«Ховали, коли ракети летіли на Гавришівку»: мати захисника про сина, тіло якого вивезла в багажнику

• Три роки тому Вінниччина попрощалася з 20-річним захисником Максимом Купрійчуком. Його тіло батьки вивезли в багажнику з ворожих територій.
• Боєць загинув 25 лютого під Херсоном, на другий день повномасштабного вторгнення. 6 березня 2022 року, коли вісім ракет летіли на Вінницький аеропорт, відбулося поховання хлопця.
• У річницю трагедії нагадаємо історію захисника, який віддав своє життя за рідну землю у перші дні великої війни.

Три роки тому, в ці дні, керівництво міста та області повідомило про перші втрати вінничан на війні. Серед них був і 20-річний Максим Купрійчук, який загинув у другий день повномасштабного вторгнення, 25 лютого. Життя молодого юнака обірвалося від ворожого обстрілу під Херсоном.

З героєм з Вінницьких Хуторів попрощатись по-людськи окупанти теж не дали змогу. 6 березня, коли рідні і близькі були на кладовищі, просто над їхніми головами пролетіли ворожі ракети, й за кілька кілометрів вибухнули на аеродромі в Гавришівці…

В травні 2022 року ми зустрічалися з мамою та сестрою Максима Купрійчука. Жінка розповідала про 20-річного сина, якого замість вести під вінець ховала в закритій труні.

А перед цим Людмила Купрійчук з колишнім чоловіком вивозили тіло сина з-під Херсону в багажнику автівки, пізнавши свого Максимка по татуюванню на руці «Ніколи не здавайся»…

У третю річницю трагедії ми поговорили з матір'ю захисника, але про це згодом. Нагадаємо історію Максима Купрійчука.

Мріяв стати військовим, служив в АТО

Максим Купрійчук народився у Вінниці, навчався в 13-й школі. В 2014 році, за словами матері, хлопець не міг повірити, що у нас почалася війна з росією. У нього було потрясіння, коли забрали Крим. Тоді Максим і задумав стати військовим.

— Після восьмого класу Максим забрав документи в школі і повідомив, що йде навчатися в Тульчинський ліцей, — розповіла Людмила. — Я була в шоці, проте сина підтримала. Спочатку він тішився, що прийняли, але навчатися було для нього дуже важко: кадетське життя на чужині відрізнялося від шкільного, біля матері. Та за кілька місяців призвичаївся.

В 2019 році, коли хлопець закінчив навчання в Тульчинському ліцеї, стало питання, куди далі йти навчатися. Врешті вирішив йти служити за контрактом. У Вінницькому військкоматі Максима не прийняли, оскільки йому було лише 17 років. Зате в Тернополі взяли на службу військовим. А потім він потрапив у Львів.

— Звідти направили в Житомир вчитися в учбовий центр. На базі 95-ї бригади приймав присягу,  служив десантно-штурмових військах, — каже жінка. — Далі Максим вибрав служити в легендарній 80-й бригаді, теж десантно-штурмові війська, у військовій частині у Львові. Йому сподобалася служба, дуже відповідально до цього ставився.

Потім вінничанин брав участь в АТО.

— З жовтня 20-го року по червень 21-го Максим знаходився в АТО, — ділиться Людмила Купрійчук. — Коли він повернувся, я дуже плакала. На його 20-річчя тоді замовила великий торт зі свічками. Сказала, щоб загадував найзаповітніші бажання, побажала, щоб мрії здійснилися, а життя було таким солодким, як торт. Подарувала йому срібний хрестик…Тепер я його ношу біля серця…Все, що залишилось мені від сина…

На південь повезли за тиждень до війни

Контракт у Максима Купрійчука мав закінчитися 4 серпня 2022 року. Він не думав продовжувати службу, оскільки планував заробляти кошти на майбутнє сімейне гніздечко у Львові. 

— У нього була дівчина Аня, з якою познайомилися ще в Тульчині, зустрічалися понад два роки, разом мешкали у Львові, планували одружитися, —  говорить жінка. — В січні навіть заяву подали до РАЦСу. Але потім її забрали, бо захотіли відтермінувати весілля на літо. Максим казав, взимку не такі гарні фотозони у Львові, як влітку… Не судилося здійснитися жодній його мрії. Ні літо, ні весна для мого сина так і не наступили…

Коли мама Максима Купрійчука поїхала в Чехію заробляти сину на весілля, її молодого сина-гранатометника забрали на війну. 

— Куди і коли відправили, я не знала, оскільки  була за кордоном, а він мене щадив, щоб не хвилювалася, щоб не дзвонила, — каже мама Героя. — Я йому дзвоню, а він трубку не бере. Потім телефонує, каже, що у Львові, в частині чи на полігоні. Хоча за тиждень до початку повномасштабної війни їх забрали на південь України. Мої у Вінниці всі знали, що Максим на передовій, і дівчина Аня теж. 

Вивезли тіло сина в багажнику

На наступний день після початку війни, 25 лютого, Максим Купрійчук разом з побратимами загинув біля села Томарино, під Херсоном. Колону військової техніки обстріляли окупанти.

— Остання фотографія була зроблена 24 лютого і відправлена Максимом ввечері. 25 лютого їх ГАЗон попав під обстріли, проте всі дивом вціліли. Після цього — хто пересів на БТР, хто втік в поле. У БТР прийшлося пряме попадання снаряду. Хлопці живцем згоріли. Максим помер від осколкового поранення в голову. Я не аналітик, проте не розумію, як їм дозволили через Крим так швидко зайти у Херсон?

Батьки захисника зробили неможливе: самі поїхали на передову шукати сина. В перші дні війни їм це вдалося, хоча ризик був величезний.

— Коли 25 лютого ввечері мої рідні подзвонили мені в Чехію і повідомили, що Максим під Херсоном загинув, на наступний день я повернулася в Україну, — говорить Людмила. — Я зателефонувала в бригаду, мені сказали чекати, бо зелених коридорів немає, тіло вивезти неможливо. Мені зателефонував батько Максима і запитав «Їдемо?». І ми поїхали.

Людмила Купрійчук каже, що окупанти не лише тіла українських загиблих воїнів не давали забрати, вони і своїх у зоні бойових дій лишали. Вінничанам чудом вдалося і самим вціліти, і сина забрати.

— В Херсон ми доїхали за сім годин. Спочатку шукали по лікарнях, думали, може просто поранення… Всі дивувалися, як ми так ризикували, перед нами на шляху сім'ю розстріляли… Але нам втрачати вже було нічого. Зустрілися з ДНРівцем. Той сказав: знайдете тіло, то заберете. Ми приблизно знали, де знаходиться наша дитина, нам товариш Максима розповів, йому пощастило вціліти під час обстрілу. І ми шукали у полі серед трупів, а поруч проходила колона з рашистською символікою Z…

Спочатку Максима не могли знайти, і в батьків з'явилася надія — а може вцілів? Аж поки чоловік не впізнав сина по татуюванню на руці. Тіло військового Купрійчука батьки знайшли біля заповідника Шилова Балка.

— Я була біля машини, а чоловік пішов сам шукати, — розповідає вінничанка. — Довго шукав, аж ось зупинився біля загиблого воїна. Обличчя не впізнати, бо снаряд влучив у голову. Розірвав бушлат, побачив татуювання на руці у сина — і від розпачу сів на землю. І тоді я почала кричати від болю на все поле. А ДНРівець до мене підходить і запитує: «А как вы относитесь к этой войне?». Я його запитала, що він хоче почути в той момент, коли ми щойно знайшли тіло нашого 20-річного сина? Люди теж хотіли вивезти наших загиблих з поля, а той цинічно усміхнувся «Зачем? Пусть валяются».

Батько захисника замотав сина у ковдру і поклав у багажник. Людмилі не дозволив дивитися на тіло. Так і привезли Максима на рідну Вінниччину. На наступний день молодого бійця проводжали, як Героя. Під материнські сльози і гул ворожих ракет, які розбомбили наше летовище.

Три роки потому

З моменту трагедії минуло три роки. Ми подзвонили Людмилі Купрійчук, вкотре подякували за сина-Героя. Вінничанка розповіла, що хоч часу минуло чимало, але біль й досі не вщухає. 

Людмила розповіла, що залишилась в Україні, на роботу за кордон вже не виїздить. Каже, один раз виїздила… Розповідає, що з нареченою загиблого сина Анною підтримує теплі стосунки, вважає своєю другою донечкою.

Рідна донька жінки, 18-річна Марина, теж поїхала навчатися до Тульчина, лише обрала професію ветеринара. Дівчина пішла по стежці брата — так само поставила матір перед фактом, що вона тепер військовозобов'язана.

— Марина вчиться на ветеринара, проходять курси парамедиків, — каже Людмила. — Вже підписали документ про військове зобов'язання.

Жінка згадує, як три роки тому ворог не дав можливості поховати по-людськи сина.

— Ми навіть у цвинтар не зайшли, коли на Гавришівський аеропорт почали летіти ракети. Люди почули гул, перелякалися. Військові були на кладовищі, розганяли людей, просили, щоб ті тікали і ховалися. На цвинтарі лишилися я і священик, а також люди, які копали яму. Такі похорони були у мого сина… Я ні попрощатися не могла з дитиною, оскільки труна закрита, і провести в останню путь по-людськи не могла. Нікому такого не бажаю.

Влітку вінничанка порахувала, що з батальйону Максима лише восьмеро лишилося, зараз не знає, боїться питати. Багато хлопців лишилися без очей, кінцівок. І це в 20-річному віці.

За словами Людмили, вона ніколи б не подумала, що війна так надовго затягнеться.

— Зараз я намагаюся жити одним днем, не знаю, чи прокинуся. Щодня обстріли. Мені вже байдуже, хоч би діти трохи пожили…

Читайте також:

«Представники ТЦК силоміць посадили в автобус»: як незаконно мобілізували єдиного сина незрячих батьків

Продовжили відстрочки для заброньованих працівників. Вони діятимуть місяць

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.