«Якщо загину, пофарбуй мені ірокез»: пропозицію коханій зробив на Говерлі і пішов на війну
- Спершу повідомили, що боєць бригади спецпризначення «Азов» Євгеній Жовнір зник безвісти.
- У серцях дружини і родини зажевріла надія: раптом Женя живий!
- Але дива не сталося — Женя загинув 14 листопада 2025 на Покровському напрямку.
- Йому назавжди залишилося 25! Його дружині, пані Олені, нині тільки 19.
- Що спонукало молодого хлопця добровільно стати на захист рідної землі? Що він заповідав у разі своєї загибелі? Яким залишився у пам’яті рідних?
Спогадами про воїна бригади «Азов» Євгенія Жовніра журналіст RIA попросив поділитися дорогих йому людей — дружину Олену і сестру Лізу Квасюк. Раніше пані Ліза втратила на фронті 30-річного чоловіка, а тепер «на щиті» повернувся брат, з яким вони могли говорити про все. Так каже жінка.
Познайомилися, коли мені було 13, а йому 19
—Пропозицію стати дружиною Женя зробив мені у Карпатах, на Говерлі, — згадує дружина пані Олена. — Ми познайомилися, коли мені було 13 років, а йому — 19. І відтоді разом. Почали спілкуватися, пізніше запропонував зустрічатися.
Він був наймолодший у сім’ї, у нього ще є найстарша сестра Юля, брат Рома, сестра Ліза і Женя. У них віруюча сім’я. Мама їх одна виховувала. Своїми силами збудували будинок. У них було велике господарство, городи. Женя у всьому допомагав. А ще він грав у футбол, мріяв стати футболістом, але через травми не вийшло.
Через п’ять років запропонував вийти заміж. Пригадую, перед нашою річницею знайомства запитав, чи була я у Карпатах. На жаль, ні, не була. Погодилася поїхати з ним. Ми піднялися на Говерлу. У нього були травмовані коліна. Але він хотів саме на горі зробити пропозицію. Хоча я про таке навіть не здогадувалася.
На вершині фотографувалися. Я кажу: «Давай, наберемо маму». Він попросив зачекати, дістав щось із сумки. Дивлюся, Женя стає на коліна і каже: «Ну, що, будеш моєю жінкою?» І дає каблучку.
Ми планували весілля, але він пішов подавати документи у ТЦК і одразу підписав бойову. 24 липня 2024 розписалися, а вже наступного дня він пішов на війну.
Вразила загибель «Грінки»
—Перший раз Женя сказав, що піде на фронт після загибелі «Грінки» (Назарій Гринцевич, який був наймолодшим захисником Маріуполя, загинув у 21 рік – Авт.), — продовжує розповідь пані Олена. — Він цікавився історією, культурою, військовою справою. Став легіонером «Центурії». Готувався до війни. Він знав, куди йде і для чого. Казав: «Я не боюся смерті. Якщо Бог захоче забрати до себе — то це його воля. Але сидіти вдома не можу». У підрозділі «Азову» він став оператором безпілотних систем. З хлопцями говорив відверто: якщо щось не подобалося — казав прямо. І за це його любили. Ті, хто був з ним, розповідали, що Женя приносив із собою спокій. Один з побратимів згадував: «Сиджу на сусідній позиції, страшно, а Женя прийде у лосинах, броніку, шльопанцях, з криво вдягненою каскою — і вже легше на душі, бо він поряд». Хлопці його поважали за те, що тримав слово: якщо сказав — так і буде. Він стояв за справедливість і правду. Навіть в «Азові», якщо бачив, що робиться щось не так, говорив про це прямо. Дуже відданий країні і сім’ї. Казав: «У мене дві дівчини вдома, яких треба захистити».
Він рік воював і отримав поранення. Після того пів року провів на лікуванні і вдома. Планували вінчання, дітей. Але він сказав: повертається, бо там його хлопці. А тоді сталося найстрашніше.
«Ти більше до мене не приїжджай, сам приїду»
— У четвер ми майже весь день розмовляли з ним по телефону, це був листопад, — згадує дружина захисника. — За два тижні перед тією розмовою я їздила до нього. По телефону він сказав: «Ти, мабуть, більше до мене не приїжджай, я сам приїду». Я здивувалась. Він каже: «Скоро побачиш».
Потім дізналася, що їх переводять у Покровськ. Женя підтвердив це: «Так, сьогодні ввечері збираю речі». І знов пообіцяв, що приїде скоро. Дуже скоро.
У п’ятницю о восьмій ранку написав, що виспався. Потім перестав відповідати. Раніше бувало, що цілий вечір не відповідав. Але цього разу мені стало дуже тривожно. Боліло серце. Я приїхала до його мами. Десь під вечір дізналася, що він зник безвісти. Його брат привіз нам офіційну інформацію про зникнення. Ми поїхали написати заяву у поліцію. Мамі сказали ввечері. Вона теж щось відчувала.
Наступного дня мені подзвонили командири, повідомили, що Женя загинув при виконанні бойового завдання. Але я сказала, що не повірю, поки не побачу тіло.
Ми чекали тиждень. Коли я зайшла у морг, я побачила чуб і все зрозуміла: це Женя. Пізніше дізналася, що загинув від FPV-дрона. Разом зі своїм командиром.
Потім я приїжджала у морг ще раз, покрасила йому ірокез у червоний колір, бо Женя просив так зробити на випадок, якщо загине. Казав: «Щоб на моєму похороні не плакали, а сміялися». Ірокез — так називається зачіска, яку носив Женя: посередині голови волосся, а боки поголені. Чому чуб потрібно було пофарбувати, його дружина не стала уточнювати. Так просив Женя і вона це зробила.
«Спочатку я його захищала, а потім він мене»
Сестра полеглого Євгенія Жовніра — Ліза Квасюк наголошує, що знала брата настільки добре, як мабуть, ніхто інший. Вони з дитинства були разом. У дорослому віці могли говорити про все!
—Пам’ятаю його зовсім маленьким, — каже співрозмовниця. — Він тоді погано розмовляв, а я ходила за ним, як тінь, і всім пояснювала, що він каже. Мене дивувало, як це можна не розуміти слів братика? У нас з ним різниця п’ять років. Я старша. І так уже вийшло, що я була для нього і перекладачем, і захисницею, і порадницею. «Мого хлопця не ображати!» — це було моє правило.
А потім він підріс… І ролі помінялись. Уже він стояв горою за мене.
Женя мав гарний голос, сильний, чистий. Ходив у музичну школу, грав на трубі, співав у хорі. Я теж навчалася, але на фортепіано. Разом їздили з місіонерським хором майже по всій Україні. Наша мама вела церковних співаків. Ще він шалено любив футбол. Так сильно, що через нього двічі пошкодив коліна. Скрізь світився своїм добрим, чистим обличчям. Мама казала, що у дитинстві з нього можна картини писати. Солодка булочка — так вона його називала.
Привів дівчину знайомитися з мамою, а вона боїться поріг переступити
У дорослому віці я також підтримувала брата, пригадую, один незвичний випадок. Женя привів свою дівчину знайомитися з нашою мамою. А дівчина ще зовсім молоденька, як дитина. Дійшла до воріт, а далі боїться йти, бо від когось почула, що наша мама строга. Я вийшла до неї, заспокоїла і кажу: «Заходь, не бійся, підтримаю тебе як сестру, бо ти — вибір мого брата. Але, повір, моя підтримка не знадобиться, бо мама у нас добра. Вона навчила нас приймати і підтримувати вибір кожного».
Мама нас гарно виховала, хоч сама тягнула чотирьох, працювала на двох роботах. Женя змалку допомагав мамі. Коли ми переїхали із Запоріжжя, почали будуватися. Всі допомагали: їздили на базар продавати молоко, була корова, свині. А коли Женя підріс, ходив різноробочим, щоб і собі мати, і мамі допомогти. Будинок довго будували. Але довели до ладу.
У мами є гарні мамині друзі Штифураки — пан Микола і пані Оля. Вони справжні друзі, перевірені роками. Знаю, зараз таких дружб майже нема. Вони й після того, як не стало мого чоловіка, і після Жені — кожен день приїжджають, щоб допомогти, розрадити, бути поруч.
«Говорив мало, але якщо вже казав — завжди по суті»
—Мій брат жив чесно, любив справедливість і пішов воювати, бо інакше не міг, — розповідає пані Ліза. — Його не зупинили ні сльози мами, ні прохання дружини, ні мої слова умовляння. Пригадую, він казав: «Хлопці там воюють, а я сиджу вдома, не можу вже ходити на «живі коридори», мушу там бути». Він ще з 2014 року марив «Азовом». Хоч тоді ще був школярем. Але я розуміла: підросте і піде воювати.
Після загибелі мого чоловіка він дуже змінився. Одного разу навіть образився, що його відмовляємо. Запитала його: «Чого ти туди так рвешся? Нам же без тебе буде важко». А він сердито: «А ви мене спитали, що я хочу?». Я зрозуміла, що моя місія — прийняти його вибір і підтримати.
Женя був не з тих, хто багато говорить. Але коли вже щось казав — то так, що запам’ятовувалось. Здебільшого говорив діями. На першому місці у нього була справедливість. Про це знають ті, хто спілкувався з ним до війни, такої само думки його побратими.
Ще пів року тішилися ним
—Сьомого квітня 2025-го Женю поранило, — продовжує розповідь його сестра пані Ліза. — Написав мені, що є важлива інформація. Я злякалася, але якщо пише, значить живий. Через два дні його евакуювали. Привезли у Вінницю. Ми з Лєною та старшою сестрою поїхали до нього в лікарню. Мамі не казали, він попросив. Потім сам прийшов додому. Мама дуже злякалася: «Що сталося, чому ти прийшов?». Не сподівалася побачити дитину. Замість того, щоб радіти, запитала: «Чому ти прийшов?». У такому стресі перебувала.
Пів року Женя лікувався. А тоді знову повернувся до своїх. Сказав, що не може залишатися вдома, коли хлопці там. Поїхав, а невдовзі ми отримали страшну звістку.
Пізніше мама сказала: «Бог нам подарував його на пів року, щоб ми ще натішилися ним. Давав знати, що забере…»
Його проводи… Таких не пригадую
—Женя говорив ті само слова, що й мій чоловік, — каже пані Ліза. — Якщо ми не підемо туди, вони прийдуть сюди.
Проводи Жені були величезними. Не пригадую такої колони машин і стільки людей! І не тільки я не пригадую. Його хлопці дуже важко пережили похорон. Казали, що так не плакали ніколи. Він був для всіх промінчиком сонця.
Вічна слава і вічна пам’ять сміливому патріоту-добровольцю Євгенію Жовніру, який поклав своє життя заради кожного з нас! Щира подяка і глибокі співчуття Матері, яка виховала такого сина, братові, сестрам, дружині, всій рідні, друзям, побратимам полеглого воїна «Азову».
Читайте також:
«Згадайте «Бригадира», він загинув за нас»: дружина полеглого з двома донечками кличе на автопробіг
«Вийшли з лікарні через інший хід»: як підполковник поліції у розшуку втік від своїх і ТЦК
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
