Людські долі або Історії Героїв, чиї серця зупинились на полі бою. Частина друга

Альона Черніюк

Вони боронили нас щодня, стояли на передовій і віддавали найдорожче — життя.
Віталій Пелих, Олег Кривогуз, Олександр Слюзар, Максим Купрійчук, Петро Коваленко — їхніх імен багато, і кожне з них несе історію мужності, відваги та самопожертви.
Сьогодні згадаємо цих людей, чиї подвиги нагадують нам ціну спокою і свободи.

Закінчується 2025 рік — рік, у якому війна знову рахувала час не днями, а життями. За цей період Україна втратила тисячі захисників, які стали на її оборону і уже не повернулися додому.

Ми вирішили ще раз нагадати ці історії, бо пам’ятаємо кожного і знаємо, якою ціною виборюється наша свобода. Це розповідь про тих, хто тримав Україну і заплатив за неї найвищу ціну.

«У Петю вистрелили з-за спин цивільних»

Десантник 95-ї бригади Петро Коваленко став першим вінничанином, який загинув у війні з росією. Це сталося 2 травня 2014 року під Слов’янськом — його вбили пострілом з-за спин цивільних.

Петра згадують як дуже скромного й сміливого хлопця. Він народився у селі Рахнівка на Гайсинщині — там само, де й Василь Стус. Обоє загинули за рідну землю. Після строкової служби Петро підписав контракт, бо любив армію і мріяв про службу в десанті. Останній раз він бачив батьків у березні 2014-го, коли колона військових ішла у бік Криму. Тоді ніхто не знав, що це прощання буде назавжди.

Похорон Петра Коваленка 5 травня 2014 року зібрав усе село. Солдата проводжав представник Генштабу — випадок, який у родині пам’ятають і досі. Посмертно десантника нагородили орденом «За мужність» ІІІ ступеня. У його рідному селі назвали вулицю, встановили меморіальні дошки, а пам’ятний знак з’явився й на місці загибелі під Слов’янськом.

Сьогодні ім’я Петра живе у спогадах, на пам’ятниках і в родині — племінника назвали Петрусем. Так у Рахнівці кажуть: війна забрала сина, але не стерла пам’ять про нього.

Петро Коваленко загинув у перші місяці війни — тоді, коли країна ще тільки вчилася вимовляти слово «втрати». Минуть роки, і війна знову прийде у кожен дім — уже повномасштабно, без попереджень і пауз. Серед тих, кого вона забрала у свої перші дні, був і 20-річний Максим Купрійчук.

«Ховали, коли ракети летіли на Гавришівку»

Максим Купрійчук загинув 25 лютого 2022 року — на другий день повномасштабного вторгнення. Вінничанин, боєць десантно-штурмових військ, загинув під Херсоном під час ворожого обстрілу колони.

Йому було лише 20. За тиждень до великої війни Максима разом із підрозділом перекинули на південь. Контракт мав закінчитися влітку 2022-го — він планував весілля, життя після армії, мріяв про дім у Львові. Не судилося.

Прощання з Максимом відбулося 6 березня 2022 року — у день, коли російські ракети летіли на Вінницький аеропорт і вибухали в Гавришівці. Ховали Героя під звуки війни, яка не дала навіть тиші для скорботи.

Тіло сина батьки забрали самі — вивозили з окупованої території в багажнику автівки. Впізнали Максима по татуюванню на руці: «Ніколи не здавайся».

Він народився у Вінниці, навчався у 13-й школі, після 8 класу пішов у Тульчинський ліцей. Війна 2014 року стала для нього переломним моментом — тоді Максим вирішив, що буде військовим. Служив у 95-й бригаді, згодом — у легендарній 80-й, пройшов АТО. Став солдатом ще до повноліття.

Сьогодні про Максима Купрійчука згадують як про хлопця, який надто рано подорослішав — і так само рано загинув. Його історія — одна з перших у великій війні. І одна з тих, які неможливо забути.

Війна забирає по-різному. Одних — на початку шляху, інших — коли за плечима вже роки боїв і втрат. Але є історії, у яких війна почалася задовго до фронту — з дитинства, сповненого самотності. Саме такою була доля Олександра Слюзара.

«Можна називати вас мамою?»

Олександр Слюзар із Жмеринки загинув у 25 років. Круглий сирота, який усе життя мріяв про родину, так і не встиг створити власну. У шість років він залишився без рідних батьків, згодом померли й хрещені, які взяли його на виховання. Єдиною опорою стали названі рідні.

Невисокий, худорлявий, із позивним «Мурашка», Сашко мав силу, яку важко було виміряти кілограмами. З дитинства займався греко-римською боротьбою, був витривалим і впертим. Але понад усе — добрим. Саме він одного дня несміливо запитав у жінки, яка його виховала: «Можна називати вас мамою?»

У вересні 2022 року Олександр підписав контракт і пішов воювати у складі 59-ї окремої мотопіхотної бригади. Став гранатометником, воював на Донецькому напрямку, мав поранення і контузії, але щоразу повертався до побратимів. Казав: «Я не можу їх залишити».

Останнє повідомлення, яке він написав названій сестрі, було коротким: «Пробач за все… тільки прошу — не кисни». Наступного дня стало відомо: Сашко загинув у бою.

Його тіло з поля бою виніс побратим — чоловік, якого Олександр називав названим батьком. Він не зміг приїхати на похорон, але сказав головне: «Я ніс його сам. Хотів, щоб він повернувся додому».

Сьогодні волонтери зі Жмеринки просять присвоїти Олександру Слюзару звання Героя України. Бо інколи найбільша мужність — це прожити життя без любові й усе одно віддати його за інших.

У кожній із цих історій війна забрала різне: молодість, дитинство, шанс на майбутнє. А інколи — роки життя, віддані фронту свідомо і без вагань. Саме таким був розвідник Олег Кривогуз — чоловік, який сім років стояв між війною і мирним життям.

«Встиг обійняти донечку на її третій день народження»

Олег Кривогуз родом із Сумщини, але своє життя пов’язав із Вінницею. Тут він зустрів кохання, тут народилася його донечка, тут його й провели в останню путь — на Алеї Слави Сабарівського кладовища.

Добровольцем Олег пішов на війну ще у 2015 році. Чотири роки АТО/ООС, а з лютого 2022-го — знову фронт. Луганщина, Донеччина, Херсонщина, Харківщина, Запорізький напрямок. Старший розвідник 131-го розвідбатальйону пройшов війну крок за кроком — без пафосу, без гучних слів.

У Вінниці на нього чекала родина — дружина Аріна і маленька донечка Катруся. Дівчинка народилася у липні 2022 року, в день ракетного удару по місту. Олег безмежно радів батьківству. Йому вдалося вирватися додому й обійняти донечку на її третій день народження. Це була їхня остання зустріч.
26 серпня 2025 року Олег Кривогуз загинув біля Степногірська на Запорізькому напрямку.

Побратими залишили спогади про нього на бойовому прапорі — писали слова для Катрусі, щоб вона знала, яким був її тато. Писали, не стримуючи сліз.

Поруч із тими, хто роками тримав фронт у лавах війська, — вінничанин Віталій Пелих.

19 років служив людям — і загинув, рятуючи побратимів

Майже два десятиліття Віталій Пелих служив людям — у формі поліцейського, а з початком повномасштабної війни — у строю захисників. 41-річний вінничанин на позивний «Залізний» загинув на Донеччині під час виконання бойового завдання, прикриваючи побратимів.

Трагедія сталася поблизу Торецька. Після успішно проведеної спецоперації, коли група відходила до бронетехніки, ворожий дрон-камікадзе влучив у машину. Віталій отримав смертельні поранення. Для своєї маленької доньки він назавжди залишився тим, ким обіцяв бути, — янголом-охоронцем.

Віталій Пелих — уродженець Гайсинщини, 19 років служив у поліції, зокрема в підрозділі «Титан», де й отримав свій позивний — за витримку, характер і надійність. У 2024 році одним із перших долучився до стрілецького батальйону поліції та став бійцем Об’єднаної штурмової бригади Нацполіції «Лють».

Перед тим фатальним виходом він попросив побратима передати доньці слова: що завжди буде поруч — на правому плечі. Навіть смертельно поранений, «Залізний» до останнього рятував інших, передавши турнікет товаришу.

У Віталія залишилися батьки, брати й сестри, донька Ангеліна та кохана жінка. За мужність і самопожертву його посмертно нагородили орденом «За мужність» III ступеня та нагрудним знаком «Комбатантський хрест».

Не залишив побратимів навіть після поранення

Як і Віталій Пелих, Володимир Богачук із Жмеринки не залишав побратимів у біді. 28-річний оператор ударних дронів 37-ї окремої бригади морської піхоти після тяжкого поранення переніс кілька операцій, але повернувся на фронт, щоб виконувати завдання разом із командою.

Володимир відзначався добротою і щирістю: на фронті піклувався про тварин, а після його загибелі білий голуб став символом його душі й приходить щодня до родини, нагадуючи про світлу натуру сина.

Маму полеглого бійця пані Олену боляче образили чужі слова: «Якби ти була настояща мама, не пустила б сина на війну». Вона довго переживала, але зберегла пам’ять про Володю й не засуджує нікого, залишаючи в серці тільки любов і вдячність.

Упізнали по татуюванню на руках

Сьогодні згадаємо Євгена Красицького, вінничанина, який добровольцем пішов на фронт, незважаючи на проблеми зі здоров’ям. Коли почалася повномасштабна війна, він залишив дружину з маленькою донькою за кордоном і взяв до рук зброю, воював у 126-й бригаді ТрО, а потім у 28-й бригаді Лицарів Зимового походу. Загинув 7 грудня 2024 року, і по ньому упізнали по татуюванню на руках: «Воля» та «Або смерть».

Перед смертю Євген залишив друзям три заповіді, які просив передати мамі. Вони стосувалися його пошуку, місця поховання на Алеї Слави Сабарівського кладовища та створення петиції про присвоєння звання Героя України — аби його добровільний подвиг залишився визнаним.

Євген виріс турботливим і уважним сином, який навіть на фронті не забував про інших: виніс з поля бою тіло побратима, допомагав друзям і піклувався про тих, хто поруч. Його життя стало прикладом відданості та самопожертви, і навіть після загибелі він продовжує надихати близьких і всю громаду.

Він йшов заради інших

Жмеринчанин Олександр Воловода, позивний «мАлий», пішов на фронт ще у 2014 році, залишивши двох маленьких синів і молоду дружину. Навіть після поранення та тривалого лікування він повернувся до бойового підрозділу 25-ї бригади десантно-штурмових військ, не бажаючи залишати побратимів у найгарячіших точках фронту.

4 лютого 2025 року Олександр загинув під час виконання бойового завдання на Покровському напрямку. Шість днів його рідним повідомляли, що він на позиції, перш ніж правду про загибель донесли дружині. Володя завжди думав не про себе, а про побратимів і дітей, його останні слова до рідних були про любов і обов’язок.

Сім’я Олександра береже пам’ять про нього у кожному дні: старший син Руслан ходить у школу, яку закінчив батько, а дружина Яна створила петицію про присвоєння Олександру звання Героя України, аби подвиг чоловіка залишився відомим та шанованим.

Сила та дружба на передовій — «Торо» і «Тенет» виручали побратимів

Згадаємо наприкінці року Сергія Плотицю «Торо» та Івана Тенетника «Тенет» — друзів і побратимів, які пішли добровольцями і загинули майже одночасно, у травні 2024 року. Молоді, сильні, вони завжди підставляли плече слабшим, допомагали тим, хто боявся йти на позицію, та несли на собі не лише власне спорядження, а й тягар товаришів. Саме такими їх пам’ятають побратими, серед яких і «Халк», який розповідав про їхню відданість і взаємопідтримку під час боїв.

Їхня відвага була не лише на фронті, а й у повсякденному житті: Сергій допомагав друзям і навіть віддавав гроші, які збирали на його похорон, на потреби військових. Для його батька Івана Плотиця кожен спогад про сина ставав джерелом сили — попри біль і втрату він продовжує допомагати іншим, підтримувати фронт і дбати про тих, хто повернувся «на щиті».

Завдяки таким людям, як «Торо» і «Тенет», молодші бійці відчували підтримку і могли виконувати складні завдання. Їхня дружба та взаємодопомога залишаються прикладом для всіх побратимів і для тих, хто сьогодні живе на мирній території. Пам’ять про них живе не лише у словах рідних, а й у конкретних справах — у волонтерстві, підтримці армії та збереженні спадщини тих, хто загинув за інших.

«Говорив мало, але якщо вже казав — завжди по суті»

Євгеній Жовнір ще з юності мріяв служити у «Азові». На вершині Карпат Говерли він став на коліно перед коханою Оленою і зробив їй пропозицію, а вже наступного дня пішов добровольцем на фронт. Йому було лише 25 років, а його дружині — 19. Він знав, що обирає складний шлях, але відчував обов’язок захищати рідну землю і підтримувати побратимів.

Женя зростав у великій родині, де допомагав матері та сестрам, мріяв про спорт, але життя склалося інакше. Побратими згадують його як людину, яка завжди приносила спокій і впевненість у найважчі моменти. Навіть коли сам ризикував, не залишав тих, хто потребував допомоги.

Сестра Ліза Квасюк пригадує, що Женя говорив мало, але кожне його слово мало вагу. Він завжди відстоював справедливість і стояв за правду, у родині й на фронті. Навіть після поранення повертався на службу, бо знав: поруч його побратими, і він не може залишитися вдома.

«Відстрілювався до останнього»

Павло Лисиця загинув у день народження своєї молодшої донечки, прикриваючи відступ екіпажу танка. Попри поранення в ногу, він наказав молодшим побратимам відходити та сам продовжував вести вогонь, поки ворог не відступив. Його самопожертва врятувала життя двом товаришам по службі, а сам він віддав життя за країну, залишившись прикладом відваги та мужності.

Наш земляк народився у селі Слобода Ходацька, був старшим із двійні, дуже любив сім’ю та господарство, завжди допомагав матері та дружині. Павло мав трьох донечок, одну з них назвали Сашенька, і саме в її день народження він загинув. Побратими згадують його як щиру, сміливу й безстрашну людину, яка завжди підтримувала колег у найскладніші моменти.

У танковій роті «Вовча зграя» Павло був справжнім серцем екіпажу: досвідчений механік-водій, який не лише вправно керував танком, а й у важкі хвилини надихав побратимів. Його вчинки залишилися в пам’яті команди як приклад безмежної відданості та справжнього героїзму.

Для рідних Павло був більше ніж брат і чоловік — він був опорою, захисником і другом. Сестра Віра згадує дитинство з ним як час взаємної турботи та підтримки, а доросле життя — як постійну турботу про родину та готовність віддати життя за тих, кого любить.

«Не ховався від ворога»

Олександр Шапальчук зі Жмеринки добровільно пішов на війну та служив у 12-й бригаді спеціального призначення «Азов». Він воював у Серебрянському лісі на Луганщині та на Донеччині, рятував побратимів і витісняв ворога, поки сам не загинув на Покровському напрямку. Його тіло вдалося забрати з поля бою лише через два дні, залишивши глибокий біль у родині та друзях.

Саша був безстрашним і принциповим. Мама просила його бути обережним, він відповідав: «Мамо, я ховатися не буду». Удома залишилися дружина, син Максимко, батьки та сестра Аліна. Він обіцяв синові кататися на велосипеді, але доля розпорядилася інакше.

Побратими згадують його як людину, яка завжди допомагала іншим, ніколи не відмовляла в потребі та цінувала справедливість. Він залишався на полі бою, поки ворог не відступив, а після його загибелі рідні підтримують контакти з побратимами та дізнаються про його героїчні вчинки.

Для родини та друзів Саша — не просто воїн, а приклад відваги, відданості та щирої любові до людей. Історія його життя та подвигу нагадує, що справжня мужність — це не лише боротьба на фронті, а й здатність залишатися людиною у найскладніших обставинах.

«Втрата сина перетворила біль на силу»

Ми щодня втрачаємо наших оборонців. Це тяжкий біль для матерів, дружин, дітей… Але з цим болем треба боротися. Саме так вчинила волонтерка Юлія Вотчер, записавши емоційне відеозвернення біля могили сина, який загинув на війні з окупантами. Своїми словами вона подякувала всім, хто підтримував її у важкі моменти, та закликала до єдності й віри у перемогу України.

Андрій Гунько народився 17 березня 1971 року у Вінниці. Він був комп’ютерним генієм, пройшов шлях від рядового до офіцера, брав участь у бойових діях на різних фронтах та отримав відзнаку Головнокомандувача ЗСУ за мужність під Авдіївкою. Загинув 29 березня 2025 року у 54 роки.

Юлія розповіла про сина, що він був «чоловіком з золотими руками», неймовірно доброю людиною, яка навіть риболовлею займалася лише для задоволення. Попри втрату, вона знаходить сили продовжувати волонтерську діяльність і допомагати тим, хто зараз на фронті та тим, хто повертається.

— Виростити такого сина і втратити — дуже важко. Я не знаю, як би пережила все без вашої підтримки. Люди допомагають розділити мій біль на маленькі частини, щоб стало легше, — сказала Юлія.

Вона зазначила, що трагедія дала поштовх до активнішої роботи: допомагати воїнам, підтримувати їхні сім’ї та робити свій внесок у перемогу України.

— Ми всі їм потрібні. Сподіваюсь і надалі на вашу підтримку моєї волонтерської праці. Україна переможе, і ми все для цього зробимо. Слава Україні і нашим Героям! Навіки слава! — додала Юлія Вотчер.

Доземний уклін усім нашим Героям — тим, хто ціною власного життя боронив і боронить Україну. Тим, хто не вагаючись стає на передову, і тим, хто підтримує фронт зі спокою домівки. Ми пам’ятаємо кожне ім’я, кожну історію, кожну втрату. Їхня відвага, жертовність і любов до рідної землі залишаться назавжди в наших серцях. Хай пам’ять про них надихає нас на єдність, силу і віру у перемогу України.

Першу частину серії про наших захисників можна прочитати в матеріалі: