Марія Литвиненко народилася 13 лютого 1892-го року у Києві. Того ж року на світ з’явилися письменник Джон Толкін та поетеса Марина Цвєтаєва. Шотландський хімік Вільям Рамсей відкрив аргон, а американський винахідник Джесс Рено запатентував ескалатор. У Пітері відбулася прем'єра балету П. І. Чайковського «Лускунчик». А рідний для майбутньої співачки Київ став першим містом Російської імперії, де з'явився електричний трамвай. Тож рік був сповнений подіями, які так чи інакше впливають і на сьогодення.

Дитинство, як і юність, пройшло у столиці. Марія вивчала нотну грамоту, опановувала акторську майстерність, співала у церковному хорі, навчалася у музичній школі та у музичному училищі. Була солісткою столичного муздрамтетару Садовського та солісткою музичної драми у Петрограді, який на той час був прогресивним у мистецькому плані містом.

А от Вінниця у її житті з’явилася у 1919-му. Марії тільки-но виповнилося 27 років, коли чоловіка Григорія Вольгемута направили в театр у тривале відрядження. Його призначили адміністратором. Недовго думаючи подружжя переїхало. Оселилися на вулиці Пушкіна, 14. Щоправда за старою нумерацією. 

Чутки про неймовірну співачку

Марія мала лірико-драматичне сопрано, тому і не дивно, що по приїзду її втягнули в роботу театру. Свою дебютну партію вона зіграла в опері «Наталка Полтавка» Миколи Лисенка. Про неї заговорили вже після першого дебюту. А далі була робота в опері «Катерина» Миколи Аркаса.

Саме Аркас написав першу українську ліричну оперу на текст Шевченка. Зрозуміло, що за тих часів деякі твори Кобзаря були «ідеологічно шкідливими», тому у кількох містах ця опера була забороненою. Проте у Вінниці на неї чекали. На виставах ніде було яблуку впасти, а квитки розбирали наперед.

Містом ширилися чутки, що у «Катерині» грає якась неймовірна співачка. Всі хотіли на неї подивитися та послухати її соло. То були перші великі успіхи Марії Литвиненко-Вольгемут. Після кількох виступів солістку почали запрошувати у всі інші опери, які ставилися у театрі: «Лоенгрін» Вагнера, «Чародійці» Чайковського, «Гальці» Монюшко, «Сільська честь» Масканьї тощо.

За вікнами йшла революція

За вікнами повним ходом йшла революція і ніхто не знав, хто буде господарювати у місті наступного ранку: армія УНР, «білі» або «червоні». До того ж, у 1919-му Вінниця вперше стала столицею Української Народної Республіки. Її керівництво засідало у сусідніх від театру будівлях, отже статися могло що завгодно. Але театр ніхто не чіпав. Був навіть випадок, коли у місцевій газеті за 19-тий рік написали, що під час драматичної прем’єри у місті, окрім театру, буде вимкнуто електрику. Так поважали мистецтво.

Тоді ж Марія познайомилася з Григорієм Давидовським. На той час він вже був диригентом світового рівня і відігравав значну роль у розвитку українського музичного мистецтва. Саме Давидовський організував у Вінниці художню зразкову капелу. А потім покликав співачку у ній викладати.

У Вінниці Давидовський зіткнувся із великою кількістю талановитих співочих людей. Та деякі із них навіть нот не знали. Тому він організував прямо всередині капели школу, яка мала на меті звести всіх хористів до якогось конкретного рівня. У нього був великий досвід роботи у Франції та містах, на кшталт Москви чи Ростова. Попри те, досі важко повірити, що всього за три місяці репертуар капели складався зі ста творів.

Універсальний театр

Громадянська війна поступово вщухала. Але у деяких містах життя на краще не змінювалося. І от рятуючись від «денікінського Києва» до Вінниці приїздить режисер Гнат Юра, а зі Львова режиерер Амвросій Бучма. Обидва зі своїми трупами.

Вінниця їх приймає радо. Дехто навіть вважає, що саме з появою цього дуету, у місті утворився український театр. Хоча, є документально підтверджені дані того, що він існував і раніше.

Чи не одразу Литвиненко-Вольгемут почала співпрацювати із новими режисерами. Вони не могли ставити опери, проте ставили музичні спектаклі, які їй також були до вподоби. Репертуар театру включав чи не усіх відомих на той час авторів: Квітки-Основ'яненка, Кропивницького, Карпенка-Карого, Старицького та ін. Музика також була авторства видатних композиторів. Наприклад твори Кирила Стеценка. У них  складна вокальна партія. А у Марії була наполегливість і гарна музична пам’ять. Тому у неї це добре виходило.

До революції у Вінниці існувало три трупи: українська, російська та єврейська. Вони були ніби як одним театром, але спектаклі ставили різними мовами. Нерідко траплялося, що актори з однієї трупи переходили в іншу. Було й таке, що взагалі переїздили. Як, наприклад, це зробила єврейська трупа, яка виїхала до Одеси. Приблизно у той же час українська трупа об’єдналася з російською – у Вінниці з’явився «Перший трудовий кооператив українських артистів», де Марія була солісткою. У ньому ставили опери і оперети, драми і комедії – це був універсальний театр. Єдине, там не було власного балету.

У 1923 році Гнат Юра та Амвросій Бучма з частиною вінницької драми переїхали до Харкова, тогочасної столиці. З часом їх перевели у Київ, де трупа існує й до цих пір, як театр ім. Івана Франка.

Назавжди з Вінниці

За часів Марії Литвиненко-Вольгемут у Вінниці відкрито три навчальні заклади музичного виховання: музична професійна школа, музичний технікум та консерваторія. Вона викладала вокал у всіх тих закладах. Проте консерваторія не проіснувала і трьох років. Її закрили, бо у міста не вистачало грошей на утримання такого складного організму.  

Врешті-решт стомившись від провінційного містечка, у 1923 році Марія та її чоловік назавжди полишили Вінницю. Переїхали до Харкова, де стояли у підвалин Державної опери.  

А у 1935-му співачка повернулася до рідного Києва, де продовжувала виступати, викладати у Київській консерваторії та, можливо, час від часу згадувати період свого життя на березі Південного Бугу.