створити нову управу. Той сказав, що нема з кого. Втім, 19 січня 1944 у Вінниці з’явилося нове «Тимчасове правління». Тепер містом став керувати професор Ган. Напередодні німці почали спалювати будівлі: 12 січня спалили спиртовий завод, 13 — театр, 16 — праве крило психлікарні, 17 — кондитерську фабрику. Частіше заявляли про себе партизани: підривали склади, вбивали

Під час окупації кожної п’ятниці гітлерівці влаштовували розстріли. Вбивали тих, кого протягом тижня доставляли у тюрму, —  партизанів, комуністів, їхнім помічникам, хто чинив опір окупантам, а також євреїв, циганів… Куликов пише, що затриманих вивозили з тюрми за місто десь у район Луки-Мелешківської і там виконували вирок.

Два масові розстріли євреїв

Євреям було найскладніше. Їм не давали можливості працювати, аби заробити хоча б на харчування. Їх виганяли з помешкань, змушували носити нашивки на одязі із зіркою Давида, аби легше було упізнавати.

Куликов детально описує події про два масові розстріли євреїв. За його інформацією, отриманою з джерел тодішньої управи, під час першого розстрілу (19 вересня 1941 року) знищили 16 тисяч вінницьких євреїв. 16 квітня 1942 року розстріляли дев’ять тисяч людей єврейської національності різного віку. У книзі є епізод про те, як під час першого розстрілу вдалося врятуватися дівчині на ім’я Поля. Автор наводить її свідчення побаченого у місці розстрілу. На жаль, пізніше окупанти затримали її вдруге і вже не залишили серед живих. Куликов висловлює здивування з того, що світ не засудив масові розстріли євреїв. Мовчали Рузвельт, Черчіль… На його думку, масові розстріли людей єврейської національності, які сталися у Польщі, Білорусі, Україні, можна було зупинити. Треба було заявити, що відповідальність за злочин нестиме не тільки Гітлер, що вона буде покладена на німецький народ. 

Варто перевидати

Книга «Окупація Вінниці» цінна тим, що розповідь побудована на свідченнях очевидця страшних подій окупації. Навряд чи ще можна знайти в архівах стільки спогадів про три роки, точніше,32 місяці, перебування гітлерівців у нашому місті. У книзі багато прізвищ людей, зокрема, розстріляних євреїв.

Так само страшно читати про розкопки могил вінничан, розстріляних у 1937 році сталінськими катами з НКВС. Умертвлення душевно хворих у психлікарні, облави німців на вінницьку молодь для вивезення на роботи у Німеччину, обшуки у домівках вінничан з метою з’ясування, чи не переховують ті євреїв, пережила їх і сім’я доктора Куликова, фрагменти розмов Куликова  з німцями — розповіді про це сприймаються подекуди як детективні історії, насправді йдеться про гірку правду війни.

У книзі 383 сторінки. Без перебільшення, їх хочеться прочитати ще раз. Однак у бібліотеці Тімірязєва книга тільки в одному примірнику. Видана невеликим накладом, лише 500 примірників.

Чому б вінничанам не перевидати щоденникові записи Куликова? Зробити це міг би Центр історії Вінниці. Педаченки не заперечують. «Якби це сталося, то щоденник прадіда отримав би третє життя», — сказав у розмові з журналістом Юрій Педаченко.

Могила Василя Куликова у нашому місті.

Читайте також:

«Саша загинув четвертого, а мені ще шість днів брехали, що він на позиції»: підтримайте петицію

Як добре знаєте нові назви вулиць Вінниці? Пройдіть тест від «20хвилин»

 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.