Ірина Котова: "Рятували дитину від власного батька"

Досьє
Ірина Котова
Посада: помічник начальника ВМУ міліції по зв’язках із громадськістю та ЗМІ.
Дата народження: 12 грудня 1971 року.
Сімейний стан: заміжня, чоловік Роман – працівник НБУ.
Діти: сини Денис (17), студент ВНМУ та Нікіта (4).
Хобі: автомобілі, квіти.
Улюблена музика: Чайковський, особливо – «Вальс квітів».
Улюблений співак: Майкл Джексон.
Улюблені режисери: Рязанов, Спілберг.
Улюблена книга: «Майстер і Маргарита».

Поганою вчителькою не буду!
- За фахом ви – педагог. А як у міліцію потрапили?
- У школі я мріяла стати хореографом. Але вийшло так, що саме тоді, коли я закінчила хореографічну школу, ми з батьками переїхали в Тюменську область. Викладачем я працювати не могла, бо була ще школяркою. А продовжувати заняття там теж не було де… З мрією довелося розпрощатися.
Потім ми перебралися до Москви - батько був будівельником, і ми переїздили з місця на місце досить часто.
Я закінчила школу і вступила до вищого театрального училища імені Щукіна. Але тато сказав, що акторів у нашій родині не було і не буде. І забрав з училища мої документи… Вступила я у Брянський педагогічний інститут. Проте за фахом жодного дня не працювала. Ще під час навчання я зрозуміла, що для того, щоб бути гарним педагогом, потрібно всю себе віддавати роботі. І пообіцяла деканові, що працювати у школі не буду, тому що у гарної вчительки на власну сім’ю часу не вистачатиме, а поганою вчителькою я бути не хочу…
А у міліцію потрапила випадково - запропонували піти на цю роботу, я і пішла. І жодного дня не жалкувала, що погодилася. Моя робота мені дуже подобається. Вона цікава і повна несподіванок - ніколи не знаєш, що тебе чекає і з чим ти зіткнешся завтра.

Допомагала порозумітися
- Ви працювали у різних підрозділах. Де найцікавіше?
- Мабуть, на оперативній роботі. Досить довго я працювала в Замостянському райвідділі, у кримінальній міліції у справах дітей. Правда, робота ця важка – робочий день ненормований, у вихідні теж доводиться працювати, та ще й паперової роботи повно… Але її плюси – щоденне живе спілкування з людьми і реальна можливість їм допомогти.
Особливо це стосується підлітків. Перехідний вік – важке випробування і для самих дітей, і для їх батьків. Часто вони перестають розуміти і чути одне одного. І втручання зі сторони часом дуже допомагає змінити ситуацію на краще.
Якось до мене звернулися батьки 14-річного хлопця. Їх син перестав вчитися, тікав із дому, крав… А родина була цілком благополучною. Я працювала з цим підлітком три місяці. Разом із батьками розшукувала його ночами, розмовляла з ним, переконувала. Врешті-решт хлопець взявся за розум, ми його зняли з обліку.
А років через десять я якось прогулювалася зі своїм сімейством, менший синок ще лежав у колясці. Назустріч нам ішла подружня пара. І раптом ці чоловік із жінкою кинулися мене обнімати… Виявилося, що це батьки того хлопця. Він відслужив у армії, став бізнесменом, одружився. Батьки дякували мені, що я у свій час допомогла їх дитині не збитися з правильної життєвої дороги. А я ж всього-на-всього виконувала свій обов’язок… Але було дуже приємно, що за стільки років мене не забули.

Батько вкрав власну дитину
- Який випадок вразив найбільше?
- До нас звернулася жінка, що приїхала аж із Далекого Сходу. Вона розшукувала свою п’ятирічну доньку. З батьком дитини, капітаном далекого плавання, вона розлучилася, коли дівчинці було півтора року. Батьківських прав чоловіка не позбавили, і він щороку забирав малу погостювати у Вінницю. Тут у нього жив батько, і сам він перебрався сюди, коли вийшов на пенсію. Але останнього разу колишній чоловік дитину не повернув… У жінки було ще двоє малолітніх дітей від першого шлюбу, покинути їх не було на кого, і жінка півтора року писала у всі можливі інстанції, щоб їй допомогли встановити, де ж її донька. Тієї переписки зібралося дві товсті папки, але ніхто не допоміг знайти дитину.
Ми швидко знайшли того чоловіка, але дитини у його квартирі не було. А сам він казав, що повернув доньку її матері. Опитали сусідів і вияснили, що чоловік має подругу, і, швидше за все, дитину переховує в неї. Ми затримали його на добу, але він встиг тій жінці подзвонити.

Ногу б точно зламали
- Невже їй не шкода було дитини?!
- Видно, материнських почуттів у неї не було. Хоча вона, до речі, працювала вчителькою молодших класів…
Телефоную я їй і кажу, що я знайома такого-то, і він просив мене допомогти їй переховати дитину, бо до неї можуть прийти з обшуком. Жінка погоджується, отже, дівчинка все-таки в неї. Поки я розмовляла, встановили її адресу, і через десять хвилин ми вже стояли під дверима квартири. Двоє співробітників-чоловіків стали по боках, щоб видно не було, а я подзвонила. Прочинила вона двері на пару сантиметрів, один із чоловіків ледве просунув туди ствол пістолета. А там дама таких габаритів, що якби ногу встромив, то вона б її точно зламала…

Майже як у детективі 

- Стріляти не довелося?
- Ні, але бійка зав’язалася. Я тим часом по квартирі пробіглася – нема дитини! Знайшла аж на балконі. Пізня осінь, холод, а маля сидить у футболочці, колготах і гумових шльопанцях, покривалом накрите. Я її у свою куртку замотала – і в машину.
У райвідділі всі знали, куди ми поїхали, і хвилювалися за нас. Коли почули, що ми повернулися, всі з кабінетів повибігали. Мій кабінет – останній по коридору, мама дівчинки там сиділа. Почула шум – і теж вискочила. Далі – майже кадр із фільму. Довжелезний коридор, попід стінами вишикувалися співробітники, я входжу з малою на руках і ставлю її на підлогу. Мама побачила дочку – і ноги підломилися, впала на коліна і тільки руки до неї простягає… А дитина біжить щодуху і кричить: «Мамочка!» Жінки ридають вголос, чоловіки мужньо сльози ковтають… 

Люблю великі машини
- На якісь захоплення час маєте?
- Дуже люблю квіти! Поки що розводжу вазони – і вдома, і в робочому кабінеті. Але чоловік збирається будувати будинок, і коли у мене буде власний шматочок землі, я його весь засаджу квітами. І буде у мене гарна-прегарна клумба, знаєте, як у мультфільмі «Цветик-семицветик». Там у бабусі-чарівниці така акуратненька клумба, і на ній стільки квітів, що їм аж тісно…
Ще одна моя слабкість – машини. У мене 16 років водійського стажу, поміняла вже 13 автомобілів. Дуже люблю великі машини, у які сідаєш, наче у літак. Мрію про Peugeot 308, таке гарне авто!
За своїм автомобілем дуже стежу, тільки десь щось стукне – прошу чоловіка, щоб їхав на автосервіс. Або й сама їду – бо ж на автосервісі мужчини працюють, то дамі обов’язково скидку зроблять…
А головне моє захоплення – бути мамою. Бо професії та посади міняються, а діточки – це на все життя…