- Навіть наступ фашистських танків чи авіації не був таким страшним, як те, що я побачив у концтаборі Майданек, - каже колишній фронтовик 91-річний вінничанин Микола Бордюжа. – Діжки з жиром живцем спалених людей, тюки людського волосся, яке не встигли відправити в Німеччину. Від побаченого сльози виступали на очі. А декого нудило від такої страшної картини. Що у Німеччині робили з того, що знаходилося у бочках чи тюках, ніхто не пояснював. І в літературі про війну не знаходив відповіді на це питання.
Страчували привселюдно
- Арештованих судили привселюдно, - розповідає ветеран. – Коли ми підійшли до містечка, якраз відбувався один з таких судів. На площі встановили шибеницю. Засудженим виносили однаковий вирок – страта через повішання. Вирок виконували одразу. Людей зібралося стільки, що підступитися поближче до того місця, де знаходилися судді і підсудні, не було можливості. Пам’ятаю, нам повідомили, що на суді присутня письменниця Ванда Василевська, а також керівник тодішнього тимчасового уряду Польщі. Багато страхіть довелося побачити на війні, але при згадці про діжки Майданека, волосся на голові стає дибки.
В бій ідуть тільки старі
За тиждень до початку війни Микола Бордюжа, хлопець з Первомайська, нині Миколаївської області, став курсантом Пензенського артилерійського училища. Навчатися довелося за скороченою програмою, після чого молодого лейтенанта зарахували в артилерійський полк 352-ої стрілецької дивізії.
- Дивізію формували із тих, хто на початку війни знаходився у запасі, – каже фронтовик. – У моєму підрозділи підлеглі були у два рази старші від мене. Серед них – науковці. Директори шкіл і підприємств, секретарі райкомів, навіть депутат Верховної Ради Татарії.
З підрозділом «стариків» лейтенант Бордюжа дійшов із Смоленської області, де почав брати участь у боях, до Вітебська. Перед наступом на білоруське місто Могильов, офіцеру наказали терміново прибути у штаб полку.
Чоботи від генерала
- Я в той час знаходився на командному пункті, - розповідає ветеран. - Терміново зібрав речі – і в штаб. Не взяв лише чоботи. Так і пішов у валянках. На початку березня 1943-го ще трималися морози. «Жми у штаб артилерії», - наказали мені у штабі полку, вручаючи направлення. Сів на коня – і далі в ліс. До місця призначення було трохи більше трьох кілометрів. «Ти призначений командиром взводу розвідки командуючого артилерії 62-го стрілецького корпусу», - такі слова почув від начальника штабу. Дали мені в дорогу супроводжуючого офіцера і так я добрався на командний пункт, де прийняв взвод.
Приїхав командувач артилерії. Раніше він інспектував нас під Вітебськом. Ще тоді, під час першої зустрічі, відчув, що полковник, який потім став генералом, звернув на мене увагу. Це він порекомендував мене на командира взводу розвідки. Потиснув руку, як старому знайомому, усміхнувся, а тоді зупинив погляд на взутті. Я пояснив, що поспішав виконати наказ, не було часу чекати старшини, щоб отримати чоботи. «У тебе який розмір взуття?» - запитав командувач. Я сказав – 42-й. Командувач наказав ординарцю принести з машини чоботи. «У мене 43-й, але нічого, підмотаєш ще одну онучу, і будеш носити».
З боями Микола Бордюжа пройшов усю Білорусію – брав Могильов, Борисів, Ліду, Мінськ, навіть райцентр Шклов визволяв. Це мала батьківщина батька білорусів – нинішнього президента Лукашенка. Далі був Вільнюс, Каунас і вихід на кордон зі Східною Прусією.
- Тоді наш артилерійський корпус перекинули на Польщу, і після Любліна я побачив Майданек.
З погонів офіцерів зірвали зірки
Микола Бордюжа визволяв Варшаву, штурмував Берлін.
- Берлін взяли другого травня 1945-го, - каже ветеран. – Але наш підрозділ отримав наказ рухатися далі у напрямку німецьких міст Росслау та Дессау. Вони розташовані по обидва боки річки Ельби. Коли увійшли в Росслау, на вулицях не побачили жодної живої душі. Тільки фіранки на вікнах хиталися, звідти німці крадькома спостерігали за нами. З багатьох вікон звисали червоні прапори. Був даний наказ - місцевих жителів не чіпати. А ось німецьких солдатів, які переховувалися у деяких помешканнях, заарештували і відправили у полон.
Війська вийшли на берег Ельби, а міст зірваний.
- Тоді ми побачили, як з протилежного берега на понтонах переправляються наші союзники - американці. Тут і відбулася відома з усіх підручників історії зустріч на Ельбі. Чим вона найбільше запам’яталася? А тим, що всі офіцери в одну мить залишилися без зірок на погонах. Я вже мав звання капітана – чотири зірочки на одному погоні, стільки ж на другому – всі віддав. Американці з радістю брали їх на сувеніри. Солдати американської армії пригощали нас сигарами. Ми показували, як робимо самокрутки, замотуючи тютюн у шматок паперу.
- До мене підійшов усміхнений американський солдат, - каже Микола Бордюжа. - Дістав з кишені 5-доларову купюру і вручив її. Я мав десять радянських рублів, подарував їх американцю.
Одружився на радистці
У місті Росслау капітан Бордюжа дізнався про підписання акту про капітуляцію фашистської Німеччини.
- Вночі з 8-го на 9-те травня 1945-го подзвонила радистка, - каже ветеран. – Мала передати інформацію для командира корпусу. Перед тим, як він узяв трубку, радистка каже мені радісним голосом: «Товаришу капітан, перемога!» Я ще їй зробив зауваження, мовляв, що вона дозволяє собі видавати інформацію, про яку ще ніхто не знає. А через деякий час по всій лінії берегів Ельби почалася така стрілянина, що словами не передати. Всі салютували Перемозі до останнього патрона. Там же, в німецькому Росслау, наступного дня накрили стіл, за яким, за словами мого співрозмовника, вперше разом зібралися і генерали, і рядові. Микола Бордюжа тоді ближче придивився до радистки на ім’я Таїса, від якої першим у підрозділі дізнався про Перемогу. З’ясувалося, що вона також пройшла з нашими військами всю Білорусію, а потім дійшла до Берліна, а далі – на Ельбу. Про відвагу свідчили нагороди, якими гордилася молоденька радистка. Дівчат звільнили першими. Таїса поїхала додому, залишивши на прохання молодого офіцера свою адресу. Спочатку листувалися. А потім одружилися.
Миколу Бордюжу у званні майора залишили служити в Німеччині у місті Гера. У цьому місті він ще раз зустрічався з американськими військовими.
- Ця частина території, згідно з договором між союзниками, відійшла під наш контроль, - каже Микола Васильович. – Американці, перед тим, як залишити територію, допомогли нам облаштуватися. Мене поселили у 2-поверховому котеджі старого німця. Він - колишній банкір. Я проживав на першому поверсі. У їхній сім’ї було троє дочок. В однієї чоловік опинився у полоні в Росії, у другої – в Англії. Потім той, що був у Росії, повернувся і став начальником місцевої поліції. Добре володів російською. Розповів, що навчався у Москві у партійній школі. Отак Союз почав готувати кадри для Німецької Демократичної Республіки. Ще війна не закінчилася, а в Москві вже дивилися у майбутнє.
Після повернення в Союз Микола Бордюжа продовжив службу в армії. Він один з тих, хто створював ракетні війська і брав участь у випробуваннях ядерної зброї на полігоні у Тоцьку. У Вінниці також базувалася ракетна армія. У будинку, збудованому для офіцерів-ракетників на Вишеньці у 1968 році, дотепер проживає подружжя колишніх фронтовиків – Миколи Васильовича і Таїси Іванівни Бордюжів.
Син – глава адміністрації президента Росії
Найбільшою гордістю і втіхою у сім’ї колишніх фронтовиків є їхні двоє дітей – сини Юрій і Микола. Старший Юрій народився у Німеччині у 1948-му році, коли там ще служив Микола Васильович. Через рік на світ з’явився Микола. Таїса Іванівна народжувала другу дитину у себе на батьківщині, у місті Орел. Молодший син, як і батько, закінчив військове училище і зробив гарну кар’єру. Був заступником командувача прикордонних військ Росії. Очолював Російську митну службу. Працював секретарем Ради безпеки Російської Федерації. При Борисі Єльцині очолював Адміністрацію президента Росії. Потім три роки у Данії був послом російської Федерації. Нині син фронтовика - Генеральний секретар організації договору колективної безпеки (ОДКБ), це військово-політичний союз, створений частиною держав Євразії з метою захисту економічно-територіальних інтересів цих держав.
У старшого сина також була відповідальна служба. Як каже його мати, Таїса Іванівна, Юра працював на такій роботі, що навіть фотографуватися йому не дозволялося. Нині на пенсії, проживає у Києві.
-У мене вже внук полковник, - каже Микола Васильович. – Пішов тією само дорогою, що дід і батько.
Для Таїси Іванівни і Миколи Васильовича найщасливіші хвилини, коли діти і внуки навідуються в гості. Юрію із своїм сімейством це вдається робити частіше. Бо з Києва ближче до Вінниці, ніж з Москви. Торік на 90-річчя фронтовика з Москви приїхала ціла делегація. Серед них був і командувач ракетних військ Росії. «Якби не болячки, гріх було б жалітися на життя», - кажуть ветерани. Недавно оперували Таїсу Іванівну. А Микола Васильович дотепер носить в собі осколок, два рази зазнавав поранень на фронті.
Нагороди Миколи Бордюжі:
ордени Великої Вітчизняної війни I ступеня і два II ступеня
два ордени Червоної Зірки
орден Богдана Хмельницького
Нагороди Таїсії Бордюжі:
орден Великої Вітчизняної війни I ступеня
медалі «За відвагу»
«За взяття Берліна»
Читайте також:
ВІННИЦЬКІ ВЕТЕРАНИ: Андрій Рибаков взяв у полон фашистського генерала
ВІННИЦЬКІ ВЕТЕРАНИ: "Через дівчат стрілялися…в небі"
ВІННИЦЬКІ ВЕТЕРАНИ: 98-річний Іван Рижій, в альбомі дотепер зберігає фото восьмикласниці
№ 18 від 30 квітня 2025
Читати номер