Щоб врятувати донечці іграшку, мама ризикувала життям: спогади переселенки з Маріуполя

• Після понад двох тижнів перебування у підвалі під обстрілами їм вдалося вибратися з Маріуполя.
• Як жінка рятувала під час окупації міста дитину і її іграшку? Чому переїхали у нашу область? Що згадують про рідне місто?
• З переселенкою розмовляв журналіст «20 хвилин».

— У наш будинок влучила ракета, ми зірвалися з ліжок і босими, напівроздягненими вибігли на вулицю, я тримала на руках донечку Катрусю, на той час їй не було ще й п’яти років, будинок горів, ми тікала до іншого, де проживали мої  батьки, там провели у підвалі понад два тижні, — це фрагмент розповіді переселенки з Маріуполя Ірини.

У рідному місті вона з сім’єю проживала у будинку на вулиці Латишева. Їхня квартира була на п’ятому поверсі «девя’типоверхівки». Будинок зруйнували на початку березня 2022-го.

4 квітня 2022 жінці з двома дітьми, батьками і сестрою вдалося вибратися з міста, де в той час тривали бойові дії.

19 травня, після тривалих митарств, добралися у нашу область, оселилися в одному з містечок. Звідси родом її чоловік. Тому й обрали наш край для переїзду.

Три роки минуло відтоді, але жінці дотепер вчувається, як гримлять гармати, стрекочуть автоматні черги, скрегочуть металеві гусениці танків. Її донечка Катруся реагує на кожен голосний звук. Коли чує, як щось гупнуло, одразу запитує: «Мамо, що це було?».

— Думала, що дитина забуде те, що бачила в Маріуполі, — говорить пані Ірина. — Навряд, чи це станеться. Це зрозуміла після розмови з одним дідусем. Він сказав, що дотепер пам’ятає, як в їхнє село заходили гітлерівці під час минулої війни. Хоча на той час йому було тільки п’ять років.

Пережили один з найбільших обстрілів

Спалений будинок, зруйноване місто, мертві тіла на вулицях, деякі з них пошматовані собаками, озброєні люди — ці картини не з фільму жахів. Моя співрозмовниця бачила їх у рідному Маріуполі. Навіть нині вони виникають в уяві.  

Каже, якось вночі взяла ручку, папір і записала окремі спогади. Ось декілька фрагментів її записів.

«Знову нахлинули спогади, — пише Ірина. — Коли вже перестане боліти? Думала, що війна — на всій землі, а Маріуполь, він, ніби в іншому вимірі. По той бік — смерть. Місто лежало в руїнах, розтрощене, знесилене. Маріуполь був в оточенні з усіх боків. По ньому били вдень і вночі: з суші, води й неба. «Гради», авіабомби летіли, мов свинцевий дощ.

…3 квітня 2022 року. Один із найсильніших обстрілів. Щось влетіло у наш підвал і розірвалося. Нас засипало. Слава Богу, ми залишилися живі.

4 квітня вирішили виходити з міста. З підвалу вибралися о п’ятій ранку. Катрусі сказала, що підемо до моря. Море вона любила. Дитина була сонна, розпитувала, куди йдемо. На вулиці дитина побачила страшну картину і сказала: «Мамо, я вже не хочу на море, ходімо назад».

Йшли пішки. Донечку посадила на багажник велосипеда, я штовхала його. Разом з нами старший син, моя сестра і наші мама й тато. Усі змучені, без сил. Ми просто йдемо. Уважно дивимося під ноги, щоб не наступити на міну. Дороги заміновані, розбиті...».

Затуляла дитині очі, щоб не бачила мертвих на дорозі

«Дороги всіяні тілами, — читаємо далі в описі переселенки. — Деякі з них пошматовані собаками.  У такі моменти я затуляла донечці рукою очі. Це був Апокаліпсис. Ми не встигли вийти з міста, як побачили в небі сигнальну ракету. Зрозуміли, що це був знак для початку обстрілу. Повибігали російські військові, зайняли позиції. Ми проходимо повз них.

— Ви нас зараз уб’єте? — питаємо.

— Уходите быстрее, — відповідають. — Уходите».

Під час розмови з журналістом жінка уточнила той епізод. Сказала, що наші військові заховалися в одному з ангарів. Їх росіяни обстрілювали з гармат. Коли звідти вибігали люди, вбивали з автоматів.

«Від Маріуполя до Мелекіного — 20 кілометрів, це 15 хвилин машиною, — йдеться у записі пані Ірини. — Але пішки, під обстрілами — це вічність. «Гради» летять, військова техніка мчить, а ми — брудні, голодні, виснажені — просто йдемо. Навіть не знаємо, куди.

Так не буває, щоб вийти з окупованого міста і ніби переключити пульт від телевізора — щойно вийшов із пекла, і от: тиша, вода, світло, кіоск із хлібом».

Найстрашніший блокпост був у селі Василівка

Селище Мелекіне теж було під окупацією російських військових. Про це згадала пані Ірина під час нашої розмови. За її словами, там розташовані літні будиночки бази відпочинку для робітників «Азовсталі». Тепер у них зупинялися перепочити ті, хто виходив з Маріуполя.

— На блокпосту російські солдати намагалися бути ввічливими, — згадує переселенка. — Нам вони говорили: «Якщо у вас під одягом є форма української армії, то ви не приховуйте, ми ж розуміємо, на вулиці холодно, треба зігрітися». Насправді таких одразу б затримали. Катрусі дали цукерку. Намагалися, щось випитати. Дитина мовчала, бо саме про це я просила її. Ту цукерку вона не з’їла. Ми її просто викинули. Сина змусили роздягнутися. Перевіряли тату на тілі. У нього нема жодного татуювання.

Скільки після того їм довелося пройти блокпостів, вона вже й не пригадує, бо їх було багато. Зате пам’ятає, де було найстрашніше — у селі Василівка Запорізької області.

«Хліб ковтали, як голуби, продавчиня дивилася і хрестилася»

Перше, на що звернули увагу у селищі Мелекіне, це торговельний кіоск, в якому продавали хліб.

— Мені здавалося, що той хліб був зроблений з повітря — пишний, пористий, — згадує про це у записі пані Ірина. — Ним неможливо було наїстися. Відщіпували шматки й ковтали, навіть не жуючи. Ми були схожі на голубів, які ковтають шматочки хліба, коли їх підгодовують люди. Продавчиня дивилася на нас здивовано. Я не знала, чи розуміє вона, що ми щойно з Маріуполя, де не було ані хліба, ані води, ані світла.

Ми тиждень не їли, бо не могли вийти з підвалу через постійні обстріли. У нас усе згоріло…

І я розплакалася. Не хотіла, але сльози текли самі. Витирала їх брудною рукою, і ставала ще бруднішою. У Маріуполі ми всі були однакові: чорні від диму, землі, пилу. А тут — інші люди, інша реальність. І ця різниця вдарила болючіше, ніж уламок. Я не плакала під час найстрашніших обстрілів. А тут — при незнайомій людині — не могла зупинитись. Дивилася на неї, схлипувала й їла хліб. Вона хрестилася.

До мене підбігла донечка: «Мамо, дай мені ще хлібчика». І я, ніби переключившись автоматично, знову стала сильною.

— Треба взяти ще п’ять батонів, — сказала я татові.

— Навіщо?

— А раптом далі хліба не буде…

Я тоді вірила, що війна — всюди.

Тато заспокоював, просив їсти не поспішаючи, бо це може нашкодити здоров’ю.

У підвалі панував бартер

Запитую співрозмовницю, де брали харчі, ліки під час перебування у підвалі у Маріуполі. За понад два тижні без них не обійтися.

— Люди вимінювали одне в одного те, що було вкрай потрібно, — говорить пані Ірина. — Час від часу було чути вигуки на зразок: у кого є ліки, називали необхідний препарат. Хто мав, ділився. Йому натомість давали щось з харчів чи іншу потрібну річ. У такий спосіб я виміняла для Катрусі активоване вугілля. Мала з собою пляшку горілки, трохи цигарок, борошно. Люди все це брали у магазинах чи аптеках. Коли почалися бойові дії, все позачинялося. Минув час, і людям треба було якось виживати. Проникали всередину і брали, що потрібно. У нас не було свічок. Робила ватні тампони, підпалювала, так мали трохи світла.

Найстрашніше було дізнатися про відсутність ліків. Пригадую випадок, коли в діабетиків закінчився інсулін. Вони перебували з нами по сусідству. Залишилася одна ампула на двох. Хворіли тато й дитина. Як зараз пам’ятаю, дівчинку звали Даша. Тато сказав, щоб ввели препарат донечці. Він помер. Але після того дитині ще був потрібен препарат. Знайти його не вдалося. Невдовзі і її не стало.

Коли не було що їсти, люди ловили голубів. Птахи падали від звукової хвилі, їх накривали рядном, а далі…

Фільтрація у Мангуші

«Блокпости, черги, виснажені люди, розбиті машини, — ще один запис переселенки. — Спершу нас не пускали в Мангуш, це населений пункт під Маріуполем. Потім — не випускали. Стояли серед поля…

Декілька днів провели у Бердянську. Приватні перевізники обіцяли довезти будь-куди, тільки за великі гроші, звичайно. Дуже важкою була дорога з Бердянська до Василівки. Вночі холодно, вдень — жарко. Катруся захворіла.

Потім — Василівка. Знову очікування. Російська техніка, дощ, спека, ніч, голод. Сіра зона. Нарешті — український блокпост. Запоріжжя.

Мені тоді здалося, що це сон, що я — в раю, що ми в безпеці, що ми вдома. Але ні… Це була довга і важка дорога. Дорога — щоб жити далі…».

Із Запоріжжя вони добралися до Вінниці. Тут винайняли квартиру. Через деякий час після відпочинку добралися до родичів чоловіка у його містечко. Тепер там винаймають квартиру.

Катруся ходить в школу. Її старший брат із поїхав у Харків до дівчини, там проживає, працює, має бронь.  

Як пахне домом наволочка

— Іграшка Катрусі не має для нас ніякого значення, — розповідає пані Ірина. — Крім неї самої, звичайно. Вона не випускала її з рук за весь час, поки перебували у підвалі. Як могли забути її? Порадилися і вирішили повернутися за нею. Хоча не знали, чи є ще вона там. Мене супроводжували син з моїм батьком. Катрусю залишила на маму з сестрою. Ми дуже ризикували. Робили це заради дитини. На щастя, іграшка була на місці. На зворотному шляху підійшли до нашої «дев’ятиповерхівки». Будинок стояв напівзруйнований, обгорілий. На свій страх, спробували піднятися у квартиру. Хоча з вулиці бачили, що у ній вибиті вікна, стіна. Зайти в помешкання вдалося не одразу. Після декількох спроб здалося, що це взагалі неможливо зробити. Найбільше мені хотілося забрати фотоальбом. У ньому спогади про наше минуле. На жаль, фотоальбом згорів. Тому про наше мирне, щасливе життя маємо тільки спогади, які зберігаються у пам’яті.

У квартиру все-таки потрапили. Зробила фото розваленої стіни, через яку видно місто…

Катруся і нині не розлучається з улюбленою іграшкою. Буває, бере її до школи. Коли мама пропонує «скупати», дівчинка застерігає: «Тільки не кидай у пральну машину, бо там вона може задушитися».

— Мамо, ти чуєш, як пахне наволочка нашим домом? — сказала якось донечка.

Від тих слів у жінки виступили сльози.

— Скільки разів уже прали ту наволочку, а нам вона все одно пахне домом, — говорить пані Ірина. — Катруся щоразу нагадує, що ця наволочка має бути тільки на її подушці. І ще у нас є простирадло з маріупольської квартири. Його також бережемо, як пам’ять. 

Воно теж тримає запах дому, є згадкою про колишнє мирне життя.

— Той, хто вижив на війні, відчуває життя зовсім по-іншому, ніж той, хто просто живе,  — ділиться думками моя співрозмовниця. — Скільки разів ми згадуємо свою квартиру, звичні, на перший погляд, речі, які тепер стали дорогим до сліз. Бо вони були з нашого дому. Дому, якого уже нема. Тепер розумію, що ці дрібниці і є справжніми скарбами, бо вони — наше життя.

Ірина зізнається, що їм дуже не вистачає запаху моря. Якби все повернути назад, пішки пішли б до рідного міста. На жаль…
 

Читайте також:

Упізнали по татуюванню на руках: які три заповіді залишив доброволець

«Під вибухами та у диму»: як вінницькі гвардійці тренуються до реального бою

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.