«У Петю вистрелили з-за спин цивільних». Він перший з вінничан загинув на війні з росією

Сміливим і дуже скромним - таким залишився у памяті десантник 95-ї бригади Петро Коваленко, якого вбили підступно з-за спини цивільних 2 травня 2014 року під Словянськом.

• Десантник 95-ї бригади ЗСУ Петро Коваленко перший з нашої області загинув на війні з росіянами.
• Сталося це 2 травня 2014-го.
• 25 лютого Коваленку виповнилося б 30.  
• Згадуємо, ким був цей хлопець. Що пам’ятають про нього друзі, односельці, вчителі? Що розповідають рідні?

Одразу нагадаю, що Петро Коваленко земляк Василя Стуса: обидва народилися у селі Рахнівка Гайсинського району, обидва загинули за рідну землю.

У тридцятий день народження Петра Коваленка журналіст RIA розмовляв з його батьком — Миколою Федоровичем. Згадували, як проводжали їхнього сина в останню путь. Поховали десантника 5 травня 2014 року у рідному селі. Пам’ятаю, тоді у жалобній процесії йшов генерал. Це чи не єдиний випадок, коли солдата проводжав представник Генштабу. Принаймні не знаю ще одного такого похорону військового у нашій області, на якому був би присутній представник військового відомства.

Микола Федорович, як і його дружина Тетяна Петрівна, нині на пенсії, займаються домашнім господарством. У Рахнівку вони переїхали у 1992 році. До того часу жили в Абхазії. Війна змусила їх залишити обжите місце і перебратися до батьків пані Тетяни. Але й тут не сховалися від війни, яка забрала у них дитину.

Їх син народився у Рахнівсці у 1994 році. У них є ще дочка Христина, вона старша від Петра. Її місце народження — Абхазія. У Христини підростає син. Хлопчику вісім років, вчиться у третьому класі. Назвали його Петрусем. Зробили це у пам'ять про полеглого дядька-десантника. Батько малого нині теж на фронті.

Два роки тому, на день народження Петра Коваленка у Рахнівку мали приїхати його побратими з 95-ї бригади. Як каже пан Микола, з військовими узгодили час зустрічі. Разом з дружиною готувалися зустріти військових. Але поїздка не відбулася: 24 лютого 2022 почалася війна.

На 30-у річницю полеглого десантника на його могилі з’явилися свіжі квіти. «Не думаю, що це приїжджали військові, — говорить пан Микола. — Вони на війні. Думаю, це приходили ті, хто знав Петю…»

При згадці про сина чоловік не стримує сліз. «Як зараз бачу, як він стоїть у кімнаті, повернувся до мами, тоді до мене, подивився уважно своїми добрими очима і все. Більше ми його живими не побачили…» — говорить, схлипуючи батько.

Та зустріч відбулася у березні 2014-го. Петро після року строкової служби підписав контракт з військовим підрозділом. Йому подобалася служба. Він розповідав батькові, що мріє здійснити сто стрибків з парашутом. Так ось, у березні десантники маршем йшли в сторону Криму. У Гайсині у них був привал, там ночували. Петрові вдалося відпроситися провідати батьків. Ніхто з них тоді не знав, що та зустріч стане останньою.

Пам’ятний знак під Слов’янськом

Десантник старший солдат Петро Коваленко нагороджений орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). На спомин про нього у селі назвали вулицю. На будівлі школи є меморіальна дошка, у шкільному музеї Василя Стуса виділили окреме місце, де розмістили матеріали про Коваленка. Ще одна меморіальна дошка встановлена у Вінниці на фасаді В вищого профтехучилища №11, де Петро навчався на автослюсаря. Після училища поступив на заочне навчання у коледж на спеціальність автомеханіка. Як каже його найкращий товариш В’ячеслав Крижанівський, Петро міг годинами розповідати про техніку. Мабуть, знав про машини більше, ніж про це написано у Вікіпедії.

В’ячеслав на рік молодший від Петра. Під час розмови з ним відчув, наскільки тісною була у них дружба.

«Коли Петро служив у Житомирі у десантній бригаді, я часто їздив провідувати його, розповідає чоловік. Бувало, по два рази на місяць. Мені не вистачало спілкування з ним. Ми товаришували ще зі школи».

Нині В’ячеслав допомагає військовим. Разом зі ще одним товаришем доставляють бусом допомогу у військові підрозділи. Працює з вінницькою ГО «Чекаємо вдома».

 27 травня 2022-го Крижанівський відвозив волонтерську допомогу у Слов’янськ. Батько Петра попросив його зупинитися біля пам’ятного знака, подивитися в якому стані. Знак встановлений у селі Андріївка, що поруч із Слов’янськом.

«День 27 травня запам’ятав, бо я знімав на телефон пам’ятний знак, — розповідає В’ячеслав. — Пам’ятник стоїть, його не пошкодили і це вже важливо. У той час поруч проходили чоловік і жінка. Жінка сказала, що приносить сюди квіти. Я запитав, звідки вони. Не місцеві. Просто проходять тут до залізниці. У них недалеко дачна ділянка. Запитував, чи знають, як загинув мій друг, почув у  відповідь, що нічого не знають, бо не місцеві. Розмовляли зі мною українською мовою».

Встановити пам’ятний знак на місці загибелі сина для батька Петра було святим обов’язком.

«Спочатку ми поставили там дубовий хрест, —  розповідає пан Микола. —  Везли його від нас, з Гайсина. Мені допомагали хлопці-афганці Володя Ткачук і Петро з позивним «Плюс-плюс». Дорога далека. Перед виїздом зупинилися за селом біля Стусової криниці. Набрали в подорож води. На місці довелося добре попрацювати. Хрест великий, важкий. Назад поверталися з почуттям виконаної важливої роботи. На серці стало легше, що вдалося це зробити»

Коли поверталися додому, пан Микола багато розповідав про сина. Згадував, яким ким він був змалку…

А потім був дзвінок з Андріївки. Сільська голова повідомила Миколі Коваленку, що хреста нема, хтось зрізав і забрав з місця.

«Там люди не такі, як у нас, — продовжує Микола Коваленко. — Вони дивляться у бік росії. Я це відчув, коли був в Андріївці. Розмовляв з місцевими. Думав, може, почую від когось, як все сталося як саме загинув Петя. Ніхто нічого не сказав».

Місце пам’яті все-таки відновили. На прохання батька полеглого десантника, командування частини, в якій служив Петро, виділило кошти, на які виготовили пам’ятний знак з чорного граніту. Співрозмовник уточнює, що зробили пам’ятний знак на спомин про двох десантників.. У той само день, 2 травня 2014-го, в Андріївці вбили Сергія Панасюка. Його застрелив снайпер.

Пан Микола їздив з військовими на встановлення пам’ятного знака. Було це у 2017 році. Каже, тоді були присутні сільська голова, представниця Слов’янської державної адміністрації. Він привіз з дому коровай на рушнику, вручив його десантникам. Пам’ятний знак взяли на баланс місцевої влади і тепер вона відповідає за його збереження.

Хочете,  покажу, де хрест?

У той день у пана Миколи відбулася ще одна зустріч з незнайомою йому людиною.

«Хочете знати, де знаходиться зрізаний хрест?» — запитав його чоловік, який був присутній на відкритті пам’ятних знаків загиблим десантникам.

«Він повів мене у напрямку залізничної колії, яка проходить біля моста, — розповідає співрозмовник. — Ще здалеку я побачив хрест, той самий, який ми привезли з Гайсина».

Чоловік сказав, що хрест лежав на цьому місці, де він зараз стоїть. За словами чоловіка, він його закопав у землю, там, де знайшов. Більше нічого не розповів, сказав, що ніяких подробиць не знає — ні про те, як загинув син, ні про те, хто зрізав хрест.

Батько пішов у Тероборону

Миколі Коваленку наприкінці січня 2024 виповнилося 60. Він народився і виріс в Абхазії. Після школи вивчився на кухаря. Йому змалку подобалося готувати. Згадує, як спершу в училищі у нього відмолися брати документи. Він приїхав поступати разом з мамою. Училище знаходилося в Сухумі, а вони жили в селі. Їм пояснили, що приймають на навчання тільки випускників щкіл Сухумі.

«Мама запитала тоді мене, що будемо робити сину? — продовжує розповідь співрозмовник. — Кажу їй, я хочу вивчитися на кухаря, бо мені це подобається. Поїхали у міністерство. Нас тоді прийняв міністр торгівлі. Розповів йому про своє бажання. Він вислухав і написав на моїй заяві в училище червоним олівцем: «Прийняти документи». Так я вивчився на кухаря і потім працював по спеціальності в їдальні фізико-технічного Інституту, який працював на міністерство оборони. Колектив великий. Їдальня на 500 місць…»

Після приїзд у Рахнівку пан Микола пішов на роботу у шкільну їдальню кухарем. Потім працював завгоспом. Дружина закінчила Інститут харчових технологій у москві.

Пан Микола дотепер вміло готує страви грузинської кухні.

«Коли Петя служив у Житомирі, ми їздили до нього, бо це ж недалеко, розповідає пан Микола. Я готував багато аджики і привозив йому і хлопцям. Привчив їх. Вони замовляли, казали, що без моєї аджики харчі не смакують».

Пан Микола з дружиною Тетяною передавали передачі підрозділу свого сина у район бойових дій. Ті телефонували і найбільше нахвалювали ту само аджику і сало.

«Коли почалася війна, я одразу став у Тероборону, — говорить пан Микола. — Не міг залишатися вдома. Був на перших зборах, де ми обирали командирів, разом з іншими облаштовував блокпости, чергував на них. Все, щоб не робив, чи роблю зараз, роблю з думкою про Петю».

Куля застрягла у «броніку»

Однокласник Петра Коваленка Дмиро Осадчук згадує, як той поділився з ним секретом, про який просив нікому не говорити, аби раптом не дізналися батьки. «Він написав мені, що привезе і покаже кулю, яка застрягла у його «броніку», — каже Дмитро. — Я запитав його, чи не страшно після цього. А він сказав, що в «бетеері» не страшно, бо броня міцна. Я відчував тоді, що йому треба було з кимось поділитися про такий випадок. Хлопцю 20 років, а в нього влучила куля! Він писав про це так, ніби другий раз на світ народився. Петя був дуже гарний хлопець, надійний друг. Вічна йому пам’ять».

А ось ще один спогад батька. Після загибелі сина він їздив забирати його речі. Довго говорили тоді з командиром Петра. Той розповів про те, чого батько не знав. Бо син по телефону відповідав щоразу майже однаковими словами: «У мене все добре. Ви з мамою себе бережіть».

 «Командир розповів мені, як Петя разом з хлопцями викрали у сепаратистів два автомобілі. Один ЗіЛ, на якому їхав Петя, і ще одну вантажівку, чи то МАЗ чи КрАЗ, не пригадую точно, — говорить пан Микола. — Командир тоді сказав, який сміливий був у вас син! І дуже скромний».  

Як загинув наш земляк?

Петра Коваленка вбили підступно. Стріляли з-за спин місцевих, серед яких були не тільки дорослі, а й діти. Позаду за ними військові бачили людей у камуфляжах і зі зброєю. Сталося це у селі Андріївка, що прилягає до міста Слов’янськ на Донеччині. Колоні десантників, яка рухалася у напрямку Слов’янська,  перегородили дорогу цивільні. Їх звезли на місце автобусами. Вони вороже були налаштовані до військових. Переговори з ними тривали до вечора. Коли почало темніти, з натовпу пролунав постріл. Один з десантників упав убитим. Це був Сергій Панасюк. Постріл прийшовся у шию, у сонну артерію. Так влучно стріляти міг тільки снайпер.  

А потім з-за спин людей вистрелили з підствольного гранатомета. Влучили у Петра Коваленка. У ту мить десантник перебував біля БТР. Фактично він захистив весь екіпаж, бо прийняв на себе весь удар. Побратими стояли позаду нього.

Очевидцем загибелі став Владислав Кузнецов, десантник зі Жмеринки. Про це він розповідав журналісту під час лікування у шпиталі у Вінниці. Владислав втратив кисть руки. «Уявляєте, з гранатомета стріляли по людях!», — говорив тоді Владислав.

За його словами, наші військові опинилися тоді у пастці. З одного боку проходила залізнична колія, туди пригнали тепловоз з вагонами. Попереду спорудили високу гору з автомобільних і тракторних шин. Після загибелі двох десантників військові зробили чергу пострілів зі зброї над головами натовпу. Після того людей, як вітром знесло. Прозвучала команда: «По машинах!». БТРи зруйнували стіну з шин і так вирвалися з оточення.

Читайте також:

«Що для нас важливіше — зерно чи зброя?» Дві точки зору на події на кордоні: волонтера і фермера

Смерть 24-річного Андрія на озері Затишне: в апеляційному суді винесли рішення

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.