Родина Костянтина Могилко, який врятував Слов’янськ від катастрофи, досі не почула співчуттів від військових

Костянтин Могилко командував ескадрильєю «Блакитна стежа» Повітряних сил, одночасно  був командиром  літака-розвідника Ан-30.  У п’ятницю, 6 червня, екіпаж здійснював фотозйомку  у районі бойових дій  біля Слов’янська. О 17 годині 04 хвилини бойовики влучили  в  літак з ракети.  Загорівся правий двигун,  полум’я перекинулося на крило.  Охоплена вогнем 20-тонна машина з двома баками пального з висоти понад чотири тисячі метрів пішла в піке на місто. Але вже через лічені секунди пілот вирівняв літак і спрямував його за межі  населеного пункту. В цей час у небі можна було побачити, як з машини один за одним вистрибували парашутисти.

Понад дві з половиною  хвилини  льотчику вдавалося утримувати машину в горизонтальному положенні. Коли відгоріло праве крило, літак знову каменем пішов донизу. Упав на землю приблизно за 60 кілометрів від Слов’янська. З восьми членів екіпажу загинули п’ятеро. Один з них також з Вінниччини – 38-річний майор, бортовий оператор аерофотозйомки Сергій Камінський родом з райцентру Ямпіль.

Стріляли з нової зброї
- Я впевнений, що Костя намагався посадити машину на «живіт», - каже батько його дружини, майор запасу Повітряних сил  пан Ігор. – Скоріше за все, він хотів приземлити літак на воду. У тому районі є декілька озер. Костя, з його майстерністю, зробив би  це.  Йому не вистачило якихось 10-15 секунд.  Машина вибухнула в повітрі. 

Пан Ігор, як і батько Костянтина, колишній льотчик цивільної авіації Віктор Могилко, одностайні в тому, що вивести з піке підбитий літак з палаючим хвостом, міг тільки справжній ас.  Вони переконані, не  кожному льотчику таке під силу. Гордяться тим, що він у ті трагічні хвилини у першу чергу дбав про екіпаж. На борту знаходилося вісім військових. Як тільки  літак загорівся, командир одразу дав команду покинути салон. Для цього треба було зняти бронежилети і надягти парашути. Кожна секунда була на вагу життя. 

Борттехнік Павло Дришлюк  допоміг  це зробити наймолодшим членам екіпажу. Троє з них, які вистрибнули на висоті 700-800 метрів, врятувалися. Нині вони на лікуванні. Їхньому життю нічого не загрожує. Їхні слова передали  льотчики батькам командира літака. Ще в одного члена екіпажу парашут розкрився тільки наполовину, бо не вистачило висоти. Його накрило стропами, він упав в озеро. На жаль, врятуватися не вдалося. Так само, як і ще двом військовим. Подробиці їхньої загибелі уточнюються. Командир корабля  Костянтин Могилко так і залишився на своєму місці. Не покидав борт літака і найстарший член екіпажу, уже згаданий 41-річний бортінженер Павло Дришлюк.  Станом на 22 червня їхні тіла ще не були ідентифіковані. 

За даними відомої останнім часом групи експертів «Інформаційний Опір», літак Ан-26, збитий над Слов'янськом, був вражений з новітнього російського ПЗРК 9К333 «Верба» на висоті 4500 м. ПЗРК (переносні рекетно-зенітні комплекси) старого зразка на такій висоті не дістають. Фрагменти ракети, ймовірно самонавідної, і досі досліджуються українськими фахівцями. “Верба” тільки наприкінці травня цього року (практично за тиждень до трагедії) став надходити в підрозділи російської армії і лише до однієї дивізії -  98-ої повітряно-десантної, що у  Іванівській області. На експорт ПЗРК 9К333 «Верба» не поставлявся. 
Якщо це правда, то на сході нашої держави Росія руками бойовиків випробовує нові зразки зброї.

На бойові завдання - без системи захисту
З розмови з військовими вдалося дізнатися, що літак-розвідник не був обладнаний системою захисту від ракет з ПЗРК. Військовий льотчик, який попросив не називати його, уточнив, що на Ан-30 встановлюються захисні касети «Веєр» з інфрачервоними «ловушками».  Принаймні їх використовували під час війни в Афганістані. Там також проводили розвідку і фотозйомку з такого типу літаків. У мирні дні таке обладнання, зрозуміло, було зайвим і його зняли. 

- Чому льотчики «ходили» на бойове завдання без системи захисту «Веєр»? – запитує співрозмовник. - ПЗРК не дістає літак на висоті вже понад два кілометри. А якщо так, тоді, мовляв,  навіщо встановлювати  теплові «ловушки».  Бойовики  тим часом отримали у своє розпорядження «Вербу», а ми – нові жертви, загинула еліта військової авіації.  

Співрозмовник переконаний, що у загибелі екіпажу Ан-30, так само, як Іл-76, багато вини тих, хто направляв їх на завдання. Гинуть відважні солдати й офіцери, а генерали продовжують допускати помилки. 

Співчуттів не почули
Про загибель сина батьки і рідні дізналися з новин по телебаченню і в Інтернеті. О 14-й годині тієї чорної п’ятниці Любов Могилко розмовляла з сином по телефону. У той час у неї на руках був маленький внук Арсен, син Кості. Хлопчику виповнилося тільки два роки і сім місяців.

- Костя, як завжди, мене заспокоював, - розповідає мати,  витираючи сльози. – На мої запитання, повторював одне й те само, мовляв, приїду і все розповім. Арсен ще радісно сказав йому: «Тату, я тебе дуже люблю і скучаю» і ми попрощалися. Не знала, що то була наша остання розмова. 

Наприкінці дня мати побачила сюжет по телебаченню про збитий літак. Одразу зателефонувала синові. Телефон не відповідав. Передзвонила в лікарню до чоловіка, поцікавилася, чи він не розмовляв з сином. Віктор Петрович настільки перейнявся за його долю  після залучення до АТО, що чоловіка звалив інсульт. Сказав дружині, що Костянтин йому зазвичай телефонує увечері

- Ми знали, що наші використовують один літак-розвідник, - каже батько дружини  Костянтина, майор запасу пан Ігор. – Тому сумнівів, що підбили саме цей літак, не залишалося. Жевріла надія,  можливо, в небо піднявся інший екіпаж. Але ця надія дуже скоро згасла. 

Нагадаю, загинув підполковник Могилко ще 6 червня. Розмова з його батьками і рідними відбувалася 21 червня. Упродовж цього часу жоден військовий чин зі штабу Повітряних сил не провідав згорьованих батьків, щоб висловити їм співчуття. Навіть по телефону не зробили цього. Батьки героя проживають у Вінниці. Штаб Повітряних сил дислокується у цьому ж місті, але… 

- Двадцятого червня, коли з’явився  Указ Президента про присвоєння синові звання Героя України, зателефонував з Борисполя командир  бригади Дмитро Філатов, - каже Любов Могилко. – Він привітав нас з чоловіком і більше ніхто не дзвонив, і не приходив. Сусіди, знайомі співчувають, але не військові.  Інформацію про те, що сталося з Костею, дізнаємося із ЗМІ і від знайомих льотчиків.

Костянтин Могилко, один з кращих льотчиків Повітряних сил, з’ясовується, за довгі роки служби так і не отримав квартири. 
- Костя не вмів випрошувати, це не в його характері, - каже його дружина Віталіна, вона викладач Національного університету біоресурсів і природокористування (колишня сільгоспакадемія), кандидат наук. – Коли цікавився цим питанням, чув у відповідь одне й те само: у Міністерства нема грошей. З тим і повертався додому. 
 

Що таке «Блакитна стежа»  
На літаку Ан-30, який пілотував підполковник Костянтин Могилко,  значиться  напис  «Блакитна стежа». Це назва ескадрильї,  створеної у 1992 році. Назву взяли з давніх часів – у 20-х роках минулого століття діяв сторожовий ескадрон «Блакитна стежа». Базується ескадрилья  в аеропорту у Борисполі. Її літаки беруть участь у міжнародній програмі «Відкрите небо». У рамках цієї програми наш земляк побував у понад 20-ти країнах світу. 
Літаками ескадрильї користуються керівники апарату Міноборони. Упродовж останніх років у таких випадках штурвал  доручали Костянтину Могилку. У травні, під час виїзного засідання Кабміну у Вінниці, Могилко також доставляв військове начальство. Поки тривало зібрання, встиг побувати у батьків. На жаль, це була його остання поїздка додому.

Літав з дитинства
Підполковник Костянтин Могилко, 1978 року народження. Закінчив Вінницьку загальноосвітню школу №23. У дев’ятому класі став членом аероклубу, літав на планерах, стрибав з парашутом. Після школи вступив у Харківський  університет  Повітряних сил імені Івана Кожедуба. Служив у Львові, освоїв всі типи літаків Ан.

Останнє місце служби – командир ескадрильї  «Блакитна стежа», що базується у Борисполі. У небі за штурвалом Могилко провів майже чотири тисячі годин. На літаку Ан-24 «Віта» доставляв поранених з Косово. Там, на одному з блок-постів, йому подарували цуценя породи «пірінейська гірська».  Нині собака знаходиться у батьків.

Читайте також:
З Костянтином Могилко вінничани зможуть попрощатися 26 червня