«Я писав молитву на руці»: розповідь бійця з Вінниччини, який вийшов з оточення і взяв полоненого

• Пройшов Куп’янськ, захищає Київ від обстрілів «шахедами», потрапив у кільце на Донеччині, де взяв полоненого, якого ще й лікував, і дивом зміг вибратися з оточення. 
• Це — все життя одного військового з Вінниччини. Його позивний — Ураган. І хоча розмова з ним була довгою, подекуди важкою та сумною, вона відкриває реалії війни й показує, чим відрізняються українці від москалів. 

Поїхали у відрядження  

Боєць із позивним «Ураган» перебуває у лавах української армії з початку січня 2024 року. Останні місяці він захищав столицю від обстрілів «шахедами». До цього воював у Куп’янську. 

 У серпні його та ще одного побратима відправили у відрядження на Донеччину. 

— Ми до останнього не знали куди їдемо. Потім нам сказали, що їдемо на четверту лінію. А коли приїхали, виявилося, що маємо сидіти в окопах і стримувати піхоту, — розповідає військовий. 

Спочатку бійці не знали всієї правди. Ураган здогадався, що щось не так, коли після прибуття їм провели короткий курс військової підготовки. Обіцяли, що перебуватимуть на четвертій лінії лише три-п’ять днів, але насправді вони опинилися на «нульових» позиціях і пробули там 34 дні. 

Життя в оточенні: виживання та надія 

Під Ямполем, за Серебрянським лісом, на межі Донеччини й Луганщини, обіцяної «четвертої лінії» та бліндажів не було — лише гола земля. 

— ССОшники показали: «Ось ваша позиція, копайте», — і пішли. А ми лишилися — четверо людей, лопати й земля, — розповідає Ураган. 

Бійці були розділені на кілька позицій: по четверо на кожній; попереду — ще одна за 300 метрів, а позаду — інші. Перші дні були відносно спокійні. Їли сухпайки, які скидали безпілотники, але часто вони псувалися при падінні, а вода взагалі розбивалася. 

Як пригадує Ураган, то всі ці дні допомагала молитва, яку він зберіг від свого командира з Києва, яка, як він каже, рятувала його: «Навколо мене коло, не малював Матір Божа малювала». 

— Я писав її на руці, на нозі, на коробці з сухпайка. Бо коли страшно — чіпляєшся за кожне слово, — ділиться боєць. 

Ворог «ходив як на роботу» 

З двадцятого дня ворог почав «ходити як на роботу». Українські бійці не одразу зрозуміли, що опинилися в оточенні. 

— До нас заходили з тилу. Ми вже були в кільці, просто ще не знали про це, — каже військовий. 

Одного російського військового Ураган помітив, коли той йшов біля їхньої позиції з тилу, у повній бойовій готовності. Бійці відкрили вогонь, і солдат отримав поранення. 

— Я влучив йому в ногу — дві-чотири кулі. Він відповз до кущів, перев’язував собі ногу, кричав по рації, що його «накрилє», — згадує Ураган. 

Підходити до ворога не стали — не знали, скільки їх там. А ближче до вечора почули вибух — то була граната. Ніхто з українських воїнів її не кидав. Згодом виявилося: на бронежилеті росіянина висіла граната. Після поранення він сам себе підірвав — ліг на живіт, під себе поклав гранату й підірвався. 

— Його друзі потім підійшли вночі з обстрілами, забрали рацію й каску; автомат і бронік залишилися коло нього, — згадує Ураган. 

Опинилися в кільці 

Росіяни були дуже близько, і бійці постійно чули їхні розмови, крики та сварки. 

— І тут до сусідньої еспешки позаду нас ввечері виривається ворожа штурмова група. Вони перескочили через болото, намагалися перейти річку, — розповідає Ураган. — Почали штурмувати, обстрілювати. Хлопці виходили по рації, просили підкріплення: авіацію, FPV-дрони, скиди, міномет. Вони давали чіткі, орієнтовні координати, звідки почався штурм. 

За словами Урагана, штурмова група ворога складалася з десяти осіб, а на еспешці українців було лише троє. 

— Підмога з’явилася, відпрацювала, але ворог підтягувався. Два ворожі мавіки скинули боєкомплект біля наших еспешок. Двоє отримали поранення: один середньої тяжкості, інший — легший. Слава Богу, вдалося евакуювати всіх трьох. Після евакуації позицію зайняли підрозділи ворога. 

Лікував полоненого 

Тож Ураган із побратимами вже не мав сумнівів — вони потрапили в кільце. Попри відчай і втому, українські воїни не втрачали людяності.

Невдовзі Ураган взяв у полон росіянина. Окупант ніс ящик боєприпасів, які мав передати ворогу, щоб той міг атакувати українські позиції. Але, як виявилося, вирішив скоротити дорогу. 

— Як він розповів, у нього боліли ноги, тому він вирішив пройти навпростець, по відкритій місцевості, через ліс, — згадує Ураган. — Там, де Серебрянський ліс: спочатку поляна, потім ґрунтова доріжка, і вже сам ліс. Далі — наша еспешка, і я чую розмови. Він іде, розмовляє: 

— «Пацани, пацани, це свої!» 

Хлопці його побачили і почали обстрілювати. Він підняв руки: 

— «Пацани, пацани, це свої, це свої!» 

@start5plus

 

♬ оригінальний звук - STARTplus

Як розповів Ураган, той думав, що тут його чекають росіяни. 

— Хлопці мої його трохи обстріляли, хотіли застрелити, — додає Ураган. — Я кажу: «Давайте, я його заберу, я ним займуся». І забрав його до себе в бліндаж. Почав обробляти рану: перев’язки, протизапальні уколи, рукавички, бінти… Його поранення було в області лопатки правого плеча — куля пройшла крізь м’язи. 

Були думки про полон 

Під час перев’язки полонений відповідав на запитання. Розповів, що йому 24 роки і він ішов сюди, аби піднести боєприпаси, адже, як виявилося, у російських трекерах українська позиція позначалася як точка «евака». Йшов без зброї — мовляв, лишив її на позиціях. У це, каже Ураган, він мало вірив. 

Але, як пригадує боєць, було питання, на яке той не зміг відповісти: 

 — Чому ти сюди прийшов? 

Полонений лише запевняв, що нікого на війні не вбивав. 

І тоді Ураган сказав: 

 — Те, що я тобі перев’язую рану, — це твоє Боже спасіння. У вас наших у полоні катують, а ти — у таких руках… 

Як пригадує військовий, полоненого годували, давали воду й сухпайки. 

 — Я вдягнув на нього цивільну форму, потім фліску, щоб не виділявся. Хлопці мої були шоковані тим, як я за ним доглядав, — пригадує захисник. 

Тим часом Ураган із побратимами змушені були слухати рацію ворога. І те, що лунало в ефірі, було моторошним. Росіяни відкрито обговорювали, як знущатися з українських полонених, відрізати їм частини тіла, бити, принижувати. Вони сміялися, сварилися між собою — і все це здавалося диким та нелюдським. 

— Ми цілу ніч слухали ту рацію, — згадує Ураган. — Хлопці просто були шоковані тим, як вони між собою спілкуються. 

Однаково лякало й те, що вони в кільці. Морально тиснув на українських воїнів і полонений, який запевняв, що українських полонених ніхто не катує. Казав, що може допомогти зробити «зелений коридор» — вивести українців через «своїх» або домовитися, щоб ті їх «прийняли як братів». Обіцяв, що вийде «до своїх» під виглядом зв’язкового, «поговорить із командиром» і повернеться за нашими. 

Та й серед бійців почали з’являтися думки про полон. Один із командирів зізнався, що готовий здатися, аби вижити. 

 — Він каже: «Здамося в полон — то, може, колись нас обміняють. У нас сім’ї, діти». А я не знаю, який у них там полон, але вже теж був готовий здаватися. Бо в мене двоє дітей: старшому — чотири роки, меншому — п’ять місяців, — говорить Ураган. 

Врятувала думка про дітей та дружину 

Психологічне навантаження було колосальне. Ураган пригадує, що після боїв під Куп’янськом теж мав нервовий зрив і відчував, що «їде з котушок». Але тоді його врятувала розмова із сином. 

— Коли я вийшов на зв’язок із сином, коли почав із ним говорити, я зрозумів: це — найкраща психологічна допомога, яка може бути. Наші діти — це перша психологічна допомога. Жоден психолог не замінить того, як дитина сміється, щось розповідає, росте… Мої діти мені снилися щоночі, — продовжує військовий. — І я не хотів здаватися, бо розумів: якщо піду в полон — не побачу їх. Може, лише по відеозв’язку, і то не факт. Невідомо, коли нас би поміняли. А якщо залишуся тут — можуть убити, і діти теж лишаться сиротами.  

Попри все, навіть у тих умовах траплялися дивні, майже гротескні моменти, які закарбувалися в пам’яті. 

 — Ми чули, як вони по рації нас називали «підарами». Я питаю нашого полоненого: «А що це за слово таке — «підари?» А він каже: «Ну, це ви». Я кажу: «Ми ж були хохли». — «Та ні, вже пів року, як ми вас підарами називаємо». Я тоді думаю: отаке «покращення». Отаке я тоді дізнався від нього, — каже з іронією Ураган. 

Таємний шлях 

Воїни і навіть їхні командири були у відчаї, але, враховуючи, що ми маємо можливість говорити з Ураганом, він каже, що все це завдяки побратиму з позивним «Льолік». 

План виходу з оточення склав саме він і запропонував таємний маршрут. 

— Ми не знали дороги, йшли наосліп, але з надією на порятунок, — згадує боєць. 

Дорога пролягала через ліс і відкриті поля, а густий ранковий туман приховував їх від ворожих дронів. Йшли групами, максимально тихо. Полоненого вели з собою, обережно ховаючи його особу. Кожен крок був ризиком. 

Як пригадує Ураган, було місце, яке потрібно було пройти дуже тихо, адже ворог розташовувався менш ніж за 500 метрів з обох сторін. 

Крім того, дорога проходила не лише через ліси — були й відкриті поля або вигорілі ліси, де вони намагалися злитися зі стовбурами дерев, щоб не помітив ворожий дрон. Після п'яти – семи кілометрів вони вийшли до залізниці, де ворог відкрив мінометний вогонь. Вціліли дивом — сховалися в зелені та перечекали. Далі зустріли своїх мінометників, і Льолік домовився, щоб частину групи підвезли машиною, бо залишалося ще понад десять кілометрів. 

— Ми дійшли до мінометників, і наш Льолік… це золото. Домовився, щоб нас підвезли. Він каже: «Док із полоненим — перший». Нас завезли прямо в Слов’янськ, де вже чекав командир. Коли побачив нас живими — обіймав, казав: «Хлопці, я щасливий, що ви вернулися живі — це саме головне», — пригадує Ураган. 

Полоненого передали співробітникам СБУ, а самі — вперше за довгі дні — змогли поїсти, помитися, поголитися. Першим, кому зателефонував військовий, стала дружина. Він пригадує, як жінка розплакалася від щастя, почувши його голос, адже знала, що чоловік не мав бути на зв'язку п'ять днів, а не було понад 30. Потім він дізнався, що його командир з Києва теж шукав і хвилювався. 

— Льолік — наш герой, — додає воїн. — Я щодня з ним підтримую зв’язок, дізнаюся, як його здоров’я, планую подякувати його батькам. Від імені всього підрозділу ми пишаємося Льоліком — він наш герой і рятівник.

Читайте також:

Унікальний лот на аукціоні для екіпажу «Балтика», який збив Мі‑8 дроном. Що можна виграти?

«За кожною втратою — ім’я»... Вінниця зупинилася на хвилину, щоб згадати загиблих Героїв