Як прокурор повірила зеку

Подія на залізничному вокзалі, коли люди повстали проти міліції, захищаючи затриманого і його вагітну дружину, нагадала одну історію, яку розповіли про жінку-прокурора. Вона в суді просила дати строк три роки молодому злочинцю, а потім сама ж їздила до нього у Стрижавську колонію. З нею разом «на зону» їздили її чоловік і донька… А бачила ця жінка багато поламаних доль: шість років підтримувала у суді державне обвинувачення.
Хтось скаже: «До чого тут прокурорша?» Але мова не про професію, а коли люди залишають Людьми. Людмила Гриб ще торік була єдиною в області жінкою-прокурором, в Україні їх було лише десять. Не так давно її помічника теж призначили прокурором, Людмила Іванівна ж другий рік очолює прокуратуру міста Ладижина.
Історія кар’єри Людмили Іванівни заслуговує на хрестоматійну главу у життєвому підручнику «Як досягти успіху», причому неважливо – чоловік це читатиме чи жінка. Та у житті буває так, як у книжках не пишуть.

Від прибиральниці прокуратури до прокурора району
— Окрім прокуратури, я ніде більше не працювала, — розповідає Людмила Іванівна. — Бо мала бажання після школи піти в прокуратуру, так більше ні про що не думала... Жили в селі, росла без батька, в сім’ї нас було троє дітей, вступити в інститут важко було і, мабуть, неможливо. Пішла я працювати у прокуратуру Тростянецького району... прибиральницею. Знаєте, я любила навіть і цю роботу. Потім завканцелярією пішла на пенсію і мене взяли на її місце.
У 1983 році вступила в Одеський університет, звичайно, заочно, бо матеріальний стан не дозволяв вчитися на стаціонарі. І в 1989 мені дали першу посаду — помічник прокурора Тиврівського району. Відверто кажучи, не сприйняли мене — жінку. Але потім спрацювалися з прокурором і донині спілкуємось...
Тепер багато спогадів залишилися тільки скупими рядками в автобіографії Людмили Гриб. Як і 1992 рік, коли вона попросила перевести її ближче до Бершадського району: у селі Серединка мама дуже хворіла, добиратися з Тиврова було далеко і незручно. Перевели у Тульчин.
- Приїхала туди, а там треба було сидіти в одному кабінеті ще з одним помічником-чоловіком, - згадує Людмила Іванівна. - А він сказав, що зі мною сидіти не буде. Але розповіли мені про це пізніше, коли ми спрацювалися, однак вирішила: з ним теж не хочу сидіти, і “переїхала” у кабінет, де був архів. І там працювала до 2001 року…
А прокурором області був Юрій Єфремович Бондар, я його не бачила, бо помічник робить свою роботу — я по судах, справи по неповнолітніх... Якогось дня приходжу на роботу, а якраз шкіра на руках пересохла, думаю, зараз намащу кремом, за кілька хвилин зможу працювати зі справами. Тут відчиняються двері — заходить здоровий чоловік, причому так самовпевнено, і простягає руку: “Прокурор області”. Я вже не знаю, куди діватись, що ж він про мене подумає: “В неї такі гидкі липкі руки”. Для мене це був жах...
Друга зустріч із прокурором області, Геннадієм Клюге, була, коли мене вже призначили заступником прокурора. Головне, що нас попередили: він не любить календарів на стінах. Ми познімали всі... Але в нас у міліції працювала тоді одна жінка-підполковник (зараз вона на пенсії), і коли вона приходила до мене з кримінальними справами (щороку їх було близько 750), почне за роботу, а потім перейде на дітей. Моє виховання не дозволяло зробити їй зауваження. Але я десь вичитала лозунг: “Робочий час у роботі”. Попросила зробити мені такий. І коли заходила ця жінка і відволікалась на другорядні розмови, я їй одразу показувала на цей плакат. Так ось календарик я зняла, а цей плакат залишила. Заходить прокурор: “Що, жінка — заступник прокурора?” Я думаю — все. Підходить до плаката: “Зніми, або я сам зніму”. А я йому сказала, що він мені подобається. Тоді Клюге зняв і каже: “Повісите собі вдома. На все добре”. Я зрозуміла, що це кінець кар’єрі. Але потім прокурор району мав йти у відпустку, однак усе перегралося, і пішла я. Дещо не доробила і затрималась на кілька днів на роботі. Тут телефонує Клюге: “Чого ти на роботі, мала ж іти у відпустку?” Кажу, що не встигла, треба дещо доробити. “Часто ти так не встигаєш?” Потім запитав за сім’ю, де живу... “А ти не бажаєш покращити житлові умови?” Кажу, що грошей немає. Тоді він запропонував другий варіант: “Підеш прокурором?”
На той час, наскільки я любила прокуратуру, після відпустки хотіла залишити цю роботу і піти в нотаріуси. Але за тиждень стала прокурором. Власне, все залежало від чоловіка, бо ця посада означала черговий переїзд. У 1999 році я мала йти заступником прокурора, але чоловік сказав: «Ні». Але цього разу сказав: “Яке ти прийняла рішення, так воно й буде”. Щоб стати приватним нотаріусом, необхідно три тисячі доларів, а в нас таких грошей не було. І я погодилась на пропозицію Клюге.
Втім, коли прокурором задоволені? Писали на мене анонімки, перевіряли комісії – сама просила про це. Стараєшся, щоб було все законно, але не всім людям так подобається... Та хіба можна без розчарувань у житті?

“Неужто Олеженька на ваши денежки местных алколиков угощает?”
— У 1996 році суд Тульчинського району розглядав справу Олега Анатолійовича Новикова. Може, він десь це почує чи прочитає, то буде сильно шкодувати, що так вчинив... Я підтримувала державне обвинувачення, Олегу дали три роки позбавлення волі. Це дитина, яка росла без батька, сам із Кіровоградської області, мама кудись поїхала, і з п’яти років Олега виховував дід. До цього він скоїв крадіжку в училищі, що міг йому дати дід? Потім була армія, і за кілька днів до звільнення пішов у “самоволку” і скоїв крадіжку.
Поїхав до друга із Тульчинського району, з яким разом відбував перше покарання. Напилися, Олег заліз у поштове відділення — вкрав конверти і ще якісь дрібниці. Але ж це крадіжка з проникненням, і раніше судимий. Одразу ж його взяли під варту. На судовому засіданні він не визнавав свою вину, хоч доказів було достатньо, у друга вилучили конверти... Приходжу до нього, і він починає: “Я цього не робив...” Я йому пояснила ситуацію: як ти поставишся до скоєного, від цього буде залежати строк твого покарання. Під час судового засідання Олег зізнався, і, враховуючи щиросердне зізнання і невелику кількість краденого, я попросила, а суд визначив йому три роки позбавлення волі.
Але потім приходить працівник міліції і каже, що Новиков дуже просить мене зайти до нього. Я пішла, Олег розповідав, що після цього засідання він як на світ народився: я в нього надихнула віру, що відбуде покарання, стане іншою людиною... Тепер розумію, що це брехня була. А може, тоді він сам у це вірив?.. Які він із колонії листи мені писав... Щоб усі наші посадові особи писали так — логічно і з правильно розставленими розділовими знаками.
Три роки тривало листування. У мене якісь турботи, а дитина мені: “Мамо, ти не забула — в дяді Олега день народження”. Чоловік шукає машину, і ми з дочкою їдемо у Стрижавку: “дяді Олегу” подарунки везе. Там записували, від кого, і що ти скажеш — від старшого помічника прокурора? Писали, що від знайомої. І так три роки — передачі, листи...
Чому я так до нього ставилась? Напевно, жаліла, це розуміння того дитинства, я теж виросла без батька. І ось минає строк покарання, виникає питання, що будемо з “дядею Олегом” робити? Додому ж не візьмемо.
Сиджу на роботі, заходить худющий обшарпаний мій Олег. Про нього знали вже всі, він був як “син прокуратури”. Ми його чекали. Даю гроші, щоб він влаштувався в готелі. На ранок запросила директора одного сільгосппідприємства, яке займалося обрізанням дерев, збором урожаю у садах, вони наймали людей і головне — надавали гуртожиток. Він мене попередив, що даремно так опікуюсь засудженим, що в нього вже був подібний випадок. Але я вірила в цю дитину — ручалась за неї, як за себе. Приходить Олег, я йому знову даю грошей — їдь, влаштовуйся на роботу. Завтра прийдеш, підемо на базар купимо одяг і все необхідне.
Наступного дня Олега немає. Телефонує мені суддя: “Людмила Ивановна, неужто ваш Олеженька на ваши денежки местных алколиков водочкой угощает?” А от у це я вірити не хотіла. Побігла в ту забігайлівку за базаром. Стою біля цієї клітки — там мій Олег розливає... Мені так образливо і боляче стало, підійшла до нього, вдарила по плечу: “Щоб я тебе більше не бачила”. Потім він не приходив. Але через кілька днів приходить директор того сільгосппідприємства. Виявляється, Олег у гуртожитку потрощив усі двері, всі вікна. Тільки з поваги до мене Олега вивезли. Так я досі не знаю, де він і що він. Завжди хочеться вірити і робити, щоб людям було добре, але якось воно не виходить...

Подарунок рецидивіста
— Одного особливо небезпечного рецидивіста затримали у Тульчині на вокзалі, упізнали його за особливою прикметою — відкушена ніздря. Він тільки звільнився з Губницької колонії. Мав у центрі зайнятості стати на облік, але поки дівчата з кабінету в кабінет ходили за анкетами, він “пройшовся” по сумочках.
Слухаємо справу у суді, доходимо до вироку, а він мав бути до 15 років позбавлений волі. Каже, що на сім років не розраховує, бо це забагато для нього (всього «на зоні» провів 35 років). Ми з ним переговорили, і він щиро і відверто покаявся. Але перед оголошенням вироку попросив мене підійти до нього. Щось тримає в руках. А що в голові у нього - не знаю: я представляю прокуратуру, а він по той бік. Хоч було страшно, але підійшла. “За ваше людське ставлення я вам віддаю найдорожче, що в мене є, не бійтеся…” Це був носовичок, на якому кольоровими пастами намальований Ісус Христос. І написані дуже хороші слова на мою адресу.
Взагалі, я любила ходити на процеси — там проходять людські долі. Я не вірю, щоб хтось незаконно був засуджений. Кожна справа — доля людська. Є причини, є умови... І є наслідки. Добре, коли хтось робить правильні висновки.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.