«Мені було три місяці, коли батька розстріляли чекісти» – На могилі у Вінниці жінка відчула, хто доніс на репресованого

Лідія Рудова за тисячу кілометрів приїхала до Вінниці на могилу батька, розстріляного у 37-му сталінськими катами

Стецюк Степан Петрович, 1898 року народження, уродженець села Почапинці Чемеровецького району Хмельницької області. Репресований у 1937 році. Розстріляний без суду і слідства. Похований у братській могилі.

Таку довідку надали братові Лідії Рудової у Хмельницькому архіві. На жаль, більше інформації їм так і не вдалося дізнатися. У чому його звинуватили? Чому доправили до Вінниці? Найстрашніше – навіть тепер, на схилі літ, доньку болить серце, що не знає, де саме могила батька. У її пошуках приїхала за тисячу кілометрів до Вінниці.

Казали, що повернеться… Збрехали кати

-Мені було тільки три місяці від народження, як батька забрали чужі люди, - розповіла журналісту «20 хвилин», який показував жінці можливі місця захоронення розстріляних репресованих. – Не пам’ятаю його ніскілечки. Що дитина знає у такому віці. Це вже пізніше, коли підросла, бабуся, мамина мама, розповідала, як все сталося. Прийшли увечері люди, сказали батькові йти з ним. Він запитав, які речі брати. Відповіли, що нічого не треба. Мовляв, скоро повернешся. Збрехали, кати ненависні.

Ще вона дізналася від бабусі, що батько дуже хотів мати донечку. перед тим у них народилося троє синів. І тільки тоді – донька. Але померла зовсім маленькою. Коли на світ з’явилася ще одна дівчинка, яку батько назвав Лідою, всім говорив, що він найщасливіший  чоловік. Та його радість тривала тільки три місяці.

Через рік після того, як забрали батька, померла мати Лідії. Її серце не витримало несправедливості.

-Бабуся розповідала, що мама об’їздила всі тюрми, побувала скрізь, куди їй радили звертатися люди, але ніде тата так і не знайшла, - каже жінка.

Після смерті мами Ліду і її старших братів виховувала бабуся.

Плаче на небі мій тато

Перед тим, як йти на місця поховань репресованих, спілкувалися з науковим працівником обласного архіву Костянтином Завальнюком.

-Сталінські енкаведисти не вказували, де хоронять убитих, - говорить пан Костянтин. – Розстріли проводили переважно у своїх казематах, підвалах. Стріляли у потилицю. Трупи вивозили вночі і скидали у ями. Такі могили є у парку біля «Райдуги», там встановлено хрест у пам’ять про жертв репресованих. Закопували їх біля нинішньої «Книжки». На цьому місці у роки війни фашисти розкопали частину могил. Зігнали жителів Вінниці, щоб ті упізнали своїх рідних. Упізнавали по одягу, взутті. Перепоховали останки на цвинтарі недалеко від нинішнього Палацу дітей та юнацтва.

…Коли зупинилися з Лідією Степанівною біля хреста у Центральному парку, почав накрапати дощ.

-Десь на небі плаче мій тато, - витерла сльозу пані Лідія. – Дивиться, що я прийшла до нього  і плаче його душа. Поїду – і дощ перестане.

Приблизно через годину після того небо розпогодилося і знову, як вранці, виглянуло сонце.

Це він доніс – тільки тепер зрозуміла

Біля хреста жертвам сталінських репресій пані Лідія затрималася найдовше. На обличчі – важка задума.

-Знаєте, у мене таке відчуття, що тато саме тут похований, - каже жінка. – В інших місцях, де ми були, не відчувала цього. А тут… З його кісток он вже які дерева виросли. Згадала наше село. Знаєте, що мені уявилося? Постать одного сільського чоловіка. Він був набагато старший від мене. Саме зараз прийшло усвідомлення, що це він доніс на тата сталінським катам. Він!

На якусь мить жінка замовкає. Знову про щось думає.

-Тільки тепер, ось на цьому місці я почала здогадуватися, чого він так запопадливо обходився зі мною, - продовжує жінка. – Я товаришувала з його донькою. У школу разом ходили. Бувала у них дома. Він завжди говорив зі мною так, ніби за щось вибачався. Тоді я не розуміла цього – малою була. Думала, жаліє, що залишилася на світі без мами й тата. Тепер відчула: це він виправдовувався за донос. Очима того не побачиш, що бачить серце.

Вона не тримає зла на «донощика». Каже, час був такий. Та й його вже нема на світі. Він так само на небесах.

Допікало тавро доньки ворога народу

У школі на ній висіло тавро доньки ворога народу. Трохи заспокоювало, що не одна вона була такою. В селі репресували не тільки її тата. Прізвища «ворогів» народу і їхніх дітей зачитували на шкільних лінійках. Було це тоді, коли славили Сталіна і «мудру» політику партії. 

Продовжувати навчання після школи не було можливості. Злидні не пускали. Треба було заробляти на хліб.

-Я мала дуже цікаву роботу, - каже пані Лідія. – Майже десять років працювала кіномеханіком. На той час до клубу в кіно сходилося все село. Кіномеханіка сприймали за людину, яка знає більше всіх, бо дивиться багато фільмів. Потім найстарший брат забрав до себе у Дніпропетровськ. Там вийшла заміж. У нас народилося двоє синів. Але щастя тривало недовго. Молодший син помер раптово у віці 28 років. Отруївся – і не змогли врятувати. Після того через п’ять років не стало чоловіка. А ще через п’ять – старшого сина. Було йому 41 рік, коли провели в останню путь.

Жінка уточнює, що старший син мав захворювання легенів. Лікарі порадили змінити місце проживання. Казали, найкращий для нього клімат у Криму. Через це вони перебралися до Керчі. Тепер жінка залишилася одна, як палець – нема вже братів, нема синів, а внуків вони їй не подарували. Живе спогадами. Хоч непросто у її роки вирушати в далеку дорогу, але пам'ять про батька додала сил.

-Навіть не уявляєте, наскільки мені сьогодні легко на душі, - говорить на прощання жінка. – Таке враження, ніби я зустрілася з батьком. Все минуле життя пробігло перед очима, як у тому кіно.

Про Крим не запитував – сама розповіла

Про нинішній Крим не запитував Лідію Степанівну. Не з тим жінка приїхала.  Вона сама обмовилася. Каже, у них багато говорять про те, що «Україна погибає».

-Саме з такою думкою вирушала в дорогу, - продовжує розмову. – Сподівалася побачити розруху, а побачила красоту. Яке гарне і чисте місто Вінниця! Які у вас уважні люди! До кого б не звернулася, покажуть, проведуть. Не сподівалася на таке. Про ціни взагалі окрема розмова. Якщо коротко, у вас все дешевше. А деякі товари значно дешевші, ніж у нас.

Коли знайомилися, жінка говорила російською. Почувши, мою українську, одразу стала спілкуватися мовою, якою говорила у дитинстві.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.