Вінниця очима журналістки з Івано-Франківська

Кожну людину, котра приїздить до Вінниці вперше, цікавить розвінчання міфів – про трамвай, вай-фай, фонтан. Одразу розчаровуєшся: вай-фай у трамваї дійсно працює, на зупинках є розклад руху, а фонтан саме готують до п’ятого сезону. І коли вже міфи виявились правдою, лишається уважно дивитися на місто.

Останні півроку я живу в Івано-Франківську і звикла до вузьких і тіснуватих вуличок у центрі. Тому найперше, що впадає в око у Вінниці – це простір, якого багато. Широка вулиця Соборна, кілька просторих перехресть на шляху від Центрального парку до вокзалу – тут хочеться вдихнути більше повітря.

Але ще до Івано-Франківська я мешкала в Києві та Харкові. У місті австрійсько-польської забудови встигаєш скучити за височезними колонами сталінського ампіру. Вінниця готова запропонувати й це. Звісно, не розмах Хрещатика – тут архітектура більш пристосована до виміру людини, але фонтан у парку і кілька колонних портиків утамували мою спрагу за помпезною архітектурою. 

У центрі Вінниці впадають у вічі й споруди, родом з 60 – 70-х років минулого століття, так звана друга хвиля радянського модернізму (перша була у 20-х роках). По-перше, це будинки, вкриті тілесного кольору плиткою, яку філософ Владімір Паперний назвав «неусвідомленою імітацією людської шкіри». По-друге, архітектурні химери: «Книжка», Вінницька арка, Радіоконцертна зала «Райдуга» (про яку на сайті Wikimapia.org зазначено лише те, що в приміщенні знаходиться громадський туалет). В українських містах архітектура цього періоду дуже недооцінена.

Останніми роками лише в Києві на неї починають звертати увагу – доказом є недавня виставка «Надбудова», яка звертала увагу на проекти київського повоєнного неомодернізму (наприклад, готель «Салют» біля метро Арсенальна, Світломузичний театр або «Тарілка» біля Либідської). Якщо придивитися до цих будівель уважніше, стає зрозумілим і нестандартний підхід архітекторів, і те, що вони також можуть бути туристичними принадами. Але нелюбов до цих об’єктів викликана часто тим, що їх будували, руйнуючи давніші архітектурні споруди, або й старі цвинтарі (це об’єднує, скажімо, «Райдугу» і драматичний театр в Івано-Франківську).

У Вінниці – і цим вона подібна до інших невеликих міст України – комерція ще не витіснила із центру житло, як це відбувається повсюдно в європейських містах. Але Вінниця все ж має відчутний потяг до європейськості. Це помітно не тільки в спробах наблизити міський транспорт до берлінського ідеалу. Назви площ та ресторанів також говорять про бажання Європи. Логіка, здається, така: як назвімо корабель, туди він і прямуватиме. А тому посеред величезного, ще цілком радянського на вигляд парку загубився ресторан «Європа» із прапором ЄС на вході.

Що не потрапляє до «вінницького міфу»? Занедбаний кінотеатр на центральній вулиці («Яка ж там акустика!» – згадують вінничани), зруйнований міст на острів Кемпа («Як було б гарно проводити тут літні опен-ейр фестивалі»), плями скляної кітчевої архітектури а-ля Дубаї в центрі міста («І тут якась теплиця!»), хаос зовнішньої реклами – хоча, до честі міста, зазначу, що нав’язливих аудіооголошень не довелося почути.

Так виглядає міський простір Вінниці з першого погляду. За два тижні стажування побачу, чим здивує мене це місто, а в чому, можливо, підтвердить найгірші сподівання.  

Світлана Ославська

066 77 341 61

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.