«Я зайшов на позицію у травні, а вийшов у жовтні»: спогади гвардійця «Кота» про фронт на Покровському напрямку

• 156 днів на передовій, мінімум води, холод у бліндажі і постійна загроза з боку ворожих дронів — так минали місяці служби військового з позивним «Кіт».
• Разом із двома побратимами він контролював пересування ворога та виживав у суворих умовах, де навіть дрібниці могли коштувати життя.
• Після повернення на базу військовий отримав бригадну медаль і поданий на нагороду «За мужність».

Перший вихід на піхотні позиції «Червоної Калини» на Покровському напрямку зайняв у гвардійця «Кота» понад дві з половиною доби. Дорога під постійним спостереженням ворожих FPV-дронів здавалася найбільшим випробуванням, але справжнє пекло чекало попереду — 156 днів на позиції без можливості залишити місце служби.

Про службу військового з позивним «Кіт» та його перебування на передовій розповіли у підрозділі «Червона Калина» 14-ї бригади Національної гвардії України. Його історія стала яскравим прикладом буднів на передовій, де навіть дрібні деталі служби можуть перетворитися на справжнє випробування для військових.

50 грамів води, щоб зволожити горло

Для «Кота» та його побратимів основним завданням було відслідковувати рух ворога через їхні позиції.

— Доповідали, куди йшли під*ри, слідкували за дронами. Інколи доводилося приховано «навалювати» по них, коли вони проходили біля нас. Тоді орки падали на землю, а їх добивав дрон. Росіян треба було валити, щоб вони до нас не дійшли.

В якийсь моменти ми опинилися в оточенні, тому нам, щоб вижити, треба було не висовуватися. Якийсь рух на позиції — і нас би витравлювали звідти артилерією, дронами, під**ами. Тому ми не відчували світла від сонця — тільки в бліндажі й сиділи. Хоча коли сонечко через дірочки світило всередину — підставлялися, — пригадує доброволець.

Тоді ж «Кіт» почав відслідковувати те, як змінюється його обличчя на позиції. Телефон, який він взяв з собою, фактично був марним — зв’язку не було, щоб сконтактувати з рідними. Лишилася тільки камера, задля якої він і вмикав смартфон.

— Я через день фотографувався, щоб бачити, як у мене змінювалося обличчя. Зарядки чи павербанка не було, тому вмикав телефон, робив знімок і вимикав його.

Попри те, що Олександр з двома побратимами з бригади НГУ «Червона Калина» закріпився в бліндажі на початку травня, сонячного світла чи тепла він не відчував місяцями. Єдине, що вони могли організувати «тепленьке» — підігріти воду в залізних кухлях, часто — на саморобних «вогнищах».

Дрони, які на той момент намагалися забезпечити бійців продуктами та водою, часто не долітали — окупанти збивали їх на відстані від бліндажа. Шукати посилку, коли над головами постійно чатували ворожі FPV, було небезпечно — вихід навіть у «сіряк» коштував життя. Тому економія стала умовою виживання під землею.

— У нас були залізні кухлі, щоб зробити чай чи нагріти воду. Інколи балони з газом нам кидали, інколи ні — замінювали спиртовими таблетками. Тому ми робили з патиків щось на кшталт вогнища, щоб підігріти воду. А хотілося тепленького, бо в бліндажі було холодно. Хоча пляшки води, яку нам скидали, вистачало ледь-ледь на кілька днів. Нас же троє. Тому ми пили тільки щоб змочити горло, по 50 міліграмів. Якомога рідше. Так і виживали, на кількох ковтках на добу. Коли йшов дощ — збирали воду у все, у що могли, — пригадує чоловік.

На той момент, посередині літа, для їх трійки їжа стала менш потрібна, аніж вода. Інколи провізії настільки бракувало, що останній умовний шматок хліба доводилося ділити на трьох, аби бодай щось поїсти. Крихти були на вагу золота, тому що ніколи не було відомо, коли долетить наступний дрон з їжею та водою.

— Якогось дня нам по рації передали, що «Вампір» принесе провізію, нам її скинуть. Ближче до часу доставки я з бліндажа виглядаю, щоб дивитися, куди посилка впаде — і чую: «бах». Збили дрон, який нам те все ніс. А йти шукати поночі його, коли ми навіть не знали, де росіяни й наскільки близько від нас?.. Одну посилку, яку несли збиті дрони, ми знайшли — вона була у 80 метрах від нас. Тоді дуже пощастило. Бо якби не знайшли її — сиділи б ще 3−4 дні голодні.

«Кіт» пояснює: збиття ворожих дронів — тактика, яку окупанти активно використовують на Покровському напрямку. Мета — довести бійців Сил оборони до стану паніки та повного виснаження. Однак військовий вперто каже з майже посмішкою: «А ми трималися».

«Коли виходив — я плакав. Просив Бога, щоб було тихо, щоб ми дійшли»

Сьогодні «Кіт» — у лікарні. Після більш ніж п’яти місяців перебування на позиції він лише нещодавно зміг заснути, проте так і не може припинити чути фантомні звуки вибухів та відпрацювання ворожих FPV. З моменту виходу з бліндажа, у якому він провів кілька сезонів, минуло всього кілька діб.

156 днів перебування на одному місці, з обмеженою кількістю води та їжі, без сонячного світла та в холоді навіть у спеку наклали свій відбиток на нього. Свої 43 роки, які він відсвяткував у колі своїх побратимів в оточенні окупантів, сприймаються на десять років «вагоміше», важче та страшніше. Страшніше — через пережитий досвід, який у Силах оборони здобувають не всі.

— Я зайшов на позицію у травні, перебув там весну, літо, і вийшов уже восени. День народження, яке було 12 травня, відбув на позиції. У нас було дві свічки, то їх побратими вставили у шмат хліба й так привітали: «З Днем народження». Мені 43 виповнилося. Про тортик і шампанське в бліндажі тільки мріялося, — пригадує Олександр.

Коли на 156-й день у бліндажі він з побратимами дізнався, що їм організують важкий, проте вихід, він не повірив почутому. Хоч ризик поранення чи смерті лишався високим через постійне пильнування дронів, «Кіт» заплакав від бодай шансу на повернення.

— Близько сьомої години вечора, коли ми виходили, був вітерець. Дрони менше літали, то тихіше було. І я коли йшов сюди — плакав. Просив Бога вийти тихо.

Нам тоді хлопці скинули карту, по якій треба було йти до точки евакуації, і так ми й виходили. Це пощастило, що була така погода, бо такими темпами й до Нового року сиділи б там.

Трьом військовослужбовцям довелося пройти близько 10 кілометрів пішки. Спершу — до позиції суміжників, де «Кіт» із побратимами переночували, поїли, і пішли далі. Наступного дня — ще 12 кілометрів, бо ближче автівка для евакуації не могла під'їхати через напівоточення тієї позиції, інакше була б знищена.

— Коли ми дійшли до точки — за нами відразу евакуація приїхала. Відразу в «швидку» завантажили й у лікарню повезли. Але я навіть там не міг заснути. На позиції ж не спали — очі закривали, а спати — не засинали. То в лікарні тільки на другий чи третій день мене почало в сон хилити. Зараз лише починаю спати нормально. Хоча навколо тиша, я все одно чую звуки, ніби щось гупає і дрони літають. То в мене в голові усе.

Зараз, після пережитого, «Кота» та його побратимів очікує тривалий період відновлення. Моральне та фізичне може зайняти кілька тижнів чи місяців, і за цей час військовий вирішуватиме, що робити — чи переводитися у «Червону Калину», до побратимів, з якими пробув понад 5 місяців на позиції, чи все ж обрати службу віддаль від бойових позицій.

— Мене ж вдома чекали рідні — дівчина, сестра та мама. Я, чесно кажучи, сам плакав, коли вийшов. Бо думав, що вже їх не побачу. Іноді думав, у тому бліндажі все закінчиться для мене. Але дивом за пів року з нашої трійки ніхто не загинув і не був поранений. Кількість дронів і пострілів з артилерії, щоб не допустити до нас штурмуючих п***рів, і дронів-бомберів, які не донесли провізію, певно, коштувала сотні тисяч доларів, — зізнається Олександр.

На сьогодні «Кіт», попри те, що був лише в підпорядкуванні бригади НГУ «Червона Калина», вже нагороджений бригадною медаллю. Крім того, військового подали на нагороду «За мужність».

Читайте також:

Цієї зими тарифи на електроенергію не піднімуть — рішення Кабміну

У Хмільницькому районі під час пожежі загинув 50-річний чоловік

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.