Віта Заверуха: “Мені байдуже, коли мене називають "бандерівкою"

- Посеред ночі, розпатлана, у нічній сорочці, тапочках і з автоматом я побігла до госпіталю - привезли тіла десятьох загиблих “айдарівців”. Кожне тіло перевертала і світила фонариком в обличчя, молячись про себе, щоб тільки то був тільки не хтось із близьких, - розповідає юна вінничанка Віта Заверуха.

Майже два тижні тому Віта Заверуха повернулася до Вінниці на лікування - під Георгієвкою отримала контузію, втратила барабанну перетинку у вусі. Мати не бачила доньку два місяці, зустрічала вдома з борщем, варениками та сльозами радості. Віта зізнається, що ближчої та кращої подруги, ніж мати, не має. Каже, тільки з нею може поговорити “по душам”.

Іронічна “фашистка”

В соцмережах вінничанку Віту Заверуху, м’яко кажучи, не люблять. Її називають “фашисткою”, звинувачують у нацизмі, проклинають та обіцяють розправитися з дівчиною найжорстокішими способами. Ще в травні цього року на Віту влаштували справжнє онлайн полювання за нібито причетність до загибелі людей в Одесі - дівчина отримувала до 600 повідомлень з погрозами на добу. Зі словами “За Россию ответишь!” на дівчину напали тоді ж і неподалік власного будинку.

Реагує Віта досить оригінально. Пише одне й те ж: мені байдуже, думайте, що хочете. І додає провокаційні фото з “зігом”, запальничкою над георгіївською стрічкою, у камуфляжі та з автоматом, біля пам’ятника Бандері. І іронічно підтверджує: “Так, я фашистка і нацистка, а “Майн кампф” мені за настільну книгу. І я вас не боюся”:

- А я к мені іще реагувати? Відгавкуватися, що ні, я не така? Байдуже. Хай тішаться і сходять злістю, а я робитиму свою справу. Ставлюся до всього цього з іронією і кажу, що вони хочуть почути, - розповідає Віта журналісту RIA. - Я за себе можу постояти, тому не боюся обіцяної розправи.

Втекла до “Айдару”

Активну революційну діяльність Віта Заверуха вела ще з самого початку Майдану, приймала участь у штурмі Вінницької ОДА. Коли дізналася про створення батальйону територіальної оборони “Айдар”, вирішила, що там і тільки там вона має бути. А мати просто поставила перед фактом.

- Мати не збиралася мене відмовляти. Вона в мене, взагалі, така молодець і дуже бойова жінка! Сама мене виховувала, - посміхається Віта.

Проте шлях до “Айдару” дівчині могла перекрити не мати, а … вона ж сама. Через надто юний вік - у травні цього року Віті ще не виповнилося вісімнадцяти. Дівчину це не зупинило. Як і відсутність особливої підготовки.

- Я просто спакувала речі, захопила з дому розвідний ключ, і гайнула до “Айдару”, - розповідає дівчина. - Коли там почали провіряти документи і побачили, скільки мені років, закричали: “Ви навіщо сюди дитину приволокли?”. Я тоді сказала, що як не візьмуть мене до себе, вкраду десь автомат і все одно буду воювати. І що їм було робити? Я залишилась.

Бачила смерть

Віта розповідає, що на війні навчилася всього: стріляти з усіх видів зброїв, не спати ночами, тікати від ворожих куль. Переживати смерть товаришів. Не раз смерть “дихала в обличчя” і самій дівчині. Бойове хрещення Віта отримала під Луганськом, під час боїв за Щастя:

- Під Металістом кулі та снаряди летіли по нас з усіх сторін. Я просто впала на спину, - розповідає дівчина. - Вперше побачила кулю в польоті настільки близько. Вперше моє лице підігріла хвиля від снаряду. Вперше біля мене розлетілася від болванки голова мого друга... Стільки смертей від разу я ще не бачила. Я впала серед дороги і дала пару чергу кудись в темноту. До ранку під дощем без теплих речей ми лежали на бойовій в окопах. На ранок залізли в БТР трішечки поспати. Але якось весело нам навіть було. Не страшно зовсім.

Віта розповідає страшні речі - такого не витримає і загартована психіка дорослого чоловіка, не те що вісімнадцятирічної дівчини. На запитання про те, чи, бува, не “зносило дах”, Віта відповідає так:

- Не було такого. Я така, як є. Емоції, сльози, істерики мені не властиві. Все тримаю при собі. Якось ми розтягували трупи товаришів, і у одного трупа відпала нога… Іншого разу ми з хлопцями дуріли, бігали, рвали абрикоси, і один сховався з тими абрикосами в ямі. За хвилину щось рвануло, і мене відкинуло від тієї ями на кілька метрів. Дивом не втратила свідомість, а на чолі була кров. Не моя - товариша розірвало на шмаття, а його відірвана рука вдарила мене по обличчю… Там я отримала контузію, порвало барабанну перетинку.

Аж через десять днів після травми Віта поїхала додому на лікування.

Не одягає бронежилет

Віта розповідає, що на війні відсвяткувала, певно, з чотири дні народження. Не раз її дивом обминала смерть. Це при тому, що дівчина не одягає бронежилета - складно його на собі носити, і ходить у кросівках.

- Я чудово розумію, що теж можу померти, - каже Віта. - Скільки разів таке було, що куля пролітала в міліметрі від голови. Це мене не спиняє. Вже сумую за “Айдаром” і не уявляю собі іншого життя.

Віта розповідає, коли видається мирний день, бійці ходять рибалити, купаються в озері, грають на гітарі. Запитую, чи хлопці, бува, не залицяються - все-таки, молода приваблива дівчина…

- Та ви що! Там не до того, повірте, - махає рукою Віта. - Вони мене сприймають як сестру чи подругу. Часто приходять поділитися проблемами, поговорити, навіть “поплакатися”. Намагаюся всіх підтримати - між собою чоловіки про таке не поговорять.

Віта каже, що наразі не має хлопця. Хоча в липні цього літа могла вийти заміж - була заручена, носила обручку. Та не склалося:

- Погляди у нас були однакові, але хлопцеві не подобалася моя революційна активність. Ми розійшлися. Тепер не шкодую, що не вийшла заміж. В мене ще стільки планів.

Віта каже, що не уявляє себе заміжньою пані, яка щодня ходить на роботу, доглядає сім’ю та дітей.

- Хіба що і я, і чоловік, і дитина у камуфляжній формі, і ми сидимо десь на березі озера. Отака-от військова романтика, - посміхається дівчина. А, взагалі, моє життя - це боротьба, це війна. Коли закінчиться АТО, піду на Москву - треба ж довести Путіну, що він не правий. Можна волонтером і в будь-яку гарячу точку - все-таки, я вже багато чого вмію.  

В цей час у Віти задзвонив телефон. Перепрошуючи, дівчина відповідає:

- Мам, я ще гуляю. Ну де-де, ну, з журнаістами зустрілась (кілька секунд мовчання). Мам, та не кричи ти і не хвилюйся. Ні, нічого не розбомбила, нікуди не влізла, ніякої міліції тут немає і я жива-здорова. Просто з журналістом спілкуюся.

Дівчина поміхається:

- Вибачайте, мати хвилюється - я ще в дитинстві була хуліганкою ...  

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.