Стоматолог Олексій Галактіонов: "Головне - вчасно пальці відсмикувати!"

Досьє
Олексій Олександрович Галактіонов
Посада: лікар-стоматолог ВОДКЛ.
Дата народження: 20 вересня 1977 року.
Сімейний стан: одружений, дружина Інна (32) – лікар-невролог ВОКДЛ.
Діти: Софія (5,5 років) та Богдан (4 роки).
Хобі: рибалка, автомобіль.
Улюблений письменник: А. Азімов.
Улюблена музика: старий добрий рок.
Улюблений фільм: «Сталкер».
Девіз: «Є задача – розв’язуй її».

Дитинство моє пройшло на берегах Дністра, у селі Немія – передмісті Могилева-Подільського. Правда, через саме село протікає лише річечка Немійка, але Дністер зовсім поруч.
Мама моя все життя пропрацювала медсестрою у районній лікарні, батько – столяром. Батько – заповзятий рибалка, і мене до цього заняття призвичаїв. У сарайчику в нас лежало майже двісті метрів сіток. Про вудки вже й не згадую…
Взимку, правда, не рибалили. Для нормальної роботи ГЕС потрібно було, щоб річка не замерзала. Тому рівень води постійно змінювали, крига від цього ламалася і спливала за течією.

До садочка я не ходив, бавила мене бабуся. Дозволялося мені майже все, бо був молодшим у сім’ї, та ще й хворів частенько. Так що ріс я розбишакою. Воював, правда, не так з однолітками, як із… півнями. Правда, це вони для оточуючих були звичайнісінькими півнями, а в моїй уяві ці птахи ставали казковими драконами. Отож я брав меча (замашну палицю), і вирушав на двобій з ворогами. Пір’я літало по всьому подвір’ї, а наполохане кудкудакання чула ціла вулиця…
Коли пішов до школи, вчителі мене нахвалювали: «Така спокійна дитина!». Але вони просто не все знали.

Коли почали вивчати хімію, я захопився піротехнікою. Складав вибухові суміші і випробовував їх. Якраз тоді попід село тягли високовольтну ЛЕП. Дротів ще не встигли натягти, але бетонні стовпи вже стояли. Ну, я і вирішив випробувати на них черговий рецепт саморобної вибухівки. Перший стовп після вибуху став повільно хилитися, і впав лише через кілька хвилин. Тоді я збільшив заряд. Другий упав зразу, бетон вибухом вирвало і порозмітало, сама арматура лишилася. Коли я ще трохи досипав «пекельної» суміші, то від третього стовпа й арматури не зосталося…

Крім піротехніки і фантастики мене ще дуже цікавила генетика. Для мене це була майже та сама фантастика, тільки суто наукова. Шкільних знань було не досить, тому вдома у мене було три товсті книги з генетики, одна - написана ще Вавіловим. Мені хотілося стати або генетиком, або мікробіологом. Збирався вступати до Київського університету, але в останній момент чомусь здрейфив. І пішов навчатися у Могилів–Подільське медучилище на стоматолога.
Стоматологічний факультет тільки-но відкрили, наш набір був першим. Програми навчальної ще не було. І поки її десь там складали, нас відправили на сільгоспроботи.

Возили нас автобусом – вранці на роботу, ввечері назад до училища.
Працювали ми в різних селах: звідки надходила заявка від голови колгоспу на робочі руки, туди нас і посилали. Правда, потім ті бідолашні голови не знали, як такої «допомоги» скараскатися.
Збитків від нас було явно більше, ніж користі. Увечері до автобуса тягли відрами та мішками фрукти-овочі: викладачі - хто що випросив, а студенти – хто що поцупив. Нам, місцевим, нічого й не треба було, але ми робили запаси для тих, хто жив у гуртожитку. Нещасний автобус виїжджав із села «навприсідки», майже на дисках. Голова одного з колгоспів навіть пригрожував, що на виїзді з села поставить заставу і буде витрушувати всі торби.

У правильності свого вибору я сумнівався, але недовго – до практики. Мої студентські роки припали якраз на  «буремні 90-і», проблеми тоді були з усім, і з харчами в тому числі.
Потрапив я на практику в село, до старого досвідченого стоматолога. Бормашина, правда, була допотопною, скоріше зубодробильною, ніж зуболікувальною. Але працював він на ній віртуозно. Вдячні сельчани несли йому хто що міг, ну й мене не ображали. Коли я приніс додому свій перший «гонорар» - чотири курки – то зрозумів, що стоматолог з голоду ніколи не помре…

Таких повеней на Дністрі, як минулорічна, за моєї пам’яті не було. Зате влітку 1995 року була одна фальшива тривога. Хтось пустив чутку, що на ГЕС стався вибух і гребля зруйнована. А на заняттях з цивільної оборони нас учили, що Могилів-Подільський у такому випадку може затопити уже через 40 хвилин. Зчинилася паніка. Люди кидали робочі місця і квапилися додому – рятувати майно і дітей. Причому першими побігли працівники митниці. Всі розуміли, що інформування у них на належному рівні, тому й кинулися тікати вслід за ними. Дивлюся – люди біжать, хто з дітьми, хто з клунками. Село наше розташоване на схилі пагорбу, і всі поспішали на узвишшя.

Я взяв лише документи і цінні речі. А одні з моїх сусідів винесли з хати все, окрім меблів. До них якраз приїхали родичі з Росії, разом їх було чоловік десять, так що було кому носити речі. Потім вони три дні не могли той скарб порозпихати на попередні місця… Все дивувалися – звідки взялося стільки мотлоху в такій невеликій хаті?!
Населення справилося з евакуацією на «відмінно» - через 40 хвилин і в Могилеві, і в передмістях було порожньо. Просиділи люди на пагорбах до вечора. «Потопу» так і не дочекалися, та й розійшлися по домівках, тихенько лаючись.

Мій батько, правда, був настільки зайнятий роботою, що нічого й не помітив. Про «катастрофу» довідався лише увечері від домашніх.
Зате мамі дісталося на повну котушку. Вона була медсестрою у хірургічному відділенні. Лежачих післяопераційних хворих вивезти було нікому – водії втекли, залишивши лікарню напризволяще. Медсестри і нянечки відправили ходячих хворих рятувалися своїм ходом, а самі залишилися біля лежачих: мовляв, що вже Бог дасть, те й буде.   
Потім говорили, що все це було влаштовано спеціально, і що під час загальної паніки через кордон провезли велику партію контрабандного товару…

Після училища я поступив у Вінницький медуніверситет. Там же, але на іншому факультеті, навчалася і моя майбутня дружина. Познайомилися ми лише в останній рік. Для інтернів був окремий гуртожиток, з блочною системою. Коли вона прийшла поселятися, їй сказали: «У вас блок взагалі-то спокійний, там одна лише біда є – Галактіонов…». От за цю «біду» вона заміж і вийшла.
Народилася дочка, через півтора року – син. Важко було, і ми перебралися до батьків. Я працював у військовій частині, а паралельно з цим двічі на тиждень вів прийом ще й у сільському ФАПі.

У тому селі до цього чотири роки не було стоматолога, так що практика у мене була багатюща. В інституті, на жаль, нам викладають чимало не дуже потрібних дисциплін, а тому, що дійсно необхідно, доводиться потім вчитися самому. Адже стоматолог – наполовину ремісник, він має вміти виконувати досить тонку ручну роботу.
Черга була завжди велика, прийом часом затягувався аж до півночі. А пацієнти приходили і з околишніх сіл. Так що нерідко після прийому я саджав їх у машину і розвозив по домівках – а чого жінкам серед ночі через поля прошкувати?

Мене пацієнти теж часом виручали. Якось в ожеледицю я не доїхав до села десь із півкілометра. Дорога йшла під горбок, а машина раптом перестала слухатися. Я ледве встиг вивернути кермо, щоб сповзти у той кювет, який був мілкіший. Автомобіль став на бік, але не перекинувся. Додзвонився я до лікарні, попросив допомогти. Зібралися ходячі хворі і гуртом виштовхали машину на дорогу.
Аж тут бачимо: згори їде вантажна фура – і прямо на нас. Водій аж посірів, а нічого зробити не може, його просто несе по кризі. Ми, як ті мурахи, кинулися від легковика врозтіч, щоб хоч самим під колеса не потрапити. Фура зупинилася сантиметрів за десять від мого автомобіля…

Дружина після декретної відпустки повернулася на роботу в дитячу обласну лікарню. А потім, наче на замовлення, там звільнилося і місце стоматолога.
Коли я почав працювати з дітьми, зрозумів, що багатьох проблем можна було б уникнути, якби не поширена помилкова думка про те, що молочні зубки лікувати не треба.
Хочу попросити батьків: стежте за зубами своїх малюків з того моменту, як тільки вони прорізалися. І пам’ятайте, що молочні зуби лікувати НЕОБХІДНО! А то потім діти потрапляють до лікарні, де їм доводиться проводити хірургічне втручання під загальним наркозом. Це не фатально, але краще без цього обійтися.

 За моїми спостереженнями, лише третина дітей зовсім не готові до співпраці з лікарем. Але з кожною дитиною можна знайти спільну мову. Головне – заспокоїти її.
Одних доводиться умовляти, з іншими жартую, ще комусь - казочку на ходу придумую. Бувають малюки, не по роках розсудливі. Один такий бутуз, двох з половиною років від роду, просто вразив мене. Треба було зробити місцеву анестезію, щоб видалити йому зуба. Я довго якісь байки вигадував, поки підвів розмову до того, що треба зробити укол. Малий мовчав, сопів, а тоді й каже: «А що там той укол робити? Бери шприца та й коли!». У мене щелепа так і відпала… Хлопчисько героїчно витерпів усю процедуру, навіть не писнув жодного разу.

А якось лікував малого циганчука, так той як починав репетувати ще в коридорі, так там і замовкав уже після всього. У кріслі під час лікування теж голосив увесь час, але при цьому не ворушився і дозволяв робити усе, що потрібно. До речі, так нерідко буває – дитина сидить непорушно, але при цьому волає щосили. Одного такого крикуна я попросив: «Та помовчи хоч трохи, бо в мене у вухах уже лящить!». А він мені крізь сльози заявляє: «Кричав, кричу і буду кричати!». Я аж розгубився. «А чого ж ти, - питаю, - кричиш?» - «Бо мені так легше…».

Мої власні діти теж ведуть себе у стоматологічному кріслі абсолютно по-різному. З донькою – ніяких проблем. Зате синок – єдиний мій пацієнт, до якого я застосовував силові методи лікування. Дружина садовила його собі на коліна і міцно тримала за руки, а я мало не по стелі бігав кругом нього, бо головою він крутив, куди хотів. Вереск чули аж у приймальному відділенні. Коли моє зарюмсане чадо виходило з лікарні, колеги осудливо хитали головами: «Це ж треба так над рідною дитиною знущатися…»
Так що з дітьми працювати дуже цікаво. Головне – пальці вчасно відсмикувати!