«Якщо загину, поховайте разом з хлопцями на Алеї Слави»: які ще дві заповіді залишив доброволець
- Після загибелі його упізнали по тату на руках: на одній було слово «Воля», на другій «Або смерть».
- Він залишив друзям три заповіді, які просив передати мамі, якщо його не стане.
- Одну з тих заповідей нині з усіх сил старається виконати згорьована жінка. Допоможімо їй у цьому, вона не просить грошей.
Вінничанин Євген Красицький міг не йти на війну, бо мав проблеми зі здоров’ям. Через це його звільнили від служби. Не взяли в АТО, куди просився разом з іншими хлопцями, з якими пройшов Майдан.
Незважаючи на відмову, не переставав оббивати пороги у військкоматі. Врешті-решт добився свого. Отримав повістку на відправку в АТО. Однак у ту ніч до нього викликали швидку. Лопнув апендицит, і лікарі змушені були рятувати життя. Під час лікування встановили ще одне захворювання. Отож, потрапити в район бойових дій не судилося.
Коли почалася повномасштабна війна, Красицький добровольцем взяв до рук зброю. Дружину з маленькою донечкою відправив за кордон, а сам…
Спершу воював у 126-й бригаді ТрО. Після поранення його комісували. Та він знову повернувся на фронт. Потрапив у 28 бригаду Лицарів Зимового походу. Загинув 7 грудня 2024 року.
Журналіст «20 хвилин» попросив маму Євгена Надію розповісти, яким був її син. Жінка нині з усіх сил старається виконати останнє бажання своєї єдиної дитини. Про що йдеться?
«Мамо, їж, поки не охололо»
Євген дуже любив маму. Можливо, тому, що вона одна виховувала свою єдину дитину. Проживали удвох в однокімнатній квартирі. Ще школярем, бувало, виявляв таку увагу, від якої жінка не стримувала сліз.
Навчався у ліцеї №7, нині заклад носить ім’я Олександра Сухомовського. Пані Надія працювала у департаменті фінансів міськвиконкому. Робота дуже відповідальна. Інколи доводилося виходити на роботу раніше графіка і затримуватися допізна.
Її син виріс великим патріотом. Продемонстрував це під час Майдану, а потім — на війні з російськими окупантами.
— Пригадую, якось не взяла з собою «тормозок», бо дуже поспішала, — розповідає жінка. — Син, мабуть, звернув на це увагу. Перед обідом подзвонив. У нас у квартирі не було телефону. Пішов до знайомих. Запитав, чи я вже обідала. Сказав, що приїде. Як зараз бачу, відчиняє двері у кабінет, у руках пакет. Відварив картоплю, загорнув каструльку в папір, рушничок, аби була тепла. Крім картоплі, зварив двоє яєць. Розгорнув все це і каже, їж швиденько, поки не охололо. Дивлюся на нього і відчуваю, як мене сльози душать. Женя запитує, чого ти плачеш? Щось не так? Говорю йому, що це я від радості не стримую сліз, бо маю такого уважного сина.
— Він мав добре серце, — продовжує розповідь пані Надія. — Уважним був не тільки до людей. Одного разу попросила його піти купити зошити. А він повернувся додому з пакетом, у якому не побачила зошитів. Дивлюся, а там троє чи четверо котенят. Женя каже: «Мамо, вони так плакали, що я не міг їх залишити. Якби не забрав, вони б пропали. Можна, залишимо їх у себе?».
Після кожного спогаду про сина мати схлипує, витирає сльози і продовжує розповідь.
Виніс з поля бою тіло друга
— Після похорону Євгена я отримала на телефон два смс-повідомлення, — згадує той страшний день пані Надія. — Обидва здивували мене. «Надя, позич 15 тисяч, дуже терміново потрібні гроші», — таким був текст одного з них. Хоча я була страшно пригнічена похороном, але все одно це повідомлення мене здивувало. Грошей просила знайома, яка приходила на похорон. До того ж, вона знає, що у мене нема таких сум. Я подзвонила їй і запитую, що сталося? Вона відповідає: це зламали мій акаунт. Застерігаю інших. Якщо мене намагалися обдурити у такі важкі хвилини життя, може, когось теж це не обмине.
Ще одна смс мала інший зміст: «Чому Женя не виходить на зв’язок?». Воно надійшло з невідомого мені номера. У ті страшні дні мене цікавило все, що стосувалося сина, тому я одразу зателефонувала.
Відповіла жінка, яка почала розпитувати про Женю. Я сказала, що Жені уже нема, він лежить на Алеї Слави. Після деякого мовчання у слухавці жінка розповіла історію, яку я вперше почула.
Вона сказала, що її сина звали Діма Мурашкін. Він служив разом з Євгеном, воювали на Херсонщині. Саме там загинув її Діма. Його тіло чотири дні залишалося на полі бою. Хлопці не ризикували забрати, бо це було небезпечно для життя. Євген не побоявся. І йому вдалося.
Жінка дізналася, хто виніс її Діму, і вирішила ближче познайомитися. Телефонувала йому. Розпитувала про маму. Попросила її телефон. Коли Женя не відповів, вирішила написати мені. Сказала, що називала Євгена своїм другим сином.
Під час тієї розмови я згадала, що Женя згадував це прізвище. Один раз чула його. Добре пам’ятаю той день. Було це 6 грудня 2024 року. Тоді останній раз говорила з ним. Женя запитав мене, чи не буду у храмі? Я сказала, що піду. Він попросив поставити свічку за упокій його друга Діму Мурашкіна.
Пересварився з друзями, називав їх ухилянтами
— Я знала, що Євген багато чого не розповідає мені, розуміла, чого так робить — бо жалів мене, — слухаю далі пані Надію. — Він більше з друзями ділився. Навіть контактний телефон залишив не мій, а друга. Саме від нього дізналася про загибель сина.
Євген розповідав, що пересварився з усіма своїми хлопцями, які залишилися вдома. Називав їх ухилянтами, в очі говорив їм, що вони ховаються. Запитував, хто ж тоді має зупиняти ворога. Це було тоді, коли він проходив реабілітацію після лікування поранення. Понад два місяці перебував вдома. Бувало, повернеться і каже, що не може дивитися, як здорові хлопці сидять по ресторанах, а там на фронті біда, вони могли б допомогти, але не йдуть, бояться, ховаються.
«Мамо, ти навіть не уявляєш, як там хлопцям важко!» — не раз чула від нього. Його це дратувало, він говорив, що знову попроситься до побратимів. Як тільки стане краще, одразу повернеться на фронт. Я просила, переконувала, казала, що у нього нема здоров’я воювати. Коли отримала його речі, у кожній кишені лежали знеболювальні ліки. Син говорив: «Мамо, якщо не піду я, не підуть інші, то завтра росіяни постукають у твої двері, і буде те само, що було у Бучі, чи інших містах».
Не пригадую, який то був день. Він сказав, що йде в ТЦК. Думала, що це пов’язано з його реабілітацією. Бо й раніше ходив. Повернувся і каже, що підписав контракт на три роки.
На мої умовляння відповів: «Мамо, буде, як буде. Дасть Бог, повернуся, приглянемо десь будиночок в Агрономічному і поживемо трохи по-іншому, ніж дотепер».
Перед тим, як знову йти на фронт, зробив на руках тату. Прямо зверху, на кисті, біля пальців на одній йому вибили слово «Воля», а на другій «Або смерть».
Після загибелі по цьому тату його упізнали побратими.
Три заповіді військового
— Про те, що Жені уже нема серед живих, мені повідомив його друг, — розповідає мама воїна. — Подзвонив і сказав: «Тьотя, Надя, Жені уже нема». Запитав, чи прийти. Я сказала, не треба приходити. Наступного дня прийшли з ТЦК. Потім їздила на опізнання. Тіло сина можна було упізнати. Мені здається, що син міг лежати у відкритій труні, але сказали, що треба ховати у закритій. Мені тоді було все одно. Приїжджали його побратими. Розповіли трохи, як Женя загинув. Їхав в автомобілі, на них налетів дрон і скинув боєприпас. Водій повністю згорів, другий побратим теж загинув, а Женю упізнали по татуюванню.
Перед тим, як другий раз йти на війну, син говорив про Агрономічне. Я подумала його там поховати. Коли його друзі дізналися, сказали, що ні, Женя називав інше місце. Тільки тоді дізналася, що він залишив три заповіді. Просив хлопців повідомити про це мамі тоді, коли його не стане.
Перша заповідь стосувалася можливого його зникнення безвісти. Виявляється, Женя взяв слово у своїх хлопців, що вони обіцяють неодмінно розшукати його. Хоча з усіма пересварився, але вони все одно спілкувалися. Від них дізналася, що вони дали йому таке слово.
Друга заповідь стосувалася місця поховання. Женя просив передати мамі, що хоче бути похований поряд з хлопцями на Алеї Слави Сабарівського кладовища. Так що поховання на цвинтарі в Агрономічному відпало.
Третя заповідь стосувалася створення петиції про присвоєння Героя України. Як казав хлопцям Женя, йому це потрібно для того, щоб знали, що він не ховався, не чекав, поки мобілізують, а пішов добровольцем.
«Відчепіться зі своєю петицією»
— Для мене це святе — зробити все, що заповідав син, — говорить Надія. — Не перестаю думати про те, що він живий. Я його дуже любила, люблю і буду любити, поки житиму на світі. Часто розмовляю з ним. Надсилаю смс. Вітаю зі святами. Ось з Великоднем поздоровляла.
Найтяжче виконати заповідь про петицію. Я її створила. Але зібрати необхідних 25 тисяч підписів непросто. Найбільше вражає байдужість декого з людей. Я ж не прошу грошей;чи ще чогось. Прошу тільки підписати петицію за сина, який загинув за усіх нас, і за тих, до кого звертаюся, які мають можливість займатися своїми справами, виховувати дітей, працювати, навчатися.
Я кожен день виходжу на вулицю вранці, коли люди йдуть на роботу, і в кінці дня, коли повертаються додому. Підходжу до незнайомих з єдиним проханням: залишити свій підпис.
Найстрашніше чути слова: «Відчепіться від мене зі своєю петицією». Душать сльози від почутого, болить серце, тому з собою постійно маю ліки… Але знову і знову виходжу на вулицю з тим само проханням. Це важко, але хіба Жені на фронті було легше?
Підтримати петицію Надії Красицької про присвоєння звання Героя її полеглому сину Євгену Красицькому, великому патріоту, який, незважаючи на купу болячок добровольцем пішов на фронт, можна за посиланням.
Навчався в аграрному університеті
Євген Красовський здобув вищу освіту у Вінницькому національному аграрному університеті. Навчався на факультеті менеджменту та права. Здобув спеціальність правника. Студенти цього вишу могли б дати чимало голосів для підтримки петиції. Зробіть це! Зробіть у пам'ять про вашого випускника Євгена Красовського. Він віддав найдорожче своє життя, аби нинішні студенти мали можливість здобувати освіту, радіти спілкуванню, мріяти про майбутнє, створювати сім'ї, виховувати дітей.
Ще раз нагадуємо посилання на петицію.
Читайте також:
«Дитино, молю тебе, знайдися»: недавно загинула дочка, тепер на фронті зник безвісти син
Вінничанин сховався у вантажівці, щоб незаконно потрапити до Польщі
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
