Шестеро учасників битви за Вінницю і досі живуть у місті

Втім, спогад про те, як на верхівці Вінницької башти замайорів червоний прапор, дотепер дарує їм радість.

Над Вінницею фашистські бомбардувальники літали “дев’ятками”

>Колишній льотчик-винищувач, полковник у відставці Юрій Анохін каже, що повітряні бої над Вінницею були більш жорстокими, ніж на землі. Фашисти тримали свої бомбардувальники й винищувачі на аеродромах у Вінниці і Калинівці, а також залучали “фокери” з Проскурова (нині Хмельницький), там у них теж був аеродром. Наші літаки піднімалися в небо з аеродромів Старокостянтинова та Бердичева. Найчастіше сходилися в боях на лінії між Вінницею та Козятином. Саме тут авіація Радянської Армії зазнала значних втрат.

“Юнкерси” скидали бомби на... своїх
- Німецькі бомбардувальники, як правило, ходили “дев’ятками”, - каже колишній фронтовик Юрій Анохін. – Попереду йшов так званий ведучий. Він вказував решті, восьми екіпажам літаків, не тільки напрям руху. За його командою фашистські бомбардувальники заходили на ціль, скидали бомби. Але варто було вивести з ладу ведучого, як решта екіпажів починали діяти хаотично. Траплялися випадки, коли в таких ситуаціях німецькі льотчики навіть скидали бомби на своїх, бо втрачали орієнтир. Без бомб у літака більша швидкість. А це було визначальним моментом у випадку, коли треба було накивати п’ятами. Тому завдання знищити ведучого фашистських льотчиків доручали найбільш досвідченим нашим пілотам.
За небо над Вінницею фашисти трималися тому, що в них була команда: будь-якою ціною не дати можливості радянським військам вийти на лінію кордону. Від нас до кордону було вже не так далеко.

Стікаючи кров’ю, дотягнув до аеродрому
Льотчик-винищувач 112-го винищувального авіаполку 10-ї гвардійської дивізії Юрій Анохін здійснив 178 бойових вильотів, брав участь у 52 повітряних боях, збив шість ворожих літаків. Тільки завдяки щасливому збігу обставин залишився живим після обстрілу його літака у Карпатах.
- У січні 45-го ми “накривали” вогневі точки ворога у Карпатах, - каже фронтовик. – Я помітив, як з однієї ущелини зенітки б’ють услід літакам. Туди й спрямував каменем свій “Як”. Скинув бомби. Але зенітки теж встигли вдарити. Тоді мені двічі повезло. По-перше, снаряд розірвався поруч із літаком. Осколки прошили корпус, кабіну, але не вцілили у двигун. Мене самого поранило. Стікаючи кров’ю, дотягнув до аеродрому. Коли мене витягали з літака, був уже непритомний. Пізніше в госпіталі лікарі сказали, що втратив два з половиною літри крові.

Не знав, що військовий лікар стане моїм тестем
- Про військового лікаря на прізвище Яровий не раз доводилося чути на фронті, - продовжує Юрій Анохін. – Бачив його, коли він приїжджав до нас у підрозділ. Але тоді навіть у думках не міг припустити, що саме він стане моїм тестем.
Кіра Ярова перед війною закінчила три курси Вінницького медінституту. Хотіла, як батько, стати лікарем. Війна завадила. А після Перемоги їй зустрівся бойовий льотчик - Юрій Анохін тоді служив у Калинівці на аеродромі. Красуню Кіру зустрів у театрі... Про дружину колишньому фронтовику згадувати боляче – вже десять років, як Кіра Андріївна пішла з життя. Юрій Михайлович залишився сам. Син із сім’єю живе в Росії, він теж колишній військовий. У батька гостює раз на рік. Решту часу ветеран обходить себе сам – готує їсти, пере шмаття... Два роки тому спіткнувся на сходах у під’їзді, вдарився, знепритомнів. Як колись на фронті, допомогли добрі люди. Сусіди викликали швидку.

Велика сім’я визволителя Вінниці тулиться у «хрущовці»

Полковник у відставці Василь Батченко знаний тим, що охороняв зал, де підписували Акт капітуляції фашистської Німеччини у другій світовій війні. Брав участь у боях на Курській дузі, штурмував Берлін. Василю Григоровичу, уродженцю Сумщини, випало визволяти Вінницю. Місто над Бугом згодом стало його рідним. Кавалеру багатьох бойових нагород, інваліду війни першого ступеня прикро, що на схилі літ опинився у полоні байдужості чиновників. Постанова Кабміну зобов’язує органи влади першочергово забезпечувати таку категорію ветеранів житлом. Тим часом колишній фронтовик на сьогодні тільки 53-й у списку на поліпшення житлових умов. А йому вже 88 років. У двокімнатній “хрущовці”, в яку вселився ще у 1970 році, крім нього з дружиною, туляться і внуки, і правнуки – загалом семеро людей проживає на невеликій житловій площі.

Підписувати Акт про капітуляцію завершили майже о першій ночі
Минулого року День Перемоги Василь Григорович зустрічав у Берліні. Його разом з невеликою групою колишніх учасників штурму німецької столиці запросили на екскурсію. У будинку, де 8 травня 1945 року підписували Акт про капітуляцію фашистської Німеччини, нині музей історії другої світової війни. Будинок належить Росії. Коли зайшли у зал, де відбувалося підписання історичного документа, екскурсовод повідомила, що серед гостей є людина, яка була присутня під час тієї події. Запропонувала Василю Григоровичу продовжити розповідь.
- Я більше хвилювався, ніж тоді, коли Берлін штурмували, - каже ветеран. –Показав місце, де саме я стояв у 45-му. Процедура підписання розпочалася дуже пізно, приблизно о 12 ночі. А завершилася майже о першій годині. Весь день представники делегацій Англії, Америки, Франції й Радянського Союзу узгоджували подробиці по телефону з керівниками держав. Мене здивувало, що німецьку делегацію конвоювали не росіяни, а англійські офіцери. Делегацію Радянського Союзу очолював маршал Жуков. Він тримав у руках диригентську паличку. Навіть вказував місце для делегацій. Німців посадили окремо. Точніше, сиділи тільки троє з них, решта – стояли. Генерал Кейтель, який підписував акт від імені уряду Німеччини, повільно підійшов до столу з тростиною в руці, так само повільно одягнув монокль, і найдовше з усіх ставив підпис.

Солдат Гітлера не стримав здивування
Під час минулорічної поїздки у Берлін полковник Батченко розмовляв з колишнім німецьким солдатом. Він ровесник нашого ветерана. Дійшов до Сталінграда. Німець цікавився, яка пенсія у вінничанина.
- Я почав говорити: чотири тисячі, але ще не закінчив фразу, як німець здивовано перебив мене, - згадує Василь Григорович. – Каже, у мене три з половиною, а в тебе – чотири? Не може бути. Довелося пояснити, що у мене чотири тисячі гривень, а не євро, як у нього. Колишній солдат вермахту має і квартиру, і дачний будинок за містом, і автомобіль.
Тим часом наш фронтовик із сім’єю з семи чоловік тулиться у двокімнатній “хрущовці”. На відміну від переможеного німця, нема в нього ні автомобіля, ні дачного будинку. Найбільша мрія солдата-переможця - отримати хоча б однокімнатну квартиру, куди б він міг переселитися з дружиною.

Збив 19 німецьких літаків, але Героєм Радянського Союзу не став

Про те, що льотчика-винищувача Захара Мшвидобадзе рекомендували на присвоєння звання Героя Радянського Союзу, він дізнався від... дружини. Валентина Григорівна пройшла війну у тому ж підрозділі, що і її чоловік. Служила радисткою. Познайомилися наприкінці війни, одружилися - після її закінчення.
- Після війни я працювала у другій лікарні, а після виходу на пенсію була членом жіночої ради, - каже Валентина Григорівна. - Одного разу ми у військкоматі вибирали документи фронтовиків. В особовій справі мого чоловіка привернув увагу документ – подання на присвоєння звання Героя Радянського Союзу. Прийшла додому і запитую Захара, як він міг про це стільки часу мовчати? Подання датоване ще 7 липня 1945 року. А він дивиться здивовано на мене. Сам про це вперше дізнався. Якби мали інформацію раніше, щось би вияснили у командира авіаполку, де служив Захар. З ним, полковником Петруніним, ми не раз зустрічалися після війни. Це він підписував подання. Щось би та сказав. На жаль, нема вже його серед живих...

Врятувався на парашуті
Два рази літак Захара Мшвидобадзе потрапляв під ворожі обстріли. В обох випадках доля рятувала льотчика від загибелі. А ось його два рідні брати склали голови на фронті. Перший раз Захару вдалося посадити підбитий літак. Допоміг щасливий збіг обставин. Приземлення було настільки складним, що навіть крило відвалилося. Льотчик дивом залишився живий. Другий раз врятувався на парашуті. Поки приземлявся, його обстрілювали і фашисти, і наші, бо не знали, хто в небі. Знову поталанило.
- Не повірите у такий збіг обставин, але я бачила, як Захар приземлявся, - каже Валентина Григорівна. – Це було вже на території Німеччини. Я чіпляла сушити випраний одяг. Бачу, високо в небі парашутист. Пізніше дівчата запитують, чому я ще не в госпіталі - це ж Захар приземлився на парашуті. На той час ми вже були знайомі. Сіла на велосипед і поїхала провідати пораненого льотчика.

Просилася добровольцем на фронт
Як тільки почалася війна, Валя разом з подругою попросилися у батьків, щоб відпустили на фронт. Але ті категорично були проти такої затії. Згодом Валентину мобілізували в армію. Мати провела дочку на залізничну станцію. Від їхнього села у Тамбовській області Росії до станції дев’ять кілометрів. Було це в серпні 1942-го. У Горькому опанувала спеціальність радиста. Невдовзі її відправили на фронт в авіаційний корпус.

30 бойових вильотів над Вінницею
Із 236 бойових вильотів, які здійснив випускник Чернігівського льотного училища, грузин за національністю, Захар Мшвидобадзе, 30 припадає на бої у небі над Вінницею. “Тут ми втратили дев’ятьох льотчиків з нашого авіаполку, - каже фронтовик. – Щоб перемогти авіацію фашистів, командування задіяло літаки Другої Повітряної армії і 8-го гвардійського корпусу Лавочкіна. Я особисто здійснив тут 30 бойових вильотів, вдалося збити два ворожі літаки”.

Ні квартири, ні машини...
Сім’я фронтовиків Мшвидобадзе оселилася у Вінниці ще у 1963 році. Валентина Григорівна й Захар Самсонович - інваліди першої групи. Удостоєні багатьох нагород. Але отримати від держави квартиру їм не вдалося. “У той час будували мало, - каже Валентина Григорівна. – Нам запропонували кооператив. Чотири тисячі радянських рублів сплатили протягом 15 років за квартиру, в якій живемо дотепер”.
Обоє перебувають у черзі на отримання автомобіля. Ветерани не впевнені, що їм коли-небудь вдасться побачити рідне місто з вікна автівки...

 

Я бачив, як встановлювали прапор над баштою

Павло Русанов допоміг солдатам встановити прапор над баштою у сквері Козицького у Вінниці. Було це 20 березня 1944 року. Павлові тоді було 13 років.
Володимир Слабий, колишній командир відділення 183-ї стрілецької дивізії, яка у березні 1944-го визволяла наше місто від фашистів, був свідком встановлення прапора на башті у сквері Козицького. Найбільше у ті дні його вразили чорні дими над містом. Коли йшов з відділенням по головній вулиці, звернув увагу на майже повністю зруйнований будинок бібліотеки імені Тімірязєва. Для Володимира Кириловича Вінниця була рідною. Він родом з Оратівського району. Особливо боляче сприймав те, що фашисти зробили з квітучим до війни містом, мирними вулицями якого він неодноразово ходив.

П’ять днів вибивали ворога
- Наше відділення переправлялося через Південний Буг у районі третьої школи, - каже колишній фронтовик. – Але перед тим треба було ще з боями добратися до річки. 15 березня ми були на підступах до Тяжилова. У той же день взяли суперфосфатний завод. Страшне, що тут робилося. Голову страшно було підняти. У небі постійно гуркотіла авіація. А тут били з “катюш”. Пекло, та й годі!
Співрозмовник каже, що може помилитися днем, коли взяли залізничний вокзал. За його словами, було це 17 березня. А вже через день-другий почали наводити переправу. Переправлялися повсюди. Одні - у районі острова Кемпа, а їхнє відділення на плотах - біля третьої школи. 20 березня бої тривали аж до кінця дня. А тоді всі побачили червоний прапор на найвищій точці міста – водонапірній башті у сквері Козицького.

Вільнер, Кайдалов, Кузяєв, Лоскутов, Оленчиков
Це прізвища тих, хто встановлював прапор на водонапірній башті. Їхні фотографії можна побачити у музеї історії війни у вінницькій школі №2. Вони одними з перших прорвалися до центру міста. А допоміг їм дістатися до башти 13-річний вінничанин Павло Русанов. Сміливий хлопець знав рідне місто, як свої п’ять пальців. Під свистом куль юнак провів солдатів до скверу Козицького.
- Це були бійці нашої роти, - каже Володимир Слабий. – Найважче було забратися на саму башту, бо ж іще йшов бій. Але їм це вдалося.
Дирекція школи, коли організували музей, розшукала Павла Русанова. Він проживав у Києві. Неодноразово запрошували його в гості на свято Перемоги. У 2008 році Русанов приїздив на день визволення Вінниці. За його розповіддю художник Михайло Лошак написав картину “Визволителі нашого міста”. На ній відтворив момент, коли бійці встановлюють на башті прапор визволення. На картині видно обличчя кожного з п’яти солдатів.

Три роки прикутий до ліжка
Майже три роки колишній визволитель нашого міста Володимир Слабий прикутий хворобою до ліжка. Весь цей час його доглядає дружина Антоніна Олександрівна. Дуже важко одній. Жінці встановили другу групу інвалідності. У чоловіка – перша група. Обоє хворіють. “Хотіла знайти помічницю, - каже Антоніна Олександрівна. – Всі, хто відгукнувся на мої оголошення, вимагають платню не менше як 800 гривень, та ще й прагнуть претендувати на частину квартири після смерті чоловіка”.
Ветерану так хочеться хоч інколи знову побачити рідне місто. “Я йому про все розповідаю, що зробив за цей час Гройсман, - каже пані Антоніна. – Які гарні троянди ростуть на Коцюбинського, як гарно на вулицях, про нові будинки. Якби чоловікові надали автомобіль, на який він давно чекає, син міг би його і в лікарню завезти, і якусь екскурсію влаштувати. Але не дають...”

Плутався під ногами… і отримав орден «За мужність»

Сибіряк Микола Сомов на фронт пішов у 16 років, добровольцем. Разом з маршовою ротою з далекого Сибіру доїхав поїздом до Дарниці під Києвом. Там його зарахували у 15-у інженерно-штурмову саперну бригаду 38-ї армії. Разом з цим підрозділом пройшов до кінця війни.
Микола Вікторович каже, що малий він ще був під час війни, тому - що там про нього писати… Перемогу вибороли справжні фронтовики. “Про них пишіть, - каже ветеран. – Яка там моя заслуга? Плутався у них під ногами. Допомагав на кухні...”
Після того, як у раді ветеранів про Миколу Сомова сказали, що фронтовик нагороджений орденом “За мужність”, стало зрозуміло, що колишній солдат проявляє скромність. Є такі, хто й не нюхав пороху, а виставляють себе напоказ при першій-ліпшій нагоді. Микола Сомов, навпаки, воліє скромно мовчати.
- За що орден отримали?
- Мене навчили стріляти з вогнемета, став вогнеметником, у цьому заслуга нашого командира бригади. Його прізвище Федорець, звати Микола Васильович. Три роки тому мого колишнього командира не стало. А жив він у нашому місті. Син Миколи Васильовича працює хірургом, - каже ветеран.
Юний вогнеметник брав участь не в одній бойовій операції. Визволяв Вінницю. “Наш підрозділ переправлявся через Південний Буг у районі села Ворошилівка, - згадує ветеран. – Навели понтонний міст, і по ньому перебралися на правий берег”. Там його вразила велика кількість німецьких автомобілів.
- У німців був хороший синоптик, точно прогнозував погоду, - продовжує ветеран. – Тоді, у березні 44-го, дороги так розгаснули, що пішки важко було пересуватися. От німці й вирішили пожертвувати автомобілями. Залишили їх на дорозі. Але як: поставили у декілька рядів, щоб наші не мали можливості проїхати.
За словами співрозмовника, у напрямках на Гнівань і Жмеринку фашисти залишили тисячі одиниць транспорту. “Наскільки мені відомо, - продовжує ветеран, - командарм Москаленко передав покинуті машини на Донбас, для використання в народному господарстві”.
Найбільше випробування боями молодий вогнеметник пройшов у Карпатах. Фашисти, навіть відступаючи, чинили шалений опір. Молодому бійцю навіть присвоїли звання молодшого сержанта. У ньому він і закінчив війну.
Після Перемоги продовжив службу у Самборі на Львівщині. Там закінчив середню школу. “На фронт я пішов після восьми класів, - уточнює Микола Вікторович. – А навчатися дуже хотілося. Подав документи у Львівський університет на юридичний факультет. Після закінчення університету служив у військовій прокуратурі. У різних місцях, у тому числі й у частині на космодромі в Плісецьку. Останні десять років служби провів у військовій прокуратурі у Вінниці”.
Все, що ми розповіли про Миколу Сомова, вдалося дізнатися під час телефонної розмови з ветераном. Фотографуватися наш співрозмовник так і не погодився. На закінчення ще раз повторив: “Є набагато достойніші від мене фронтовики, про них і пишіть...”

Читайте також:

Цього року Вінницю не визволятимуть

 

 

 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.