Жінки з Клембівки шили для цариці

Після виходу моєї книжки – історії села Борівки Чернівецького району «Повій, вітре.., або Тіні незабутих предків», після її презентації в рідному селі й рецензування на мою адресу надійшло багато відгуків, один з яких – особливий і, правду скажу, неочікуваний , – з Польщі, від Анджея Емерика Маньковського, праправнука борівського поміщика польського походження Емерика Кароля Маньковського, одного з фундаторів цукроваріння на Поділлі, талановитого господарника, благодійника і мецената, якого в Польщі вважали за… українця.

З листа пана Анджея стали відомими цікаві, раніше не знані деталі з минулого Подільського краю, зокрема, про роль дружини борівського поміщика Теклі Маньковської в розвитку клембівської вишивки. Ось як пише про це Пьотр Маньковський, єпископ католицької церкви і племінник Емерика Кароля Маньковського: «Через деякий час після шлюбу Вацлав (син Емерика) займався управлінням майна дядька Вацлава і тоді із дружиною мешкав у Клембівці, в одному із своїх маєтків. Маєток знаходився в селищі, де мешкали переважно молдавани, які славились своєю вишивкою. Місцеві жінки на білій бавовняній матерії, що називалась «бомбакем» (з румунської), вишивали красиві візерунки золотом і сріблом, іноді з домішками червоного та чорного. Такі вишивки сподобались місцевим панянкам. Вони почали їх купувати як прикраси до своїх вечірніх туалетів та суконь. З часом слава цієї вишивки поширювалась. Вироби з місцевою вишивкою поширювались світом. Були вони навіть при царському дворі в Петербурзі» (Пьотр Маньковський. Пам’ятники. Варшава, 2002, с. 50).

Факт того, що вироби з клембівською вишивкою поставляли у Петербург, підтверджують сучасні українські дослідження. Автори підкреслюють, що так як сільські жінки на Україні вишивали у вільний від польових та домашніх робіт час і винятково для власного вжитку, то на Поділлі, в селах Клембівка Ямпільського та Яланець Томашпільського районів, ця традиція вийшла за межі домашнього ремесла, і вишивки продавали на широкому ринку, а метод вишивання золотими і срібними нитками сформував окремий стиль.

Олександр Прушевич у своїй статті «Народна вишивка в Подільській губернії (збірник «Кустарні промисли Подільської губернії», Київ, 1916, с. 308-316) писав: «В 70-х роках ХІХ ст. Текла Маньковська, дружина землевласника з Борівки звернула увагу на вишивку місцевих жінок. Вона замовляла вишиванки у селянок і продавала їх у Росії та інших країнах. В 1880 році жінки-рукодільниці з Клембівки отримали замовлення на виготовлення вишитої сукні імператриці. Таке саме замовлення було отримано в 1897 році. В той же час місцеві євреї почали купувати і продавати вишиванки. Як наслідок, збільшилась кількість виробів, але одночасно спад якості і погіршення стилю виробів. Після першої загальноросійської текстильної виставки в Петербурзі в 1902 році вироби клембівських рукодільниць почали продавати в Англії, Німеччині та Данії, що спричинило серійне та стандартизоване виробництво».

Автор іншої праці пише про роль Маньковської безпосередньо в «формуванню ремесла» – процес був започаткований в зв’язку з поширенням виробів рукоділля з Клембівки серед своїх знайомих: «Распространяя среди своихъ знакомыхъ разныя вышивки, г-жа Маньковская способствовала возникновенію промысла, принявшаго въ настоящее время» (Отчеты и исследования по кустарной промышленности в России. – Санкт-Петербург, 1903, с. 258).

Залишається тільки додати, що цю справу, колись давно розпочату борівською поміщицею Теклею Маньковською, успішно відродила і продовжує у Клембівці народний депутат України Оксана Калетник, племінниця іншого народного депутата України Григорія Калетника, внучка Миколи Антоновича Калетника, багатолітнього директора Клембівської фабрики народних ремесел «Жіноча праця».

Треба сподіватися, що і міжнародна слава клембівської вишивки таки відродиться згодом!