Наймолодший учасник АТО, 17-річний Євген: "Додому тільки після перемоги"

Коли почався Майдан, Євген залишив школу і поїхав у Київ. Там, у лютому його заарештували. У школі хлопця засудили за те, що пішов проти влади. А мамі на роботі сказали писати заяву на звільнення.

- На щастя, Янукович втік і все у нас змінилося, - розповідає Євген. – Я повернувся додому, відпрацював пропуски занять, склав іспити ЗНО, отримав атестат. Подав документи у кілька навчальних закладів. Мене зарахували курсантом в Академію Сухопутних військ імені Петра Сагайдачного, а також у Харківську юракадемію. Найбільше цьому раділа мама. Батько помер, коли я ще був малим. Мама одна виховує мене. Розумію її радість. Та я її все одно засмутив.

На кордоні з Кримом татарам рвуть паспорти

Спочатку Євген казав мамі, що йому ніколи вчитися, бо працює волонтером і допомагає у війні з бойовиками.

- Про те, що я на війні, мама дізналася недавно, - каже хлопець. – На початку вересня мене показали по телебаченню і вона все зрозуміла. Плакала. Коли дзвонила. Я в той час уже був у госпіталі у Вінниці. Просив вибачення. Вона дуже хоче, щоб я здобув спеціальність. Пообіцяв їй, що буду вчитися, але тоді, коли переможемо ворога.

Ще мати допитувалася, як сина могли взяти на війну у його віці, у червні хлопцеві виповнилося тільки 17 років. Він розповідає про це неохоче, але не лукавить, говорить відверто.

- Я чув розповіді кримських татар про те, що декому з них на кордоні розірвали паспорти, - каже Євген. – Я вигадав для себе таку само «легенду». Сказав, що з Криму, документів нема, що мені вже 20 років, що хочу захищати Україну.Так мене взяли у батальйон «Дніпро». Там я проходив вишкіл. Я влучно стріляю, ще в школі навчився, знаюся на саперній справі. Після того перейшов у батальйон «Крим», основу якого складають кримські татари. Це чи не єдиний підрозділ, який існує тільки за підтримки волонтерів. Нам не платять зарплати, зброя переважно трофейна, але «Крим» був уже у не одній гарячій точці.

Російські танкісти показали дулі і поїхали далі

Юний боєць тиждень провів на Савур-могилі, коли територію височини щоденно обстрілювали з усіх видів зброї – танків, мінометів, градів, артилерії. Перший раз під обстріл Євген потрапив на борту військового вертольота. Каже, було це під Амвросіївкою.  Юнак у захопленні від льотчиків. Розповідає, що пілотують машини переважно на низьких висотах. У такому випадку їх не можуть взяти з ПЗРК. Але дістають з кулеметів. Саме так був обстріляний вертоліт, на борту якого разом з іншими бійцями був Євген. Машину вдалося успішно посадити.

- «Залатали»  пробоїни, забрали на борт поранених – і знову у небо, - розповідає Євген. - Аси, що скажеш!

- Хто був на Савур-могилі, той розчарувався у наших Збройних силах, - не приховує невдоволення співрозмовник. – За тиждень нашого перебування на височині, вона має трохи менше трьохсот метрів, майже кожної ночі з Росії через кордон проходили колони БТРів і танків. Ми щоразу інформували про це «нагору». На цьому все закінчувалося. Серед нас був коректувальник вогню, професійний військовий. Знав свою справу, як два по два чотири. Інколи плакати хотілося. Дотепер не можу зрозуміти, чому ті колони не знищували на шляху від кордону до населеного пункту?! Ніхто не розуміє такої тактики і стратегії наших генералів.

За словами Євгена, росіяни знали про це, що в них тут «чистий» коридор. Бувало, відверто насміхалися з наших.

- Одного разу чотири танки утворили своєрідне коло, - каже Євген. – Ми спочатку ніяк не могли зрозуміти, що саме вони задумали. Дивимося у біноклі, всі екіпажі виходять з машин. А це 12 чоловік. А далі накривають «поляну» в цьому колі, захищеному з усіх боків танками. Хлопці вирішили разом дружно пообідати.

Боєць каже, трапеза російських танкістів тривала 40 хвилин. За цей час коректувальник кілька разів просив накрити їх ударами артилерії. Марно!

- Танкісти пообідали, показали у наш бік дулі, вони ж знали, що стежимо за ними, сіли у машини і відправилися далі на нашу територію, - розповідає Євген. – Приблизно через півгодини після того, як вони поїхали, на те місце упав снаряд. Ми дружно матюкнулися, подякували нашим доблесним командирам за оперативність. Самі ж мовчки проковтнули ще одну гірку пігулку. З такими діями, зрозуміло, війну не виграти. Після цього напрошується думка: може, їх спеціально пропускають? Може, комусь це вигідно? За тиждень перебування на Могилі там жодного разу не працювала авіація. Словом, ворота для  «братів» відчинені широко, то чому не заходити?

На запитання, чи правильно зробили, що здали Савур-могилу, боєць каже: «А яка користь з тої висоти? Що сиділи і записували, скільки пройшло ворожої техніки? Що кожен день там гинули люди, бо росіяни лупили по ній з усіх стволів. Та ще й не раз атакували.

Мій співрозмовник, з усього видно, хлопець відважний. Каже, тільки у перший день було страшно від обстрілів на Савур-могилі. Далі призвичаївся. Його найбільше вразила відвага нашого коректувальника вогню.

- Ми під час обстрілів ховалися в укриття, в окопи, - продовжує Євген. – А коректувальник, бувало, залишався  упродовж усього обстрілу. Продовжував давати координати.  Дивувалися його сміливості. Він казав, що наперед знає, який куди летить снаряд.

Під час одного з обстрілів Євген не встиг добігти до укриття. Він потрапив під удар вибухової хвилі. Хлопця оглушило і контузило. На щастя, його вдалося вчасно вивезти. Щоправда, після того він відмовився від лікування у мобільному шпиталі. Та через деякий час стан його здоров’я погіршився. Євгена разом з ще декількома бійцями батальйону «Крим» доставили до Вінниці. Уже тут він дізнався про втрати батальйону під Іловайськом. Каже, на допомогу була направлена одна рота їхнього батальйону. Це 80 бійців. З них повернулися тільки 20. Скільки вбито, скільки полонених – не знає. У боях за Іловайськ пропав двоюрідний брат Євгена. Вони разом починали у батальйоні «Дніпро».  Максим, так звати брата, залишився у тому ж батальйоні, з ним захищав місто.

- Я вже не раз телефонував у батальйон, але ніякої інформації про Максима не отримав, - каже Євген. – Його нема у списках загиблих. Можливо, у полоні?

Одягнув мундир капітана і пішов «довбати» начальство

Євген навіть під час нашої розмови продовжував обривати телефони  Міноборони, СБУ. Все це робив, щоб дізнатися щось про брата. На жаль, поки що нема жодної  втішної новини. Він нітрохи не комплексує перед чиновниками. Завдяки такій рисі не раз вирішував питання забезпечення батальйону.

- Бувало, одягаю мундир когось з офіцерів і йду «довбати» начальство, - розповідає хлопець. – Був випадок, коли нам урізали пайок.  І це в той час, коли склад забитий продуктами.  Не повірите, я у формі капітана розмовляв з генералом. І добився свого. Як це мені вдається? Можливо, тому, що наскрізь бачу людину, яка переді мною. З одними можна домовитися по-людськи. А з нахабами треба використовувати метод залякування, вони інакше не розуміють.

Батальйони підуть на Київ?

Бійці на фронті чутливо сприймають ситуацію. Євген каже, що багато хто не відкидає можливості, що Путін може піти на Україну з усіх сторін – з Криму, та інших областей, які межують з Росією. Він добре знає ситуацію. Знає, що в АТО нема узгодженості в діях. Знає, що наші ходять з голими руками на танки. Найголовніше, знає, що на Донбасі на прихід російських військ чекає немало путінських прибічників.

- Можу сказати, наприклад, по Краматорську, там населення розділилося приблизно 50х50, - розповідає Євген. – Одні допомагають нашим і готові це робити далі, а інші тільки те роблять, що запитують, коли ви вже звідси підете, щоб зайшли росіяни. А ось у прикордонних селах люди переважно за нас. Коли ми залишали одне з сіл біля Савур-могили, люди плакали, щоб не йшли. Там були підрозділи чеченців і осетинів, а вони жорстокі, як пси скажені.

Трагедія під Іловайськом переповнила чашу терпіння бійців добровольчих батальйонів. Вони й досі не мають озброєння. Їх і досі кидають у бій із стрілецькою зброєю проти бронетехніки, чи артилерії.

- Якщо таке ще повториться, батальйони неможливо буде стримати, вони покинуть передову й підуть на Київ, - передає настрої у військах молодий боєць. – Цим одразу скористається Путін. Тому, щоб цього не сталося, високе начальство має думати, як діяти далі. Бо сигнал дуже тривожний.

Євген вразив своїми  думками. Якби хтось розповів про нього, я б не повірив, що в 17 років можна так мислити, а головне – так сміливо діяти.

Щоб у редакції не виникло такого ж сумніву, запропонував хлопцеві зустрітися з колективом RІА. Євген не відмовився. Якщо говорити коротко – він вразив усіх.

- Євгене, підлікуєшся – і додому, до мами, - радили йому жінки.

- Ні-ні, - відповідав хлопець. – Тільки після перемоги.

- А брат, чи сестра є в тебе?

- Я один у мами, - відповів Євген.

Телевізійники, які знімали сюжет про хлопця, назвали його вінничанином. Насправді Євген з сусідньої Кіровоградської області. Хлопець на те не ображається. Каже, Вінниця дуже гарне місто. Тут набагато більше зелені, ніж у Кіровограді. Шкодує лишень, що фонтан ніяк не вдається побачити. Пропонували йому екскурсію, але Євген сказав, що вже пізно. Він знову повертається у зону бойових дій.