«Я ніколи не зможу полюбити сина». Про післяпологову депресію розповіла мама з Немирова

Молода матуся Аліна працює продавчинею в Немирові й самостійно виховує п’ятирічного сина. Жінка зізнається, що вагітність і перші місяці після пологів були найважчими у її житті. За дуже короткий час життя Аліни повернулось з ніг на голову: переїзд з маленького села до міста разом з нареченим, планування весілля, зрада коханого, повернення до батьків, позитивний тест на вагітність і… небажання жити. Тоді жінка не звертала уваги на свій психологічний стан, а тепер переконана — у неї була сильна післяпологова депресія, з наслідками якої доводиться боротися досі. 

Аліна розповіла журналістці «20 хвилин» свою історію. На прохання героїні не називаємо її прізвище та не публікуємо фотографію.

— Не знаю, з чого треба починати. Моєму сину п’ять років, стільки ж часу я не спілкуюсь з його батьком і стільки ж часу на нього ображаюсь, — невпевнено розпочинає Аліна. — Ми вже не були разом, коли я дізналась про вагітність. Ми були заручені, а він зраджував. Я вирішила сказати йому про дитину, а він і слухати не захотів, сказав, що нагуляла. Я сама з села, мама з батьком мене всіляко підтримували, а от старі сусідки обговорювали.

Дівчина розповідає, що відчувала сильний сором і думала зробити аборт. Записалася до лікаря, але в останній момент передумала: злякалася, що після операції вже ніколи не матиме дітей.

— Я просто пам’ятаю це відчуття безвиході. Мені трохи більше двадцяти, роботи немає, чоловіка немає, у батьків гроші, самі розумієте які, ледь зводять кінці з кінцями. А тут я повернулась, ще й з животом, — пояснює дівчина. —  Думала, що позбутися дитини від хлопця-зрадника — найкраще рішення. Правда, мамі не казала про це, вона в церкву ходить, то не зрозуміла б. 

Протягом всієї вагітності Аліна відчувала сильну провину й іноді думала про смерть.

— Мені було так соромно, що словами не передати, — пригадує вона. — Я порвала зі всіма подругами, з подвір’я не виходила, не хотіла нікому на очі зайвий раз потрапляти. Мені здавалось, що це все моя вина, що таке могло статися тільки зі мною. Що я зганьбила своїх батьків, стала тягарем і що мене ніхто вже не полюбить. Все, життя закінчилося. Перед сном, пам’ятаю, думала, що якби мене не стало, то всім було б тільки легше. Але далі думок я не заходила, жодного разу не пробувала щось із собою зробити. Я це розповідаю і мені водночас смішно й страшно. Смішно, що я так переймалась чужою думкою про себе, страшно, що все могло закінчитись трагедією.

У той період жінка багато плакала, майже не спала і дуже мало їла. Батьки намагались це контролювати, але не могли бути поруч з нею весь день — щодня мусили їхати в сусіднє село на роботу.

— Запитайте мене, чому я так себе поводила і я чесно скажу, що не знаю. То була ніби не я, — говорить Аліна. — Все було, як у тумані. Я не розуміла, що щось не так, не розуміла, чому сваряться батьки, чого вони від мене хочуть. Я не пам’ятаю, чим займалася кожного дня. Мама з батьком лишали на мене господарство, але я не сильно їм допомагала, більше лежала в ліжку, дивилася на стелю і, здається, ні про що не думала, тільки звинувачувала себе, жаліла і ненавиділа. І ще думала про колишнього...Я йому багато дзвонила, плакала, просила повернутися, казала, що зроблю тест ДНК, погрожувала, але це нічого не дало. Він женився на одній, коли я була на сьомому місяці вагітності, а потім вони поїхали в Польщу. Де зараз — не знаю.

«Я не усвідомлювала, що стану мамою»

— Я дуже чітко пам’ятаю, що вагітність і народження дитини були для мене зовсім не пов’язаними між собою речима. Тобто, я знала, що вагітна, але до мене не доходило, що згодом у мене народиться дитина, — намагається пояснити свої відчуття жінка. — Я зовсім не боялась пологів і не особливо до них готувалась. Знала, що нізащо не нашкоджу дитині, не віддам її і таке інше. Для мене ця дитина була живим нагадуванням про колишнього хлопця і те, як він зі мною вчинив. Я вже знала, що має бути син і дуже боялася, що дивитимусь на нього, а бачитиму його батька. Весь час повторювала собі: «Я ніколи не зможу полюбити сина».

Після пологів стан Аліни лише погіршився. У неї з’явився неконтрольований страх, будь-який коментар батьків доводив до істерики, а дитячий плач сильно дратував.

— Я просила батьків забрати від мене дитину, говорила, що не хочу його тримати на руках, що мені байдуже до його памперсів, — розповідає вона. — У мене пропало молоко, почались сильні мігрені, весь час стрибав тиск, перед очима все пливло. Я б нікому не побажала через таке проходити. І попри це все, я не хотіла звертатися по допомогу. Повторювала собі, що сама винна, так мені і треба, що я заслужила і маю терпіти, а не жалітися.

Крім  пригнічення, жінка відчувала страх перед майбутнім. Вона не знала, що буде далі, як забезпечуватиме дитину й що взагалі з нею робитиме.

— Я злилася і на себе, і на сина, і на батьків, і просто на весь світ. Це така гримуча суміш — злість і самобичування, я падала все нижче і нижче, а довкола була лише темрява. Так було майже чотири місяці, а якщо порахувати ще вагітність, то більше року я провела в пеклі.

Точка неповернення і психотерапія 

— Звернутися до психолога першим запропонував мій батько, — каже Аліна. — Він дуже сильно переживав, так по-чоловічому, мовчки, все в собі. Не так давно зізнався, що коли вранці йшов на роботу, то ховав всі гострі предмети, боявся, що я собі щось заподію. Він якось знайшов психолога в Немирові й почав мене возити на прийоми двічі на тиждень.

Жінка розповідає, що не довіряла психологу й не бачила потреби у терапії. А на лікування погодилась лише заради батьків.

— Тепер, коли можу все аналізувати, розумію, що я вже була на межі, — розмірковує вона. — З того часу я змінила кількох лікарів, якщо вже говорити чесно, «сиділа» на антидепресантах і на такій кількості заспокійливих, що вже й не пригадаю. Під час терапій назовні «повилазили» такі речі ще з глибокого дитинства і юності, що я перестала себе за все звинувачувати. Я працювала з однією лікаркою майже два роки, вона якраз спеціалізується на сімейних стосунках та на батьківстві. Саме вона мені дуже допомогла у прийнятті ситуації та й загалом у материнстві. Потім була перерва і оце влітку знову почала відвідувати психолога, бо розумію, що ще багато є різних бар’єрів, комплексів, невпевненості... Мене не влаштовує моє життя, а як його змінити, поки не знаю. 

За словами жінки, головною перемогою вона наразі вважає свої стосунки з сином. Коли хлопчику було три рочки, вони переїхали в Немирів, а в село до батьків приїжджають лише на свята.

— Я люблю сина всім серцем. І ніколи не зможу пробачити собі, якою була мамою у перші місяці його життя. Це мій хрест, як говорить моя мама, і мені доведеться з цією провиною жити. Боюсь, і сина мене не пробачить, якщо дізнається, — зізнається жінка. — Я чесно все роблю для того, щоб залагодити провину, щоб він був щасливим, не відчував браку уваги або любові. Знаю, що мене мало хто зрозуміє і тим більше підтримає, але я дуже хочу, щоб жінки у схожій ситуації були розумнішими за мене і раніше звернулися по допомогу. А найперше, щоб не доводили себе до такого стану, не зневажали, не гризли, не звинувачували, а навпаки любили й поважали!

Раніше, нагадаємо, лікарка-психолог Ольга Дяченко розповідала про післяпологову депресію, її симптоми та рекомендації щодо лікування. Вона закликала жінок не соромитися своєї хвороби і наголосила, що вони не самотні у своїй біді.

Читайте також:

«Деякі тварини розумніші за людей»: подружжя з Хрінівки 10 років допомагає приреченим звірям

Сила асоціацій або Як метафоричні карти можуть допомогти покращити життя

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.