32 роки у школі і майже 4 — на фронті: чому вчитель зі «Срібним хрестом» не повернеться навчати дітей?

• На другий день великої війни вчитель поїхав у військкомат проситися на фронт.
• Демобілізувався коли виповнилося 60 з відзнакою Головкома ЗСУ «Срібний хрест».
• Розповідаємо про фронтові дороги педагога, зокрема, як його побратими взяли у полон африканця, а також чому не хоче повертатися у школу.  

— Коли тобі 60, на передовій вже складно виконувати бойові завдання, — говорить Анатолій Кізлевич. — Вік не обманеш, це природа людини. Останнім часом у наш батальйон прийшло багато молоді. Рівнятися з ними — марна справа. Я добре все обдумав і прийняв рішення демобілізуватися. Це дозволено робити у граничний вік, тобто у 60 років. Треба вміти вчасно піти. Так кажуть люди. На мою думку, дуже правильний вислів.

До війни Анатолій Кізлевич працював вчителем у Дзигівській школі Ямпільської громади. Має спеціальність учителя фізичного виховання і початкової військової підготовки. Коли навчання у Вінницькому педагогічному інституті, тоді була кафедра військової підготовки. На факультет фізвиховання приймали після армії. Хто навчався на кафедрі військової підготовки, тому  присвоювали звання лейтенанта. На початок війни Анатолій Кізлевич мав військове звання старшого лейтенанта.

32 роки після інституту він навчав дітей у рідному селі Дзигівка. Робив би це й далі, якби не  війна.

Про те, як вчитель вирішив йти добровольцем на фронт, про дороги, якими пройшов за ці майже чотири роки війни, про бойових побратимів, втрати, СЗЧ і не тільки, журналіст «20 хвилин» дізнався під час розмови з Анатолієм Кізлевичем.

Вчителів не мобілізували

— Невизначеність охопила нас у той тривожний ранок 24 лютого 2022 року, — каже Анатолій Кізлевич. — Я був у той день у школі, й учні прийшли. Але уроки відмінили, дітей відпустили додому, бо не знали, що буде далі. Що робити, ніхто не знав.

Як кажуть, роздумували на всі боки, що нас може чекати надалі. Одне з припущень — ворог може дійти і до нас, до нашого району, нашого села.  

Наступного дня я поїхав у Ямпіль у військкомат. Дружина не дуже заперечувала, що маю намір йти на війну. Донька повернулася з Києва. У Ямполі сказали, що формується 172-й батальйон у складі 120-ї бригади Територіальної оборони. Підрозділ комплектують добровольцями з Могилів-Подільського, Ямпільського і Мурованокуриловецького районів. Формування відбувається у Вінниці. Треба їхати туди.

26 лютого я попрощався з рідними і поїхав у Вінницю. Разом зі мною було ще 10 добровольців. Нас зарахували у батальйон. Спершу розмістили у 15-й школі, потім — у 23-й. У Вінниці ми пройшли бойове злагодження.

Сформований 172-й батальйон називали могилівським. Його основу складали добровольці такі, як Анатолій Кізлевич. Це були люди не тільки різних професій і занять, а й різного віку. Усіх їх об’єднувало одне бажання — не пропустити ворога до своїх місць.

— У Вінниці ми перебували місяць, — говорить пан Анатолій. — Крім навчання і тренувань, готували оборонні рубежі. Робили це на околиці обласного центру у районі автозаправки БРСМ. Саме там проводили чергування. Потім отримали наказ переїхати у Могилів-Подільський. Там продовжили бойове злагодження. Окремі групи виїжджали у три села: Березівка, Борівка і мою рідну Дзигівку. Там вели спостереження за повітряним простором, вважалося, що можливий проліт повітряних цілей. Припускали, що атака з повітря могла надійти з невизнаної Придністровської Молдовської республіки, з якою межують деякі села на півдні області.

Кізлевич чергував у рідному селі, спілкувався з колегами. Йому говорили, що вчителів не мобілізують. Отож, він міг на законних підставах залишитися вдома. Та й вік не той, щоб йти на фронт: у жовтні 2022-го йому виповнилося 57 років. У відповідь на це чоловік злегка усміхався, він знав, що робить.

Росіяни тоді драпали

День 22 червня 2022-го запам’ятався тим, що 172-й батальйон виїхав у район бойових дій.

— Нас відправили у складі 95-ї десантно-штурмової бригади у район села Адамівка, це недалеко від Слов’янська на Донеччині, ми зайняли там лінію оборони, — розповідає Анатолій Кізлевич.

На той час Кізлевич служив на посаді командира взводу. На запитання, яку мали техніку, зброю, уточнює, що у стрілецького батальйону, відповідно, була стрілецька зброя. Із техніки автомобілі, які передала громада, — КамАЗи, ЗіЛи, ГАЗони.

Там, на Донеччині, пройшли перше бойове хрещення. За словами співрозмовника, вони перебували на першій лінії оборони, але контактних стрілецьких боїв не було. Росіяни обстрілювали наші позиції з артилерії, ракетами. Звідти батальйон перекинули на Харківщину.

— На Харківському напрямку тоді почався контрнаступ наших військ, — згадує співрозмовник. — Росіяни драпали. Наш батальйон дійшов до російського кордону на півночі Харківської області. Повторюю ще раз, кацапи просто драпали. Ми бачили багато покинутої кацапської техніки: частина знищена, іншу просто залишили.

Прошу Анатолія пояснити, як, на його думку, вдалося провести одну з найуспішніших операцій у війні з росіянами.

Він вважає, що головну роль відіграло планування. При цьому згадує тодішнього головкома ЗСУ Валерія Залужного. По-друге, важливу роль відіграв фактор несподіванки. Росіян тоді застали зненацька. Вони не очікували контрнаступу на цій ділянці фронту. Тому не підготувалися належним чином до бойових дій.  

Бачив дорогу до кордону з Білоруссю

Завдання на фронті бувають дуже непередбачувані. 172-й батальйон, який дійшов до кордону з росією, отримав команду — передислокуватися у район Чорнобиля, а через деякий час довелося пройти той само шлях у зворотному напрямку.  

У Чорнобиль Анатолій Кізлевич вирушив уже на новій посаді — заступника командира роти.

— Це був кінець 2022 року, — розповідає він. — Нам повідомили, що можливий повторний наступ зі сторони Білорусі. Треба було збудувати захисні рубежі. Саме цим займався батальйон. Ходили з дозиметрами. Було багато розмов про підвищену радіацію. Але ж там місцеві проживають. Попри усі складнощі, ми виконали поставлене завдання.

Запитую співрозмовника, чи справді дорога до білоруського кордону відремонтована і розширена. Про це багато говорили ще до початку війни, звучало немало запитань, для чого ремонтувати ту ділянку дороги, по якій може бути наступ? Співрозмовник особисто бачив ту дорогу, по якій на початку війни проходила ворожа техніка для наступу на Київщину і столицю.

Після будівництва захисних споруд — нове завдання: повернутися на Харківщину. Треба було здолати велику відстань. Вони знову прибули неподалік від кордону з росією, цього разу у село Стариця Вовчанської громади.

Навесні 2024-го там почалися бої, а зараз у районі Вовчанська справжнє пекло.

Найстрашніший епізод

Село Стариця Харківської області майже на кордоні з росією. Співрозмовник розповідає, що там очікували можливого наступу ворога. Готувалися. Так воно й сталося. Навесні батальйон вступив у важкі бої. Значних втрат зазнали від атак БпЛА. Мали антидронові рушниці, але зупинити ними ворожі «рої» було неможливо. Втрати були у всіх ланках — взводах, ротах.

— Наша рота не відступила, не здала своїх позицій, ми утримували їх до кінця, поки не прийшла заміна, — стверджує офіцер.

Саме там мій співрозмовник пережив найстрашніший епізод на війні. Дотепер не розуміє, яким дивом врятувався.

— Після втрат батальйон потребував відновлення, — розповідає Кізлевич. — Нас замінили воїни 42-ї бригади. Коли ми відходили, обстріли не припинялися. Саме тоді довелося пережити найстрашніший епізод на війні. Відходили лісом. Під час чергового обстрілу двоє побратимів загинули у мене на очах. Вони перебували поруч. Це були хлопці зі Жмеринки й Куриловець. Такі само добровольці, як і я. Обом уже за 40, якщо точніше, одному виповнилося 45. Тіла вдалося забрати. Ще декілька наших воїнів дістали поранення. Це везіння, чи як пояснити, не знаю, що впало за декілька метрів від мене. Звикнути до обстрілів неможливо, бо не знаєш, куди прилетить.

Відновлювався батальйон на Дніпропетровщині. Після доукомплектації знову повернулися на Харківщину у район Вовчанська, де дотепер стримують наступ росіян. Каже, від Вовчанська фактично нічого не залишилося, місто зруйноване вщент.

Побратими взяли в полон африканця

Анатолій Кізлевич стверджує, що за росіян воюють навіть темношкірі африканці. Каже, про корейців ми вже багато чули. Сталося це після того, як дехто з них потрапив у полон до наших воїнів. Тепер те само з африканцями. У них навіть є підрозділ, який називають «Африка». У ЗМІ багато писали про легкоатлета з Кенії, якого полонили бійці 57-ї бригади. Той пояснював, ніби його обманули, обіцяли роботу з гарною платнею, а насправді відправили на війну.

— Воїни нашого батальйону також брали у полон африканця, — говорить співрозмовник.

Уточнюю, чи це були бійці з його роти.

— Ні, — каже пан Анатолій. — Не з нашої роти, але з нашого батальйону затримали африканця. Темношкірих немало воює на Вовчанському напрямку.

Під час розмови зачепили тему СЗЧ (самовільного залишення частини). Співрозмовник відверто говорив, що ТЦК мобілізує не завжди тих, хто може тримати у руках зброю. На жаль, це правда. У їхній батальйон приходили такі. У них нема ні сил, ні здоров’я воювати. Зате у ТЦК відзвітували про чергового мобілізованого, а що з ним робити на фронті, ніхто не знає.

— Такі чоловіки, чи хлопці, здебільшого обирають для себе СЗЧ, — каже офіцер Кізлевич. — Знаю це по нашому батальйоні, навіть нашій роті.

За словами співрозмовника, ще страшніше, коли такий мобілізований гине уже під час першого бойового завдання.

На думку офіцера, мобілізувати у район бойових дій варто людей не старше 50 років. І то це вже, як кажуть, виняток із правила. Бо не кожен ту такому віці здатен долати труднощі війни.

— Елементарно пройти певну відстань пішки з боєкомплектом і зброєю не кожен 50-річний має для цього здоров’я і сили, — розмірковує співрозмовник. — То що з ним робити на фронті?

Саме вік став підставою для демобілізації мого співрозмовника. Каже, відчув, що не зможе надалі воювати так, як цього вимагають умови війни.

Першою привітала донечка

Свій 60-й день народження Анатолій Кізлевич зустрів у місці розташування батальйону неподалік від Вовчанська. Ранок 4 жовтня 2025 розпочався для іменинника із телефонних повідомлень і дзвінків. Першою привітала донечка пані Аліна. Нині вона проживає у Німеччині.  

Отримав поздоровлення від побратимів по службі, родичів, друзів, колег, знайомих. Зізнається, що дуже багато людей згадали про нього у той день.

— Накрили стіл?
— Аякже. Війна є війна, а життя продовжується, — говорить він.

Передав командування земляку із села Миронівка Ямпільської громади.  

— Він молодий хлопець, — каже співрозмовник. — Іван Ковальський, 26 років, старший лейтенант. Контрактник. Не професійний військовий, але грамотний, здібний, вміє працювати з людьми. Ми й раніше знали один одного, він служив в одному з відділів батальйону.

Уточню: Анатолій Кізлевич закінчував службу на посаді командира роти у званні капітана.

Чому не повернеться в школу?

По-спортивному підтягнутий, стрункий, енергійний — не скажеш, що Анатолію Кізлевичу 60. Після демобілізації його запросили у школу на зустріч з колективом. Розмовляв з колегами, учнями.

— Повернетеся у колектив? — запитую співрозмовника.

— Ні, — без роздумів відповідає вчитель. — У школу не планую повертатися.

У селі живу, є господарство, треба підтягнути те, що не вдалося зробити за час відсутності вдома.

У школу кличуть, але я знаю, що діти люблять молодих. Пригадую себе учнем. Ми тоді раділи, коли в школу приходили молоді вчителі. Так, у мене великий педагогічний, а тепер ще й військовий, але досвід добре, а молодість краще. У школі є молоді педагоги. Вони мають виховувати патріотів. Нинішні діти патріотично налаштовані, хоча загалом патріотичне виховання у нас страждає.

Далі Анатолій Кізлевич сказав фразу, на яку варто звернути увагу кожному з тих, хто працює з дітьми.

— Людину можна навчити воювати, але якщо вона немотивована, їй нічого не цікаво. Від такої людини можна чекати СЗЧ, чи зради, — зазначає вчитель-воїн Анатолій Кізлевич.  

Висловлюємо щиру подяку вчителю-патріоту, вчителю-воїну за те, що захищав нас від російських варварів, а також за те, що подав патріотичний приклад для своїх учнів і молодого покоління — приклад любові до рідної землі.
 

Читайте також:

«Вийшла з лікарні, а будинку нема, розвалили бульдозером»: як одинока жінка опинилася на вулиці

Допитали ще одного убивцю: три доби офіцер окупантів перебував на позиції з нашими гвардійцями

«Почерк Артинова, але автор невідомий»: у Корделівці є вежа, схожа на вінницьку

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.