Як Обіходи усім селом перебралися на Вінниччину з Чорнобильської зони

Тетяна Копішинська: - Там, в Обіходах, земля легка, бо пісок, піде дощ – бери лопату, а тут – лягай спати, бо чорнозем довго сохне

З Вінниці до Нових Обіходів приблизно 80 кілометрів. На початку 90-х тут, у чистому полі, збудували понад 300 будинків. Всі з білої цегли. У нове село перебралися понад двісті сімей із уже згаданих Обіходів Коростенського району Житомирщини, понад десять сімей з Овруцького району, приїхали й з інших місць.

Дуже красиве село Нові Обіходи! Особливо зараз, коли потопає у білопінному цвітінні садів. «Це тепер вишні, черешні, яблуні, квіти - на кожному обійсті, - каже Тетяна Копішинська. – А тоді ягідки не мали, щоб дітям дати». Всі будинки  однакові, бо споруджували їх за одним проектом. Різна тільки кількість кімнат - від двох до чотирьох. У кожній оселі є кухня і вітальня. Село газифіковане. Торік закінчили будувати новий водогін, бо у старому часто рвалися труби. Громада виграла грант, за яким отримали кошти за швейцарською програмою  DESPRO. Місцеві мешканці також зробили свій внесок – з кожного двору внесли по 1,6 тисячі гривень.  Всі вулиці асфальтовані, причому, покриття гарної якості. Поруч з населеним пунктом протікає Південний Буг. Стежка до нього веде через ліс. На протилежному березі річки видно гори.

-Все добре, тільки роботи нема, - бідкаються молоді і люди середнього віку. Старші перебиваються на пенсійних виплатах.

Першою народилася дівчинка, нині вона сама виношує дитину

- Коли ми приїхали на нове місце, тут було суцільне поле, ні деревинки, ні травинки,- розповідає директор школи Марина Собченко. Вона у числі перших семи сімей прибула у Нові Обіходи. – Мені було 23 роки, у такому віці багато-чого здавалося романтичним. Та й думки мала інші – чекала народження дитини.

Дата заїзду перших переселенців - 14 вересня 1993 року. Їх доставили на семи КамАЗах. А менше, як через місяць після того, 8 жовтня, пані Марина народила своє перше дитя. Дівчинку назвали Анастасія. Вона стала першою новонародженою у Нових Обіходах. Нині Анастасії стільки, як у той час було її мамі, 23 роки. Вона так само при надії. Зізналася, що на осінь чекають появи на світ первістка.  На обличчі помітна неприхована тривога. З’ясовується, це стосується зовсім іншої ситуації. Чоловік Анастасії Андрій у районі бойових дій на Донбасі. Він закінчив Житомирський військовий інститут імені Корольова. Молодий офіцер служить у розвідці. Час від часу приїздить у відпустку. Подарував місцевій школі прапор їхнього підрозділу з автографами і побажаннями побратимів.

Майбутня мама зізнається, що він зараз дуже потрібний поруч. Але ж війна! Опікуються Анастасією її мати - згадана Марина Василівна, сестричка-десятикласниця Вероніка, а також бабуся Віра Павлівна. Є ще і прабабуся по лінії матері – Мотрона Клименко, їй уже 93 роки. Бабуся дуже балакуча і дотепна на слово. Під час зустрічі з нею багато розповідала про себе. Сумне пересипала жартами. Згадала, як їхню сім’ю розкуркулили, через це Мотрону в школу не взяли. Після цього раптом каже: «Дякувати  Богу, дочекалася правнуків, то вже час на небо. Але на весні не вмру. Хто ж дурний навесні помирає, коли така краса кругом? Та й літом не вмру, бо душно. Може восени, чи зимою…»

Бабуся Мотрона з роду довгожителів. Її старшій сестрі Марії Клименко вже 98 років. Вона найстарша з переселенців у Нових Обіходах.

Солдат попросився додому попрощатися з хатою

У «чорнобилян», саме цим словом називають себе переселенці у Нових Обіходах, є своя пісня. А в ній слова: «КамАЗи завантажені – люди стривожені, в далеку дорогу час». Дорога справді неблизька – від Обіходів до Нових Обіходів – 350 кілометрів. Старші люди надзвичайно боляче пережили переїзд. Як зізналася Тетяна Копішинська, якби не земляки, не знаю, чи залишилася б на чужині. А так вийдеш на вулицю – кругом всі свої.

- Там, у наших Обіходах, земля дуже легка, піску багато, пойде дощик, бери лопату, а тут після дощу – лягай спати, бо чорнозем, довго сохне, - розповідає Тетяна Копішинська. - Зараз мені 65, а тоді було 42. Коли переїхала, робила в полі на буряках. А в 46 оформилася на пенсію, чорнобилянам у такому віці платять пенсію. Маємо трьох синів, один з нами, другий – в Козятині одружився, а третій у Коростені має сім’ю. Валєра, самий старший, коли переїжджали, служив в армії, попросився додому, щоб з селом і хатою попрощатися. Восени зібрали картоплю і поїхали.

Чоловік пані Тетяни Іван згадує, як у перші дні блукали, бо не могли потрапити у власний будинок. Все кругом однакове, дерев не було, парканів теж. Мати пані Тетяна померла вже на новому місці. Могили померлих родичів залишилися на Житомирщині. Раніше їм надавали автобус, який доставляв у поминальні дні на кладовище. Тепер хто має можливість і сили, добирається, але більшість старших людей не можуть цього зробити.

Володимир Ігнатюк переїхав з іншого району - Овруцького. проживав на кордоні з Білорусією. Майже 30 років працював на Білоруській залізниці. Його мова схожа на білоруську, говірка пересипана словами, якими спілкуються сябри. З радістю розповів, що до нього приїхали в гості діти - донька добралася аж з далекої Тинди, а син проживає ближче, в райцентрі Овруч.Має ще одну доньку, та перебралася в Ізраїль, працює лікарем.

- Гостям не тісно, бо у мене аж чотири кімнати, - каже пан Володимир. - А ще є вітальня, кухня, всім місця вистачить. Жити добре, тільки роки вже не ті...

Вулицю перейменували на честь Василя Мельника

Історія переселення села Обіходи почалася з Василя Мельника. До аварії на атомній станції  він працював головою колгоспу у названому селі. Моя співрозмовниця Марина Собченко, донька пана Василя, каже, що батько рано пішов з життя. У Нових Обіходах він так само очолив місцеве господарство. Попрацював на новому місці тільки два роки. Йому виповнилося лише 50, коли зупинилося серце.

- Після того, як вибухнув Чорнобиль, ми ще сім років жили в радіації, - каже пані Марина. – Сталося так, що я захворіла. Лікарі не могли встановити причини підвищення температури. Куди тільки не возив мене батько. Пам’ятаю, в Інституті радіології мене дивився професор на прізвище Лосєв. У них був сучасний на той час прилад, подарований японцями. Професор під час розмови дістав із сейфа карту і знайшов на ній наше село. Воно було зафарбоване у чорний колір. Пояснив, що Обіходи віднесені до другої категорії радіоактивного забруднення, що там радіаційний фон в рази перевищує допустимий.  Порадив батькові шукати інше місце проживання.

Співрозмовниця каже, що на той час для керівника колгоспу-мільйонера це не складало особливих труднощів. Василю Мельнику запропонували роботу у Скадовську. Брали на посаду заступника директора радгоспу. Навіть їздили на оглядини господарства і будинку, в якому мали жити.

Новобудови чекали новоселів, а ті відмовилися переїжджати

- Як же я сам поїду, а людей залишу, - пригадує слова батька його донька. – Скажуть, втік. Словом, замість Скадовська тато поїхав у Москву. Саме там було вирішено питання про надання коштів на будівництво нового села.

Нові Обіходи будували протягом 2,5 років. Найнесподіваніше чекало попереду. Коли будівництво завершили, людей запросили на оглядини. Вони поїхали двома автобусами і на місці кожен міг вибрати для себе помешкання, навіть сусідів. Повернувшись назад, дехто передумав переїжджати. Новобудови чекали новоселів, а люди не захотіли залишати обжиті місця. Голова відправив на семи вантажівках свою родину, а також сім’ї, які вирішили тікати від радіації. Після того кожного вівторка у Нові Обіходи приїжджала нова колона з переселенцями. Зустрічали їх дружно. Старанно допомагали одні одним. Помирилися навіть ті, хто на старому місці конфліктував між собою. Так починалося життя на новому місці.

Церковний Майдан: стаємо навколішки і молимося за хлопців на Донбасі

Нову церкву у Нових Обіходах люди збудували за власні кошти. Трохи допоміг керівник місцевого сільгосппідприємства. Освятили храм восени минулого року. Кажуть, людей прийшло стільки, що всім місця не вистачило.Багатом довелося на вулиці слухати літургію. І міліції було багато.

-А міліція що робила?

-Це довга історія. Перед тим у нас був свій церковний Майдан, - розповідає Тетяна Копішинська. - У старій церкві праіить священик Московського патріархату. Він не хотів молитися за здравіє тих, хто нині в АТО. От ми йому й зробили Майдан. А коли й це не допомогло, то вирішили будувати новий храм.Нова церква належить до Київського патріархату. Служба на українській мові. Полчули б ви, як це гарно!

Купол і хрест допомагав встановлювати десантник Григорій Знайда. Він був в АТО в числі перших, підббив танк, отримав поранення.

-Люди попросили допомогти, то я й поліз на висоту, - розповідає Григорій. - Чому саме мене попросили? Бо десантники не бояться висоти.

Хліба і видовищ

Сільський голова Нових Обіходів Ніна Білик:

- Найбільшою проблемою нашого села, яке називають чорнобильським, є відсутність роботи. Дехто працює у сільськогосподарському товаристві. Більшість змушена виживати, перебиваючись заробітками за межами села. Тримають худобу, вирощують городину. До нас переїхали дві сім’ї з Донбасу. Вони теж мають якось заробляти на прожиття.

Молодь хоче мати нормальний будинок культури. Поки що ми обладнали під такий заклад один з адміністративних будинків. Церкву люди збудували за власні кошти, частину робіт фінансувало місцеве сільгосппідприємство. Служба відбувається на українській мові, храм належить Київському патріархату. Треба ремонтувати школу. Навчальний заклад обігрівається з допомогою природного газу. 2-поверхове приміщення велике. Щоб перевести на альтернативне паливо, також потрібні кошти.

Переселенці самі вибирали місце для нового села

Анатолій Хоменчук, колишній заступник голови  облвиконкому:

- Я був куратором будівництва села для чорнобильців, - розповідає Анатолій Хоменчук. – Починали з поїздки у Житомир, де узгоджували питання переїзду з обласною владою. Потім поїхали в село Обіходи, спілкувалися з місцевими людьми. Запропонували їм самотужки обрати місце з декількох пропонованих варіантів. Вони приїхали групою разом з керівником господарства Василем Мельником.  Спочатку подивилися територію колишнього панського маєтку у Козятинському районі, потім у Сутисках над Бугом,а тоді відправилися у Немирівський район. У Немирові їх гарно прийняв тодішній керівник району Хижняк. Думаю, що його гостинність частково вплинула на те, що приїжджі зупинили свій вибір на ділянці біля села Самчинці Немирівського району. Там виділили 80-гектарне поле, на якому мали збудувати 376 будинків.

Проекти розробили спеціалісти Вінницького проектного інституту. Підрядниками були три будівельні організації – «Вінницяпромбуд», «Міжколгоспбуд» та «Сільгоспбуд».  Крім того, кожному великому підприємству обласна влада довела план будівництва. Пригадую, насіннєвому заводу дали завдання збудувати 8 будинків. Такого масового будівництва мені не доводилося бачити у своєму житті. Там одночасно працювало стільки людей! Про те, як виконуються роботи, їздили звітувати у Київ.

Не все заплановане вдалося зробити. У Нових Обіходах мала бути дільнична лікарня. Але цей об’єкт не спорудили.  Не завершили роботи на будівництві дитячого садка. Вигнали коробку, таким об’єкт залишається дотепер. Початок 90-х ознаменувався рядом «гарячих» політичних подій, знецінилися гроші, словом...

Вінницькі будівельники також спорудили для переселенців з радіоактивної зони 150-квартриний будинок у Василькові біля Києва та 25 індивідуальних будинків за межами області.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.