«Можна називати вас мамою?»: тіло круглого сироти виніс з поля бою названий батько

• У шість років Сашко залишився без мами і тата.
• Хлопчика взяли на виховання хрещені батьки, які теж померли дуже рано — не дожили навіть до 50-ти років.
• Він мріяв про власну сім’ю, дітей, але не  судилося — жмеринчанин Олександр Слюзар загинув у бою у свої 25.
• Волонтери зі Жмеринки просять підтримати петицію про нагородження мужнього воїна орденом Золота Зірка з присвоєнням звання Героя України.

—Сашко був невисокого зросту, худорлявий, поруч з ним побратими мали вигляд богатирів, — розповідає названа сестра пані Наталія. — Неспроста йому дали позивний «Мурашка». Але він не переймався цим. Міг декого з дужчих від себе підняти на руках. Йому це вдавалося, бо змалку займався греко-римською боротьбою, тому був сильний. Хлопці не вірили. Він наполягав. Коли піднімав, просив зробити знімок, як тримає когось з побратимів на руках.

Одну з таких фотографій надіслав мені.

Він мав добре серце і раниму душу.

—Ніколи не забуду той момент, коли Сашко звернувся до моєї мами із словами: «Можна буду називати вас мамою?», — говорить Наталія. — Плакати хотілося тоді. Заледве сльози стримала. Дивилася на маму і бачила, що у гнеолї теж очі на мокрому місці.  

Коли мами не стало, він інколи говорив, шкода, що мами нема. Йому хотілося поділитися тим, що накипіло на душі. Казав, так хочеться з нею поговорити! Може, б щось порадила, чимось допомогла… Навіть з фронту говорив про це.

У таких ситуаціях пані Наталія просила, щоб їй «вилив» свої жалі.

—Говорити з мамою це не те, що з сестрою, — казав він. — Ти добра, ти все зрозумієш, але ти не мама.   

Нинішня розповідь про людяність чужих людей у ставленні до круглого сироти і про мужність та відвагу хлопця, який віддав за нас своє життя.

Спершу померли рідні батьки, а потім — названі

У шість років Сашко Слюзар залишився без тата. Перед тим померла мама. Дитину могли віддати в інтернат. У ситуацію втрутилася його хрещена мама пані Марина. Жінка добилася оформлення опіки над дитиною. Хлопчик опинився у новій сім’ї. Він добре знав свою хрещену маму, її чоловіка, бо вони дружили з його рідними батьками. Знав також їхніх дітей — сина і дочку. Більше уваги йому приділяла донька хрещеної пані Наталія. Її мама часто хворіла. У такі періоди опікуватися малим доводилося Наталії. За віком вона була старша від нового члена їхньої сім’ї. Їй подобалося допомагати дитині.

Наталія дотепер згадує про те, як у них призвичаювалися до малого, а він — до них.

—Пригадую, як збирали Сашка до школи, — розповідає Наталія. — Підбирали костюм. А він все повторював: «Для чого мені костюм? Купіть джинси, сорочку, та й годі». Мама йому відповідала: «У костюмі ти будеш ще кращим, ніж зараз». Малий уважно слухав і мовчав. 1 вересня, коли йшов на урочисту лінійку, купили йому квіти. Ніяк не хотів брати букет. Казав, що соромиться. Зрештою, переконали, що так роблять інші діти. Погодився, але йшов з букетом червоний, як бурячок. Підростав сором’язливим.

Наталія з мамою допомагали Сашкові з підготовкою до уроків, вчили писати, читати. Як і більшість діток, йому не дуже це подобалося. Однак поволі  призвичаївся. Зрозумів, що навчання є його обов’язком. Вчителі говорили, що хлопчина здібний і старанний, отож, з нього будуть люди.

Переломним моментом стало його заняття спортом.

—Одного разу Сашко прийшов додому і з порога повідомив, що хоче йти займатися у секції греко-римської боротьби, — продовжує пані Наталія. — Ми не заперечували. Дитину, ніби підмінили. Він став посуватися більш упевненим у собі. Старався уроки вивчити, бо ж мав ще йти на секцію.

Все у них складалося добре. Єдине, що засмучувало, хвороби батьків: на жаль, вони занедужували частіше, ніж це мало б бути у їхньому віці.

«Не віддавайте Сашу в інтернат»

—Моя мати, о отже, і Сашка, померла у 46 років, — продовжує розповідь пані Наталія. — Тоді я зрозуміла, чому вона при житті просила опікуватися ним. Мабуть, розуміла, що маю навчитися, поки вона ще жива. Через декілька років після того і батька не стало. Так ми опинилися перед проблемо. Сашко залишився без опіки і його могли забрати в інтернат.

То були важкі дні.

—Ми шукали знайомих, які могли б оформити опікунство над Сашком, — згадує Наталія. — Сашко сам ходив по сусідах, просив, щоб його записали на себе. Казав, що він буде жити там само, де й живе зараз. Тільки треба документ, щоб не відправили в інтернат. Він дуже не хотів туди. Бувало, плакав. Бо ж не знаходилося серед чужих, хто хотів би взяти на себе таку відповідальність за чужу дитину.

Співрозмовниця згадує, як після того, коли до них додому приходили із соціальної служби, вони наступного дня самі пішли до них. Мало не навколішки благали не забирати Сашка в інтернат. В цей час з очей дітей текли сльози.

Врятувала ситуацію бабуся Наталії. Вона жила на той час одна. Їй дозволили оформити опікунство. Хоч вона вже не працювала, але отримувала пенсію, мала житло. Після оформлення документів діти почувалися щасливими. Сашко залишився жити у квартирі покійної хрещеної мами.

Він проживав там навіть після того, як Наталія вийшла заміж. Каже, чоловік не заперечував проти цього. Навпаки, вони здружилися із Сашком. У них з’явилися спільні інтереси.

—Пригадую, як поважно він сидів у нас на весіллі, — говорить пані Наталія. — Вбраний у костюм, краватка-метелик на сорочці. А сам — малий-малий.  Це чий такий чинний гість, запитували дехто з присутніх на весіллі, хто не знав Сашка.

«Порву їх за Нікіту»

Олександр Слюзар мав здібності до техніки. Ще змалку проявляв їх. Бувало, ремонтував зіпсовані дитячі машинки. Робив це таким чином: брав неушкоджені деталі і збирав з декількох машинок одну.

Після закінчення школи постало питання з подальшим навчанням. Наталія запропонувала названому брату Чернятинський коледж. Сказала, що там можна вивчитися на механіка сільськогосподарських машин. Хлопець підтримав пропозицію. Вчився охоче, отримав диплом механіка. Втім, на роботу поїхав у Київ на будівництво. Туди його покликав товариш, який уже працював у столиці.

Перед війною повернувся додому у Жмеринку.

У вересні 2022-го Олександр підписав контракт із одним із підрозділів 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Наталії сказав про це, коли вже оформив документи.

—Одного з його друзів звати Нікіта, —  каже пані Наталія. — Друга поранили під час обстрілу. Олександр сказав, що порве тих, хто це зробив. В армії він не служив. Тому його відправили на навчання в Англію. Він присилав фотографії: малий, худий на фоні інших хлопців. Не раз думала,  куди ж йому на війну? Він як дитина.

Слюзар опанував військову спеціальність гранатометника. Брав участь у боях на Донецькому напрямку. Дістав поранення, мав три контузії, у нього відкрилася виразкова хвороба шлунку.

«Пробач за все, ти у мене найдорожча, тільки прошу, не  кисни»

Під час лікування Олександр два рази навідувався на декілька днів додому.

Наталія бачила, що хлопець занепав духом. Він розповідав ситуації, з яких дивом вдавалося вибратися живим. Побратими навіть називали «Мурашку» везунчиком. Та й хвороба давала про себе знати.

Жінка дивувалася, як він може при своїй вазі у 50 кілограмів, нести на собі зброю, бронежилет, іншу амуніцію. Під час лікування виразки вага його тіла ще зменшилася.

Вона пропонувала, щоб шукав можливість звільнення з армії. Казала, у тебе ж є для цього підстави. Ти ж маєш болячку, яку зафіксували лікарі.

—Ти не розумієш, — відповідав Олександр. — Звільняють не лікарі. Все залежить від командира. А він цього не зможе зробити, бо людей не вистачає.

За словами Наталії, під час приїзду у Жмеринку Саша дивувався побаченому у місті. Казав, тут мої ровесники гуляють з дівчатами, ходять у кафе, відпочивають, а там у нас пекло. Його вражав такий контраст.

—Після побаченого він рвався на фронт, — розповідає співрозмовниця. — Хотів швидше вибратися з дому. Все казав, мені треба до хлопців. Не можу їх залишити. Вони мене там чекають.

12 листопада 2024-го Наталія отримала повідомлення від Олександра. Написане неабияк здивувало її.

—Наталі, пробач мені за все, ти у мене найдорожча, я тебе дуже люблю, тільки прошу, не  кисни, прочитала текст на телефоні.

Тіло забрав з поля бою названий батько

—Після такого повідомлення я одразу зрозуміла, що у Сашка щось сталося, — говорить Наталія. — Стала дзвонити, але телефон був поза зоною. Написала — відповіді не отримала. День добіг кінця, ніч минула, Саша не відповідав.

Наступного дня, 13 листопада, їй зателефонувала медсестра зі Жмеринки. Запитала, де вона знаходиться. Жінка якраз була з дитиною на занятті з англійської мови. Медсестра сказала, що їм треба зустрітися. На завтра не погодилася.

—Коли я повернулася додому, випадково через вікно побачила працівників ТЦК, з якими поруч йшла медсестра, — каже пані Наталія. — Серце стрепенулося. Я все зрозуміла.

Після похорону їй зателефонував побратим на ім’я Олександр. Він родом із Вінниці. Заочно вони знайомі. Сашко розповідав про нього. Казав, що зустрів на війні названого батька, який ним опікується, як малою дитиною. Сам він на похорон не міг приїхати,  начальство не відпустило.

—Пробачте мені, що не зумів зберегти вашого Сашка, — говорив чоловік. — Я особисто виносив його тіло з поля бою. Добре, що хоч це вдалося…

Знала його з дитинства

Волонтерка зі Жмеринки Олеся Поліщук знала Олександра Слюзара ще з дитинства. Він товаришував з її сином Нікітою. З тим само хлопцем, за якого Сашко обіцяв порвати тих, то його травмував.

—Це була золота дитина, — говорить пані Олеся. — Мав чуйне серце, завжди був готовий захищати скривджених, знаю, що не раз робив це. На жаль, доля у нього дуже непроста.

Волонтерка спілкувалася з побратимами Олександра. Вони дуже гарно відгукувалися про «Мурашку». Один з них звернув увагу,  що Слюсар, хоч і не служив строкову, але за час війни отримав звання молодшого сержанта. Другий військовий згадав про відзнаку, якої удостоїв Олександра Міністр оборони — «За жертву крові у боях за волю України».

Після таких розмов волонтерка підготувала петицію на ім’я глави держави про присвоєння Олександру Слюсарю звання Героя України.

Разом з іншими волонтерами просить небайдужих підтримати документ. Зробити це можна за посиланням.

Читайте також:

«Побратими сина нині воюють на Курщині»: в петиції на звання Героя України треба ще 2000 підписів

За Немійське родовище взялися «слуги народу»: просять скасувати аукціон

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.