«Саша загинув четвертого, а мені ще шість днів брехали, що він на позиції»: підтримайте петицію
- Воїну 25-ї бригади десантно-штурмових військ Олександру Воловоді назавжди залишилося 33 роки.
- Де воював і як загинув боєць з позивним «мАлий», розповіла журналісту «20 хвилин» його дружина. Про історію їхнього знайомства можна фільм знімати.
- На спомин про чоловіка жінка створила петицію про присвоєння звання Героя України. Просить небайдужих підтримати заради двох маленьких синочків, які втратили батька.
Жмеринчанин Олександр Воловода на війну пішов ще у 2014-му. На той час дружина чекала народження первістка. До появи на світ синочка залишалося два місяці, як його провели у військкомат.
— Не знаю, як це назвати, але Саша після народження сина забирав нас з пологового додому, — розповідає дружина полеглого воїна пані Яна. — Такому треба було б радіти. Але, як згадаю, що він опинився вдома тільки тому, що дістав поранення і його оперували, то вже про радість не дуже й хочеться говорити.
Другий син народився за місяць до великої війни.
— Ми просили Сашу, як могли, щоб не йшов, хоча б не спішив, подумав, що залишає двох маленьких дітей, — продовжує розповідь дружина загиблого. — І мама його те само говорила. А він прямо рвався. Називав хлопців, які вже пішли. Казав, що вже бачив війну, і хто, як не він, має захистити нас і таких само діток, батьків.
4 лютого 2025 року Олександр Воловода загинув під час виконання бойового завдання на Покровському напрямку.
Рюкзак лежав в одному місці, а тіло — в іншому
— Напередодні того, як Сашу вбили, я відчувала щось недобре, — згадує дружина бійці пані Яна. — 3 лютого, пізно увечері, ми розмовляли по телефону. Може з пів години говорили. Це була наша остання розмова. Більше не чула його. Саша намагався не виказувати тривоги, але не приховував, що це може бути дорога в один кінець. Згадав, як після першого виходу на позицію дивом повернулися живі. Говорив, що дрони, як бджоли літають. Сказав, що через три-чотири дні їх мають замінити інші.
Яна запам’ятала, що чоловік сказав на прощання: «Йду на «нуль», люблю вас усіх». Пізніше дізналася, що те само він написав своїй сестрі.
— 5 лютого я ще втрималася, не писати і не дзвонити, а шостого мене, ніби щось підштовхувало потурбувати чоловіка, — говорить пані Яна. — Писала у месенджер. Він не відповідав. У мене був номер одного з його побратимів. Подзвонила йому. Той сказав, що нічого не знає, але чув, що має бути евакуація хлопців. А тоді заспокоїв мене. Каже, не хвилюйся, із Сашею все буде добре.
Це вже було сьоме число, четвертий день, як чоловік пішов на «нуль».
— Я не знаходила собі місця через те, що не знала, що з чоловіком і де він, — продовжує дружина військового. — Зайшла на сторінку 25-ї бригади. Там побачила номер телефону їхньої «гарячої» лінії. Подзвонила. Мені пообіцяли дізнатися інформацію. Через деякий час передзвонили. Від почутого відлягло на серці. Сказали, мовляв, все нормально, ваш чоловік Олександр Воловода перебуває на виконані бойового завдання.
Минув ще один день, а від Саші ні слуху, ні духу. Дружині вдалося знайти номер телефону когось з командирів його підрозділу. Це вже було 9 лютого. Набрала цей номер, запитала, що можуть сказати про чоловіка. Почула у відповідь: «Він на позиції, все нормально».
— На той час я ще не знала, що всі вони мені брешуть, — каже спірозмовниця. — Бо Саша загинув ще 4 лютого. У той же день знайшли його тіло. Пізніше мені розповів один з побратимів, який був разом з ним, що спочатку побачили рюкзак Саші, а потім тіло. Виходить, що його відкинуло ударом.
11 лютого до неї у двері подзвонили представники з ТЦК. Вручили повідомлення, що Олександр загинув під час виконання бойового завдання. Так сталося, що в той день старший син був вдома, йому 10 років. Він теж почув це.
— Потім було упізнання тіла, — продовжує Яна. — Нам передали тільки «воєнник» і все. А десь через місяць після того, поштою надіслали телефон, банківську картку і права.
«Приїхав на весілля до брата і забрав мене з собою»
Олександру Воловоді — назавжди 33. Яна молодша від чоловіка на п’ять років. У них дещо незвичайна історія кохання. Здавалося, вони ніколи не могли б зустрітися: він зі Жмеринки, вона — з Чернігівщини. Але доля розпорядилася по-іншому.
— Ми познайомилися на весіллі у брата, — розповідає жінка. — Саша служив строкову службу з моїм братом Владиславом. В армії потоваришували. Саша зі Жмеринки, а ми з Ічні Чернігівської області. Якби не брат, навряд чи коли б зійшлися. Мій брат Владислав запросив на весілля Сашу. Не просто гостем, він був дружбою. Хлопець сподобався не тільки мені. У мене п’ятеро братів. Вони теж говорили, що гарний дружба у нас на весіллі.
Саша проявив себе не тільки на весіллі. Після весілля залишився ще на один день. Довго розмовляли. Відчула в ньому щось рідне. Перед тим, як повертатися додому, запитав, чи не поїхала б з ним.
— Я неабияк здивувалася: для чого? А він каже, щоб жити разом. Дивиться на мене і каже: ти мені подобаєшся, будь моєю дружиною. Я погодилася. Ми прийшли до моєї мами і розповіли їй про це. Ось так Саша забрав мене з собою після весілля, — розповідає жінка.
— Потім у мене була зустріч з його батьками, — продовжує Яна. — Хвилювалася, бо ж він влаштував їм сюрприз. Пам’ятаю, з дороги подзвонив і сказав, що повертається не сам, везе для них невістку. Все думала, як сприймуть мене його мама й тато. Дякувати, знайомство пройшло нормально і стосунки у нас гарні.
Хотів, щоб син навчався у його школі
Олександр Воловода навчався у Жмеринській школі №1. Нині тут здобуває знання його старший син Руслан. Він — п’ятикласник.
— Саша хотів, щоб Русланчик навчався саме в тій школі, яку закінчував він сам, — говорить пані Яна. — Там створили куточок пам’яті випускників, які загинули на війні з росіянами. Тато Русланчика відкриває галерею, бо його прізвище на алфавітом значиться першим. Була в школі, бачила. Знаю, що дитина підходить до портрета, згадує тата, думає про нього. Знаю, що є такі вчителі, які колись вчили Сашу, тепер вчать нашого Русланчика. Підросте молодший, теж віддамо його в цю само школу.
Запитую пані Яну, чому вирішила створити петицію з проханням присвоїти звання Героя України її чоловікові.
— Саша залишив двох маленьких дітей і пішов воювати з ворогом, — говорить вона. — Спочатку пішов в АТО тоді, коли старший син навіть на світ не з’явився. Скажіть, про кого він тоді у першу думав — про себе, про сім’ю чи про державу? Ще один аргумент — чоловік воював у бригаді ДШВ, виконував завдання не десь у штабі чи далеко від фронту, а на «нулі». Ось саме цим я керувалася. Можливо, не зовсім складно написала все, але, вважаю, що такі люди заслуговують на найвищу нагороду.
А ви як гадаєте? Підписати петицію можна за посиланням.
Читайте також:
Щоб врятувати донечці іграшку, мама ризикувала життям: спогади переселенки з Маріуполя
З російського полону повернули 205 воїнів. Серед звільнених п'ятеро вінничан
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
