Сергій Стрижак, поранений в АТО, повішався через травму

Мобілізований 33-річний  Сергій Стрижак із села Костянтинівка Липовецького району служив кулеметником. 26 серпня отримав важке поранення у праве плече. Відтоді лікувався у різних шпиталях, зокрема, в Київському і Вінницькому. Але врятувати руку не вдалося. Його попередили про можливу ампутацію. Протягом останнього часу Сергій перебував вдома у рідному селі. Проживав разом з батьками.

Недільного вечора, приблизно о 19-й годині, він вийшов з хати. Мати, Галина Анатоліївна, сказала услід, що завтра вранці йому їхати в район оформляти групу інвалідності. Просила не баритися допізна. Сергій відповів, що йде ненадовго. Коли згодом жінка вийшла з хати, побачила сина у садку у дивній позі: він стояв навколішки, кругом шиї обтягнута синтетична мотузка, другий кінець якої був зачеплений на гілку дерева. Кинулася до Сергія – а він мертвий.

Казав, що кинеться під поїзд

- Знали б ви, скільки разів Сергій казав, що накладе на себе руки! - розповідає його мати. – Одного разу повертався з лікування. Їхав  чи то з Києва, чи Львова, не пригадую, і каже мені по телефону, що кинеться під поїзд. Бо не хоче мені бути  тягарем. Як я плакала, умовляла не робити цього. Мало не посивіла, поки додому не повернувся.  Хлопцям у селі казав, що повішається. Дехто з них мені це переказував. Якось була з ним в госпіталі. То він хотів з вікна викинутися. Це чули хлопці в палаті, медсестри. Усі разом просили його, щоб перестав навіть думати про таке. У палаті лежав хлопець взагалі без руки. Той з ним теж говорив. Казав, що є тепер протези. Чого Сергій так затявся на своєму, не розумію. Як задумав, так і зробив. Не вберегли ми його. Що я могла зробити?

На запитання, в якому саме госпіталі син мав намір викинутися з вікна, жінка на хвилину задумалася, а тоді відповіла: «Не хочу говорити, щоб потім там через мене в тих медсестер не було проблем. Сина вже все одно не вернути. Вони ж його так само просили, як і я».

Секретар сільської ради Костянтинівки Любов Шевчук каже, що напередодні зустрічалася із Сергієм, коли поверталася з роботи. Запитала, чи є покращання у лікуванні. Хлопець відповів, мовляв, яке лікування, він уже не відчуває руку. Показав, наскільки вона посиніла. Скаржився, що рука всихає. Його вже попередили, що буде ампутація.

- Потім він запитав, чи не можна буде зняти ксерокопії з деяких документів, - каже Любов Шевчук. – У сільраді є ксерокс. Вони потрібні для того, щоб передати в лікарню для оформлення групи інвалідності. Сергій сказав, що в понеділок має їхати в Липовець. Домовилися, що він зателефонує, коли треба підійти і знімемо ксерокопію. Але Сергій не подзвонив. У неділю увечері подзвонила його мама. Чути було, як вона плаче. Сказала, що в неї горе -  Сергій повішався.

У Сергія була сім’я. Але з дружиною він розлучився і вона разом з малою донечкою перебралася жити до своїх батьків в інше село. До мобілізації  чоловік працював у Києві в охоронній фірмі. Від мобілізації не ховався. Коли з сільської ради подзвонили, що є повістка, приїхав, пройшов комісію, після того через деякий час його мобілізували у військову частину В 5082. Було це у червні минулого року. У серпні у бою під Волновахою отримав важке поранення. Понад півроку лікування не дало бажаних результатів. Йому мали ампутувати руку.

У кожному шпиталі є психіатр

- Фатального кроку Сергій не зробив би, якби його показали психіатру, - каже голова Всеукраїнської організації першої психологічної допомоги Марта Пивоваренко. – Бійця детально б обстежили, для цього є відповідна методика, пролікували і з психологічним здоров’ям справи б наладилися. Якщо не було можливості, через фізичну травму, покласти у психіатричну лікарню, то треба було, щоб психіатр зайнявся лікуванням у шпиталі. Цей трагічний випадок має стати уроком для багатьох – рідних, близьких, друзів бійців, які повертаються з АТО. Вони повинні повідомляти про найменші відхилення у поведінці, чи навіть зміні настрою  рідної їм людини. Треба бути максимально уважними до наших захисників. Кому повідомляти? У Центри надання психологічної допомоги або психологам, які навідуються до військових шпиталів. Медперсонал  військових шпиталів,  який стає очевидцем розмови про суїцид, зобов’язаний одразу інформувати  про це чергового  психіатра. Знаю, що у кожному військовому шпиталі є такі фахівці.

- На вашу думку, чому цього не зробили?

- Про це варто б запитати самих медиків, - каже пані Марта. – Але ж мати не називає шпиталь, де це сталося, тому запитати нема можливості. На мою думку, пораненого пожаліли. Мабуть, вважали, що це тимчасовий прояв слабкості. Мовляв, минеться, забудеться. Тим само взяли відповідальність на себе. Інколи до психіатра не направляють тому, що після лікування у психіатрії, людина надалі зобов’язана інформувати про це керівника, куди влаштовується на роботу, на службу можуть не взяти. Припускаю, що пораненого бійця просто пожаліли. А чим це обернулося? Великим горем для батьків, родини, близьких.

Після війни гине більше, ніж на війні

Сергій, як уже згадувалося вище, мав намір їхати в район для оформлення групи інвалідності. Сам про це говорив вранці. Чому ж тоді під вечір змінив кардинально плани?

- Думки про суїцид загострюються під кінець дня, - продовжує психолог Марта Пивоваренко. – Тоді ж накопичується втома від постійної боротьби. До фізичних мук додалися психічні. Боєць жив у постійній тривозі. Не знав, коли ампутують руку, а ще більше – як буде далі жити. Очікування такої операції, тобто психологічний біль, разом з фізичним, виснажили організм. Він відмовився від подальшої боротьби. Такою формою відмови стало самогубство.

- Є бійці, які нізащо не погоджуються показуватися психологу, тим більше – психіатру. Як бути у такій ситуації?

- Тоді до цих фахівців треба звернутися рідним людям. Їм дадуть поради. Ще краще – пройти курси психологів, які навчать, на чому мають базуватися стосунки з тими, хто повернувся з пекла війни.

Як стверджує співрозмовник, поки що у нас нема системного виявлення посттравматичних стресових розладів.  Рятувати бійців після повернення з війни треба ще більше, ніж в районі бойових дій. Психолог навела статистичні дані: на п’ятьох загиблих у боях на війні гине утричі більше бійців, які повернулися з війни. Пані Марта наголошує, що це світова статистика. Найскладніший період – перші два роки після участі у бойових діях. Загалом психологічні травми, отримані на війні, людина відчуває упродовж десяти років після повернення з бойових дій.