Новини за тегом війна

Цього дня, 76 років тому, почалася депортація кримських татар. За два дні з півострова вивезли понад 180 тисяч людей. Спогадами про радянську депортацію та нинішню, російську окупацію поділилися три кримчанина.

  Вчора, 15 травня, поховали 24-річного Олександра Карпику, який загинув на Донбасі. Разом з односельцями воїна проводжали в останню путь 20 його побратимів разом з командиром взводу. Військові розповіли, що останнім часом від куль снайперів загинуло четверо наших захисників. Інформацію про те, що на Донбасі працюють снайпери ФСБ, українська делегація озвучить на засіданні ОБСЄ.

Цьогоріч виповнюється 75 років перемоги над нацизмом у Другій світовій війні. Ті далекі події мали трагічні наслідки для кожної вінницької родини. А що ви пам'ятаєте про історії міста під час війни та чи слідкуєте за новинами? Давайте перевіримо.

11 квітня день народження нашого земляка полковника Бориса Кифоренка. Він загинув при виході з Іловайського котла — 29 серпня 2014-го. Під час похорону побратими говорили, що тяжко пораненого полковника пристрелив російський десантник. Пам’ятаймо Героя, в якого на час загибелі залишилися дружина і двоє донечок, одній з яких тоді виповнилося тільки півтора року.

В Одеському військовому шпиталі лікують розвідника 131-го батальйону. Це 21-річний хлопець з Теплицького району. Ногу йому, на жаль, не вдалося зберегти, намагаються врятувати руку. Хто дав 50 тисяч на лікування?

Підполковника Сил спеціальних операцій (ССО) Костянтина Козьму забрала від нас невиліковна хвороба. Він пройшов підготовку у низці країн армій НАТО, закінчив школу рейнджерів у США, захищав Донецький аеропорт. Йому було тільки 36! Вічний спочинок знайшов у рідному селі Піщанського району. Спогадами про прекрасну людину діляться його друзі, вчителі, однокласники.

Коли почав горіти Донбас, Андрій Літвінов працював журналістом на Домінікані – райському острові в Карибському морі… І ця війна в рідному Донецьку зачепила так, що він повернувся в Україну, в рідне місто та вивіз до Вінниці свою дівчину й спогади про розквіт українства тут, на Донбасі. Тепер він майже на 100% — вінничанин, але як фронтовик і «каратель» для вчорашніх сусідів у окупованому Донецьку… Бо вибрав замість тропічного «Баунті» рідну Україну, вільно спілкується «солов’їною» і вже прописався у Вінниці. Бо 6-й рік до нього не приходять сни про донецьку квартиру і вулицю… Чому? Андрій про все це розповів у своєму відвертому інтерв’ю нашій газеті. – Коли ти виїжджав із Донецька, ти розумів, що вороття вже не буде? – Це була весна, травень – тільки радіти і жити… Але треба було просто рятуватись! Я повернувся в Україну, приїхав у Донецьк і лише забрав із квартири свої документи, пару фоток та дівчину… Бо все вже горіло! Перший мітинг у Донецьку ще був за Україну. На другому за вишиванку вже жорстоко били! А на третьому – просто вбивали саперними лопатками люди, які примотали скотчем лопатки до рук і так із Росії приїхали захистити «руській мір». Вибирались в Україну кількома маршрутками – їхали із дівчиною різними маршрутами, бо вже було небезпечно. Тоді я вперше побачив, як прямо із донецького двору стріляє «Град». Цілу касету ракет по іншому кварталу Донецька… Так у моєму рідному місті запалили війну, яка триває досі… – Чому ти не залишився в Домінікані? – Я працював там 3 роки журналістом по віддаленому доступу на Київ. Писав аналітику, співпрацював із відомими ЗМІ, сайтами, «Українськими новинами», газетами «Сегодня», «Салон», радів життю і морю… Коли почалась війна – все кинув і повернувся. Але врятувати Донецьк при такій кількості зради в міліції, СБУ та засланих агентах вже не міг навіть всемогутній Ахметов, який пробував «дудіти» в гудки шахт і штучними страйками зупинити окупацію… Я вже 6-й рік «один не вдома» і вважаю себе вінничанином! Як потрапив до Вінниці? Просто вибрав місто на карті України і приїхав сюди весною 14-го, найняв квартиру на Порика, випив ранкову каву і вперше побачив, яка ж вона гарна, ця Вінниця! Скажу чесно, якби я побував тут ще до війни – то без вагань продав би квартиру в Донецьку і купив би житло тут… Бо я закохався в це місто! – І пішов добровольцем на війну? – Так! Бо сидіти вдома не було сил… Пішов до військкомату, але в армію не брали. Довго перевіряли, бо я з Донецька, і, мабуть, в СБУ були певні сумніви… 5 разів перевіряли… Але я тепер можу точно сказати, що ніякого реально «сепаратизму» на Донбасі не було. Навпаки, в 2012-му під час «Євро» був розквіт всього українського в Донецьку – мова, прапори, вишиванки, пісні… Я нині повірити не можу, що ця «отрута» із Росії так швидко подіяла на моїх сусідів, однокласників, друзів, земляків… Повірте, прошарок такої «вати» майже скрізь однаковий по Україні, але загорілось у нас… У Харкові вінницький «Ягуар» зумів зупинити цю «банду», а в Донецьку дати команду «вогонь» ніхто не наважився. На жаль… Бо віруючі бабусі із попами не можуть зупинити танки, якщо стоїть питання України і Незалежності. Але хтось — зрадив, хтось – не дав наказу, а хтось – просто вирішив відсидітись чи йому байдуже — «гривні» чи «рублі»… – З того боку в окопах сиділи твої друзі чи сусіди-«ополченці»? – Лоб у лоб на війні ми не зустрілись, хоча в раціях на передовій звучить різне. Особливо, коли ти кажеш, що сам із Донецька. Дякувати Богу, я не зустрічав на війні серед вбитих і полонених знайомих… Воював із 14-го по 16-й роки. А ще я добре знаю, де були і де тепер мої вчорашні однокласники, сусіди, друзі по університету та по роботі журна¬лістом. – Тебе, як донецького, ображають у Вінниці слова «сепар» чи «переселенець»? – Ображає лише «біженець»… Бо куди можна бігти в рідній країні? Я ж не втік за кордон, як це зробив багато хто, я українець і живу у вільній частині України. Навіть на Домінікані я був не «руссо», а «украйно»… Але прапори «ДНР» я бачив студентом у Донецьку ще в 2000-му році в общазі. Там ще були прапори «Донецько-Криворізької республіки», які поширювали разом з ідеологією відділення та самовизначення всім відомі брати Корнілови. Вони цю «бацилу» вживили в донецький чорнозем, проводили конференції, збори, готували кадри і грунт… Чому мовчало тоді СБУ? Мабуть, 95% спецслужб та міліції були такі ж, як у Криму… І при першій же нагоді здали зброю, зрадили присязі та перейшли під триколори? Не зрадили – одиниці! – Ти питав себе, чому танки не пішли далі в Донецьк від Путилівського мосту? Чому вийшов Гіркін із Слов’янська і без проблем увійшов у Донецьк? Чому досі твої сусіди отримують 2 пенсії? – Це війна – і часу на сумніви просто немає. Або ти, або тебе! І якщо немає наказу – то ти просто рятуєш себе і побратимів. І всі ці питання про міст, Слов’янськ, Іловайськ, аеропорт і Дебальцеве – це питання до генералів і до Порошенка. А я був простим солдатом… І в мене своя війна. І до Порошенка в мене тисяча запитань і претензій від «сепара» Єфремова, Портнова до вбивць Майдану і смертей тисяч наших солдатів у «котлах»… – За твій український Донецьк ще буде війна чи немає сенсу вмирати за нього? – Я скажу неприємні речі, але нічого проукраїнського там вже немає… Це моя окрема думка, адже в кожного був шанс виїхати сюди, в Україну. І якщо політики повернуть Донбас, то я б позбавив виборчого права всіх там на 10-15 років. Бо посадити всіх не вийде і немає за що… Але ви навіть не можете собі уявити, кого вони в разі виборів «наобирають»! Всі мають розуміти в Україні та світі, що за 6 років там виросло окреме покоління під окупантами і пропагандою. Тому я ніколи не повернусь в Донецьк і не буду там виховувати своїх дітей поряд із тими, хто в нас стріляв, хто зрадив за рублі чи виріс на цих новинах, фейках і рашаньюс! Ви розумієте, що всі ми громадяни України, але вже чужі люди? Якщо не розумієте, то просто поспілкуйтесь з ними за чашкою кави чи 50 грам горілки… – Що ти маєш на увазі? Багато ж молоді з Донбасу нині навчається по всій Україні, отримують біометричні паспорти та дипломи із тризубом? – Я не кажу за всі 100%… Але більшість із окупованих районів людей підсвідомо «заражені» антиукраїнською пропагандою і риторикою! Так, вони тут вчаться, бо дипломи «дири» нікому не треба. Так, вони ходять за пенсіями і харчами, але вони переконані, що це ми «розбомбили» Донбас і ведемо «громадянську» війну… – Вони тебе вважають «карателем»? – У мене до війни був колега-донеччанин із порошенківського 5-го каналу Саша Наумов…І коли він дізнався, що я служу Україні в 3-му полку спецназу, то написав про це в соцмережі: «Андрій пішов у фашисти і бандерівці вбивати дітей та пенсіонерів Донбасу…» та підключив до цієї «новини» всіх моїх друзів і спільних знайомих… І слова не дав мені під тим постом сказати, заблокував мене і нині працює на своєрідному УТ-1 в окупованому Донецьку на місцевому так званому «республіканському» телебаченні… З ним я тепер маю миритись, порозумітись і водити в один садочок дітей? Я кинув свою квартиру в Донецьку і не жалію про це… Бо лише дивом весною 2014-го сусіди не здали мене в МГБ – місцевий варіант КГБ! Чи просто не встигли? Та їм пофіг, під ким жити, головне, щоб годували… Хотів би помилятись, але це гірка правда… Тому мої діти будуть народжуватись і виховуватись у Вінниці, а не в Донецьку! – Що ти загадав на Новий рік? – Мир і Перемогу для України… І, нарешті, новосілля для себе у Вінниці в «Рів’єрі». Бо вже рік, як я купив за допомогою держави тут житло, але газу в будинку немає і його не можуть здати… Автор: Роман Ковальський

У зоні проведення ООС, на Сході України загинув вінничанин Вадим Романов. Чоловікові було 30 років. У Немирові, крізь який проїжджала траурна процесія, героя зустріли на колінах. Похорон відбудеться сьогодні, 24 лютого.

Біля Спасо-Преображенського собору, 22 лютого, відкрили меморіальну дошку в пам’ять про загиблих вінничан.  На ній 255 імен та прізвищ наших захисників, які загинули на Сході України.  Освячував меморіальну дошку митрополит Симеон, який пообіцяв згадувати кожного з воїнів під час молитви, щосуботи.

Біля Меморіалу пам’яті Героїв Небесної Сотні спільною молитвою та хвилиною мовчання вшанували пам’ять тих, хто поклав власне життя під час Революції Гідності. Відбувся мітинг-реквієм в пам’ять про Героїв у нашому місті сьогодні, 18 лютого.  

keyboard_arrow_up