Людські долі або Історії Героїв, що тримають фронт. Частина перша
- Рік минає, а разом із ним і спогади про подвиги тих, хто стояв і стоїть на передовій.
- Ми вирішили згадати історії наших бійців, тих, хто щодня боронить нас і нашу землю.
- Їхні долі — нагадування про мужність, відданість і ціну свободи, які варто пам’ятати.
У Світле свято Різдва Христового ми зазвичай збираємося за родинним столом, запалюємо свічки, чекаємо коляду й дякуємо за ще один прожитий рік. Та поки в оселях лунають різдвяні молитви й дитячий сміх, хтось зустрічає це свято зовсім інакше — в бліндажах, на бойових позиціях, під гуркіт ворожих обстрілів.
Саме вони стоять за нашими плечима. Саме завдяки їм ми маємо можливість бути вдома, обіймати рідних і вірити у завтрашній день. У різні дні, в різний час, вони приходили до нас зі своїми історіями — без прикрас, без гучних слів. Розповідали про війну такою, якою вона є насправді: про страх і втому, про втрати й віру, про побратимство і відповідальність за країну.
У цій різдвяній добірці хочемо нагадати їхні долі. Ті історії, які ви читали на нашому сайті. Тих людей, які не називають себе героями, але щодня роблять героїчні вчинки. Бо пам’ять — це теж форма вдячності. А Різдво — найкращий час, щоб сказати просте й щире: ми пам’ятаємо, ми цінуємо, ми чекаємо вдома.
Вони рішуче йдуть у перший бій
Серед тих історій, які ми сьогодні згадуємо, — розповідь Максима з позивним «Замок». Він був зовсім молодим, коли у 2022 році добровольцем пішов на війну — у той час, коли ворог стояв майже під Києвом. Командир взводу безпілотних комплексів у 120-й бригаді Сил територіальної оборони, він, як і багато інших, ішов із певними уявленнями про війну. Та перший бій змінив усе.
Його Бахмут почався зі страху і паніки, з першого стрілецького бою без жодного досвіду.
«Ми прощалися, думали, що вранці вже не зустрінемось. Та зустрілися», — згадує Максим. Дехто з тих хлопців, які тоді були поруч, уже не повернувся.
Сьогодні «Замок» переконаний: найкращі пілоти — це ті, хто пройшов піхоту, бо вони знають війну не з мап і координат, а зсередини.
Для когось війна почалася з першого бою одразу. Саме так було і для 38-річного Мажора, стрільця вінницького підрозділу Національної гвардії. У мирному житті він мав музичну освіту, працював у фермерському бізнесі. Каже, до війська пішов за покликом серця.
У 2022 році разом із братом прийшов у ТЦК. Черги були величезні. Спробували потрапити в ТРО — простояли три доби. Брата взяли в артилерію, його — ні, через проблеми зі спиною. Тоді Мажор волонтерив, бо хотів бути корисним.
У 2023 році він отримав повістку і без вагань став до служби. Навчання далося важко: зі 117 кілограмів залишив 87.
«Кожна вправа — як нота, треба ловити ритм», — згадує боєць.
Після злагодження підрозділ вирушив на Запорізький напрямок.
«Перший бій — як перший акорд. Страшно, але іншого шляху нема», — каже Мажор. Він служив у мінометній групі, згодом — і в штурмовій.
Три місяці гвардійці тримали позиції. Під час одного з виходів після бою групу наздогнали ворожі дрони — було чотири скиди. Мажор вижив. Поранення він отримав у грудні 2023 року. Понад двадцять осколків у тілі, кілька операцій позаду, лікування триває.
Захищають навіть в поважному віці
Інша історія — про чоловіка, за плечима якого не лише війна, а й майже шістдесят прожитих років. Анатолій Кізлевич до вторгнення понад тридцять років навчав дітей у Дзигівській школі Ямпільської громади. Учитель фізичної культури й початкової військової підготовки, він мав офіцерське звання — старший лейтенант. І залишив би шкільний клас, якби не той ранок 24 лютого 2022 року.
«Невизначеність була повною, — згадує він. — Уроки відмінили, дітей відпустили додому. Ніхто не знав, що буде далі».
Уже наступного дня Анатолій поїхав у Ямпіль — до військкомату. Там формувався 172-й батальйон у складі 120-ї бригади ТРО. Добровольці з Вінниччини збиралися у Вінниці — і готувалися їхати туди, де вже тривала війна.
22 червня 2022 року батальйон вирушив на Донеччину. У районі села Адамівка поблизу Слов’янська Кізлевич, як командир взводу, зайняв позиції на першій лінії оборони. Контактних боїв не було, але обстріли — щодня. Артилерія, ракети, напруга, яка не відпускає ні вдень, ні вночі.
Потім була Харківщина — і контрнаступ. Росіяни відступали, залишаючи за собою знищену й покинуту техніку. Батальйон дійшов до кордону. Для вчителя з Дзигівки це була зовсім інша географія, ніж та, яку він колись пояснював дітям на уроці.
Гідно переживають пекло війни
Таким був 43-річний Олександр, який провів на передовій більше п’яти місяців, майже весь час — у бліндажі. Сонце бачив хіба крізь маленькі дірочки, воду та їжу рахував по ковтках, а кожен вихід на поверхню міг коштувати життя.
Разом із двома побратимами він стежив за рухами ворога, дронами, прикривав позиції й виживав у постійному оточенні. Вода, якою вони могли лише змочити горло, вистачала ледь на кілька днів. Провізію скидали дрони, але часто її збивали — тоді доводилося чекати кілька діб, поки знайдуть хоч щось.
«Ми трималися», — говорить він, і ця простота передає силу, якої вистачало, щоб витримати холод, голод і страх. Тривалість випробування змінила все: тіло й обличчя, звички, сприйняття часу. Навіть свій 43-й день народження він відзначив у бліндажі: дві свічки в шматку хліба замість торта.
Сьогодні Олександр у безпеці, але досвід залишив слід. Місяці в ізоляції та постійній небезпеці відлунюють у пам’яті й досі. Та навіть після цього він дивиться вперед і продовжує триматися.
Після пекла фронту Олександр — «Кіт» — повертається до життя, а поруч вже інші бійці продовжують стояти на захисті. Серед них підполковник Володимир Жданов із Вінниччини, командир 1-го батальйону Президентської бригади «Буревій». Втративши руку після важкого поранення, він не залишив службу. За мужність і стійкість йому присвоїли звання Героя України.
Володимир Жданов зустрів повномасштабне вторгнення на Луганщині, у місті Щастя.
«Неможливо зараз залишити службу і почати жити цивільним життям, коли триває війна», — каже підполковник.
Він — приклад того, що навіть страшні втрати не зламали дух воїна, а лише зміцнили його рішучість.
Не менш вражаюча історія 41-річного Романа, позивний «Шеф», з Вінниці. До війни він керував власним бізнесом, будував металокаркаси та кузови для самоскидів, очолював колектив із сорока людей. Здавалося, майбутнє вже сплановане, але 25 лютого 2022 року він без вагань прийшов до військкомату.
«Мене питали: нащо ти йдеш воювати? Ти ж багатодітний батько. А я відповідав: от саме тому йду — бо в мене четверо дітей», — згадує Роман.
Спочатку служив у «Добробаті», отримав перший бойовий досвід і поранення. Після реабілітації міг повернутися до цивільного життя, але смерть мирних мешканців у Дніпрі змінила рішення. Роман приєднався до 82-ї бригади як розвідник-снайпер. Позивний «Шеф» отримав за виваженість і відповідальність у найскладніших ситуаціях на фронті, на Запорізькому напрямку.
Тримають позиції
Ще один приклад мужності на передовій — Віталій Переверзєв, кулеметник 170-го окремого батальйону 120-ї бригади ТрО. Вісім місяців він працював у бойових виїздах: тиждень через тиждень, іноді по два тижні під обстрілами без відпочинку. За стійкість і мужність отримав «Золотий Хрест» від Головнокомандувача ЗСУ.
— Кожен крок там може бути останнім. Але важливо знати, що твої дії захищають спокій, землю і майбутнє, — каже Віталій.
Стоять під вогнем із молитвою
Ще одна історія про тих, хто стоїть за нашими плечима щодня. Віталій Переверзєв — кулеметник 170-го батальйону 120-ї бригади ТрО. Десять місяців на передовій: тиждень через тиждень у бойових виїздах, іноді по два тижні під обстрілами. За мужність та стійкість отримав «Золотий Хрест» від Головнокомандувача ЗСУ. Вижили лише п’ятеро з двадцяти восьми. Кожен його крок на фронті — боротьба за наш спокій і майбутнє.
Боєць із позивним «Ураган» теж знає, що таке фронт на власній шкірі. З початку 2024 року він захищав столицю від «шахедів», потім воював у Куп’янську, а влітку відправили на Донеччину. Обіцяли кілька днів на «четвертій лінії», а насправді опинилися на «нульових» позиціях на 34 дні.
— Ми не знали, що буде попереду, — згадує Ураган. — Писав молитву на руці, на нозі, на коробці з сухпайка. Чіпляєшся за кожне слово, віриш у свого охоронця і не здаєшся.
Під Ямполем і Серебрянським лісом бійці були лише з лопатами, землею і вірою. Ворог «ходив як на роботу», українці стримували його за будь-яку ціну. Попри оточення і страх, «Ураган» навіть лікував полоненого росіянина, рятуючи життя іншому. Кожен крок був ризиком, та вони йшли вперед разом, вірячи, що повернуться до своїх — і повернулися.
Безстрашно вивозять поранених
Вінничанин Віталій, водій 120-ї бригади ТрО, щодня доставляє воду, продукти та вивозить поранених із фронту на Харківському напрямку. Його робота здається простою, але насправді — постійна гра з небезпекою.
«Мою машину знищили. Ми стараємося ховатися подалі від техніки, бо ворог вражає саме техніку», — розповідає Віталій.
Особливо складним був один із бойових виходів поблизу Вовчанська. Група ховалася в підвалах, спостерігала за ворогом. Коли окупанти підпалили будинки, довелося відходити, але бійці повернулися на позицію, незважаючи на високу температуру та небезпеку.
В його очах — звичайна рішучість тих, хто знає, що від їхньої швидкості і уваги залежить життя побратимів.
Готують техніку для порятунку життя
Олександр зі Жмеринки пройшов шлях від простого солдата до старшого техніка медичної роти 41-ї окремої механізованої бригади. Зараз від нього та його побратимів залежить, щоб медичні машини завжди були на ходу і готові до виїзду.
Він знає, що кожна евакуація важлива: техніка повинна працювати бездоганно, щоб вчасно врятувати життя поранених бійців. Олександр сам намотав майже 100 тисяч кілометрів дорогами війни, керуючи евакуаційною машиною, і добре розуміє, що від його роботи залежить доля людей на передовій.
«Якщо медичний автомобіль не готовий — навіть секунди можуть коштувати життя», — каже чоловік.
Стоятимуть, поки не повернуть своє
Навіть у день Різдва ці хлопці стоять у строю, тримають позиції, оберігають наш спокій і наші родини. Їхні історії — це не просто спогади, а живе нагадування про мужність, відданість і любов до своєї землі. Дякуємо їм за щоденну роботу, за те, що оберігають нас і наші домівки.
Ми будемо й надалі розповідати про Героїв у новому році, бо про них треба чути, говорити та цінувати кожен їхній крок. Поки вони на передовій, ми зберігаємо вдячність у серцях.
Зі світлим Різдвом! Бажаємо миру всім, тепла, затишку та радості у домівках.
Читайте також:
Ремонт для галочки? Що не так з новими пандусами на Театральній
Шлюб за ґратами: скільки пар одружилися в колоніях Вінниччини і які права вони мають
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
