Звідси до Бєлгорода – 80 км. До кордону з росією – 30. Півгодини на танку. Або шість годин пішки.
Позаду мене 16-поверхівка. Точніше те, що від неї залишилось. Це район під назвою Салтовка, де мешкало 600 тисяч людей! І він найбільше постраждав від обстрілів.
Він став наче щитом для всього багатомільйонного міста.
російські війська ціленаправлено гатили по будинкам з артилерії. Зайшли на танках у цей район і били по цивільним. Але дякуючи ЗСУ, були знищені
Тут навкруги не вцілів жодний з будинків. В кожному з них вибиті вікна, спалені квартири, гуляють душі сотень вбитих людей.
По Харькову ворог б'є регулярно. Останній раз – тиждень тому. В основному обстріли відбуваються ракетами C-300, що взагалі призначені для протиповітряної оборони. Б'ють усім, що є. І щоразу гинуть десятки українців.
Поки говорю з військовими, лунає тривога. Вони кажуть: «Це вам не Київ. Якщо тривога – будьте готові до прильоту. Після початку сирени у вас є максимум 50 секунд…».
Я бачив наслідки обстрілів в Бучі, Бородянці, Гостомелі, Ірпені, Києві. Але в Харкові зовсім інше. Тут війна не десь там далеко. Тут ворог дихає тобі в обличчя.
Тому я і пишу цей пост. Щоб нагадати про це місто, яке знищене на 30%. Чомусь ми співчуваємо Києву..але не бачимо Харкова. І ще. Мабуть головне.
Серед розбомбленого міста мене вразило те, як гідно тримаються люди. Так. Багато поїхало з міста. Але більшість, від молоді до їх батьків, готові тримати місто будь-якою ціною. І не готові віддати його росіянам.
Вони живуть, кохають, розвивають бізнес, відновлюють будинки, допомагають армії, донатять! Вони посміхаються через біль і кажуть українською:
«Ми усі велика єдина Україна. Від Харкова до Вінниці, Тернополя, Львова. Передайте це усім містам! Ми тримаємось, і вони там хай тримаються. Переможемо!»
Так що не розкисайте. Де б ви не були. І допомагайте ЗСУ, містам і людям. І не забувайте про добре слово. Вони це заслужили.
