Про Тараса Григоровича Шевченка я чув змалечку, від дідуся з бабусею, які любили співати його «Заповіт»…
Перший Шевченків «Кобзар» появився в нашому селі, як доведено (А. Рахлін «Чарівна книга», газета «Вінницька правда» за 27 лютого 1964 року), 1906 року, три його примірники купив на базарі в сусідніх Чернівцях і приніс у Борівку сільський вчитель Іван Маркович Миколайчук. Дві книги він передав своїм колегам-учителям у Моївку і Бабчинці, а один залишив собі і вчив по ньому борівських хлопчиків і дівчаток… Та, як це часто бувало, хтось доніс царським жандармам, і відсидів борівчанин Іван Миколайчук «за Шевченка» в тюрмі довгих одинадцять років…
Сліди тих «Кобзарів», очевидно, ще першого, прижиттєвого Шевченкового видання, загубилися в глибині історії… Принаймні, один з них ще у 1916 році зберігався в борівській хаті Петра Никифоровича Крамара, як дізнаємося із замітки А. Рахліна у «Вінницькій правді»…
Якщо тих три «Кобзарі» з’явилися в Борівці нелегально, то в 2012-му в самому центрі моєї Борівки пам’ятник Кобзареві постав у всій своїй красі, поставлений моїми земляками на постаменті, де раніше стояло «хлопченя з розумними очима»…
Про Шевченка я чув багато… Можливо, тому й захопився ще студентом Київського державного університету, нареченим іменем Тараса Шевченка, колекціонувати «Кобзарі» – маю їх нині кілька десятків. «Найстаріший» – 1934 року видання в Харкові, під редакцією Є. Шабліовського і зі вступною статтею невдовзі репресованого А. Хвилі.Та найцінніше, що книжка ця оформлена унікальними ілюстраціями (суперобкладинка, палітурка, форзац) за малюнками славетного художника Василя Касіяна!
Інший «Кобзар», придбаний у київському букіністі («Александра Юрьевича Петровского»), виданий 1943 року Укрвидавом ЦК КП(б)У з передмовою Павла Тичини, з закликом до бійців «…і вражою злою кров’ю волю окропіте», і з бойовим кличем Тичини «Нехай ворог гине»…
В наступному, трохи молодшому за віком «Кобзарі», 1961 року видання, під редакцією поета-академіка Максима Рильського стверджується, що «громове слово Шевченка лунає й далеко за кордонами нашої землі. Він – наш спільник у боротьбі за мир, за вселюдську праву і вселюдське щастя».
І це справді так. Про Тараса Шевченка розповідав мені з любов’ю великий друг України Кайсин Кулієв, народний поет Кабардино-Балкарії, лауреат Державної премії СРСР, депутат Верховної Ради СРСР: «Гость с Украины – первый гость. Когда мне бывает тяжело, я зажигаю камин, бросаю возле него на пол бурку, сажусь и читаю»Кавказ», и плачу… Лучше Шевченки про Кавказ не написал никто… Даже я!» Почути такі слова з вуст поета-горця– це дорого вартує!..Вже будучи важко хворим у кремлівській лікарні, Кайсин Шувайович у листі просив надіслати йому…»Кобзар»! Ми з Михайлом Каменюком знайшли подарункове видання і послали. Як писала мені пізніше з вдячністю його дружина Елізат, за кремлівськими мурами, на чужині, душу смертельно хворого поета гріло святее слово нашого Тараса Шевченка. З ним він і відійшов до Бога…
