У кожній сільській хаті стояла піч — особливе місце, яке давало тепло і можливість приготувати їжу. В народі кажуть, що саме там живе нечистий — дідько або домовик, якого ще називали годованцем. По діагоналі від печі в кожній хаті був «красний кут».
Саме там у заможних селян стояв стіл та скриня. Як розповідає завідувачка науково-дослідницького відділу давньої історії Вінницького краєзнавчого музею Лілія Гальчевська, скриня могла сягати 120 сантиметрів у висоту і виготовлялися переважно з пласким дном. Виконувала скриня і функцію столу.
— На Вінниччині, в основному, скрині були на ніжках, або на коліщатах. Кажуть, що, наприклад на Західній Україні, в Карпатах були дуже гарні різбляні скрині, на Уманщині багато мальованих скринь, — розповідає Лілія Гальчевська. — На Вінниччині я бачила всього дві мальовані скрині: у селі Дубівка Тростянецького району. Його зараз не існує на мапі України, і другу скриню в селі Круподеренці, Погребищанського району.
Дослідниця розповідає, що скрині на Вінниччині були ковані та оббиті металом.
— Це обов'язковий елемент інтер'єру кожної української хати і кожна жінка, навіть найбідніша, мала цю скриню. Сюди вона збирала свій посаг. У нас дівчата виходили заміж рано. В 10 років дівчинка вже, фактично, починала вишивати, а деякі вже вміли ткати на верстатах. До речі, кажуть, що в скриню ніхто не мав право заглядати. Кожна дівчина має свою скриню, без її відома, ніхто туди носа не потикає, як то кажуть, — підкреслила Лілія Гальчевська.
У своїх скринях жінки й справді тримали найцінніші речі. Лілія Гальчевська пояснює, що коли молода дівчина виходила заміж, то обовязково мала покинути батьківську хату і зі своїм «добром», яке власноруч наткала, напряла та навишивала йти до чоловіка.
— Дівчина повинна була все це мати до свого весілля. Бо, не дай Бог, вона прийде, гола, боса, то тоді її свекруха зі світу зживе, — зауважує дослідниця. — Зрештою, в скринях зберігалася тканина, рушники, килими та одяг. Наприклад, заможні дівчата мали близько 100 сорочок. Можливо, самі вони не могли стільки зробити, але спеціально наймали людей, які ткали і килими, і допомагали готувати те придане.
Вважається, що на Поділлі є близько 100 видів технік вишивань.
— Ми звикли, що кожен регіон має свої яскраво виражені локальні особливості. Це чітко простежується в одязі. Етнографи розділяють Поділля Західне, це ось те саме Тернопільщина, де дуже популярні «борщівські сорочки». Вони рукава своїх сорочок настільки прикрашали вишивкою, що майже не залишалося незаповненої нитками тканини. Для них характерне поєднання чорного, бузкового, різні віддтінки бурячкового. Така вишивка — дуже об'ємна і насичена, — каже Лілія Гальчевська. — У нас, як кажуть наші дівчата мистецтвознавці, вишивка цнотлива, тому що вона якась така «не кричуща». Якщо ми говоримо про вишивку саме давню, то по перше, взагалі якийсь нонсенс — вишивка білим по білому. Ти її здалеку взагалі не побачиш.
Лілія Гальчевска зазначає, що є неправильне уявлення, що українська вишивка — обов'язково виконана червоними і чорними нитками.
Разом з тим, по одягу можна було визначити статус людини. Він був як соціальний паспорт, зазначає Лілія Гальчевська. Навіть звичайна сорочка, а точніше цупкість тканини вже визначали рівень заможності людини — чим грубіше полотно, тим бідніший клас.
Мали значення і головні убори. Вінки, які носили дівчата таїли в собі особливе, сакральне значення — оберіг. Саме тому вони були круглими, як символ сонця.
— В Україні було близько 77 видів вінків. Перший вінок плела мама для донечки, починаючи вже з трьох рочків. Якщо це було літо, чи осінь, то можна було використовувати городні квіти. Особливістю наших поділських вінків було те, що саме на потилиці розміщували великі квіти, і їх було більше, ніж спереду. Вінки були з живих квітів. В кожен вік допліталась певна квіточка. Кажуть, що найкращий вінок весільний. На Поділлі, наприклад, засватана дівчина носила вінок із квітів, із зілля і обов'язково з барвінком. Це символ цнотливості дівчини, — пояснює Лілія Гальчевська.
Після заручин, за традицією, дівчата вдягали білу хустку — теж символ чистоти та цнотливості. А пізніше, коли з'явилися мануфактурні тканини, коли було з чого вибирати, то й на кольори вже особливо не звертали увагу.
— Знайомий етнограф мені розповідав, як у ХХ столітті приходив свататися до майбутньої дружини. Це було у Чечельнику. Вона винесла червону хустку. І зразу сестра спитала: «Женя, а ти що, вже не дівчина?». Та, звісно, зашарілася, бігом занесла ту хустку і принесла другу, — згадує дослідниця. — Тобто, в різних селах і містечках на Вінничині були різні традиції.
Пропонуємо ще переглянути, як виглядали та одягалися дівчата з інших куточків України:
І наостанок просимо пройти невеличке опитування про те, чи цінуєте ви українські традиції. Сподіваємося це з'ясувати за допомогою простого питанням: Чи маєте хоча б вишиванку та чи одягаєте її?
Чи є у вашому гардеробі вишиванка?
Читайте також:
З любов'ю до рідного міста, або Як студентки вишивали книгу про Вінницю
«Від витоків до сьогодення»: у вінницькому музеї експонують бубнівську кераміку
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
№ 16 від 17 квітня 2024
Читати номер