Подружжя науковців з Вінниці сказали батькам, що їдуть на море, а поїхали на війну

Враження від спілкування зі Світланою і Сергієм таке, ніби журналіст побував у полоні щирості, доброти, людяності і високого патріотизму. З такими людьми нас не здолати жодному ворогу. Зустрілися з ними невдовзі після їхнього повернення з передової. На зустріч в університетському скверику подружжя прийшло із ще одним бойовим побратимом. Так пані Світлана назвала вівчарку на кличку Баді.

Улюблениця батальйону

- Баді прибула в «Айдар» з одним з добровольців, - каже пані Світлана. – Він загинув. Після того у неї було ще два хазяїни. І теж «двохсоті». Баді можна було побачити на кожному шикуванні батальйону. У неї було своє місце в кінці строю. Але час від часу вона підходила і ластилася до тих, до кого відчувала найбільшу прив’язаність. До мене так призвичаїлася, що навіть в караул ходили разом. Бувало, я знаходилася в дозорі на даху будинку.  Протягом чотирьох годин не спускалася на землю. Весь цей час Баді терпляче чекала внизу. Коли випала необхідність повертатися додому, я вже не мала морального права залишати її. Тим паче невдовзі Баді має привести цуценят. Тепер вона разом з нами в одній квартирі.

Світлана й Сергій відверто розповіли, як і чому стали  «айдарівцями», як перед цим сказали батькам, що їдуть на море, і як їх «продали» журналісти. За їхніми словами, найстрашніше на передовій не свист куль, чи вибух снарядів, до цього можна призвичаїтися  («Бувало, навіть засинали під час обстрілів, якщо вони не припинялися довгий час»). Найпекучіший біль від втрати друзів. На жаль, подружжя сповна випило й цю чашу гіркоти.

Світлана йшла захищати Україну

- Ще коли у нас Крим забирали, ми хотіли їхати на півострів боронити свою землю, - каже пані Світлана. – Принаймні саме тоді виникло бажання протистояти ворогу не на словах, а на ділі. Але не можна було залишити роботу в університеті, бо то був відповідальний період ву навчальному процесі - попереду у студентів сесія. Сергій підтримав мене, сказав, що теж готовий їхати.

- Наші друзі теж з високими почуттями патріотизму, - розповідає Сергій. – Коли ми поділилися з ними своїми планами, вони порадили спершу зайнятися підготовкою. Насамперед треба було навчитися стріляти.

Сергій і Світлана висловлюють вдячність викладачам кафедри фізвиховання з їхнього університету і педагогічного університету, які допомогли їм навчитися влучати у «яблучко». Нехай то була пневматична зброя, але все одно освоїли необхідні ази.

- Тренувалися переважно у Лісопарку, - розповідає пані Світлана. – Чіпляли на дереві мішень – і цілилися. Стріляли з різних позиції – стоячи, лежачи, з коліна. Скажу відверто, при бажанні всього можна навчитися, стріляти також.

Одночасно тривав процес пошуку підрозділу, в який могли б взяти на службу подружжя. За словами співрозмовниці, у деяких батальйонах їй відповідали, що чекають із задоволенням. Але тільки її одну. Бо йшлося про суто жіночі підрозділи. А їм, Світлані і Сергієві, хотілося разом. Через майданівців вийшли на заступника командира вінницької сотні батальйону «Айдар». Він познайомив земляків-науковців з командиром  Сергієм Мельничуком. Після декількох телефонних розмов той прийняв рішення про поповнення батальйону одразу двома кандидатам технічних наук.

Командир зенітного розрахунку

У розташування батальйону «Айдар» подружжя прибуло 17 липня. Майже все необхідне спорядження купували за власні кошти. Тільки бронежилети надала Самооборона київського Майдану.

- При кожній нагоді дотепер дякуємо самооборонівцям за такий подарунок, - каже пан Сергій. – Власних коштів нам би не вистачило навіть на один бронежилет. Натомість шоломи мали дешевенькі. Уже пізніше волонтери забезпечили. Сталося це у час так званого перемир’я. До того молилися, щоб кулі і снаряди обминали нас.

На базі батальйону вінничани пройшли підготовку і ще з одним добровольцем сформували зенітний розрахунок. Командиром розрахунку комбат призначив пані Світлану. Знання технічних наук стали в нагоді новоспеченим зенітникам.

- Світлана була єдина жінка-зенітниця у батальйоні, - продовжує Сергій. – Журналісти, які приїздили у розташування нашого підрозділу, не обминали її увагою. Ми, чоловіки, залишалися поза увагою преси. А Світлана, як жартували у батальйоні, стала «зіркою».

Саме ця обставина зашкодила подружжю вінничан. З повідомлень у ЗМІ батьки Сергія і Світлани дізналися, у якому “морі” вони купаються насправді.

- Ми обоє сказали батькам, Сергій своїм, а я своїм, що їдемо на море, - усміхається Світлана. – Я не могла маму хвилювати. Навіть рідна сестра не знала правди. Ми з Вітою, так звати сестру, двійнята. Можливо, тому добре відчуваємо одна одну. Навіть на інтуїтивному рівні. Словом, ми ще не добралися до місця призначення, а Віта уже про все знала. По дорозі з нами їхали репортери. Просили інтерв’ю. Але ж про що можна було говорити, коли ще не нюхали пороху. Відмовилися від спілкування.

Мати вибачила обман

Добровольців, які разом з науковцями з Вінниці, прибули у батальйон, відправили назад додому. Комбат пояснював, що при всьому бажанні і повазі до прибулих, він не має можливості записати їх у батальйон. Підрозділ повністю укомплектований. Приїжджим не залишалося нічого іншого, як повертатися, як кажуть, ні з чим. Про все це йшлося в одному з телевізійних репортажів.

- Саме тоді потрапили в об’єктив камери наші обличчя, - каже пані Світлана. – Так Віта дізналася про наше «купання» в морських хвилях. Однак мамі не стала нічого говорити. Мама пізніше дізналася.

- На моє здивування, мама не дорікала з цього приводу, - каже пані Світлана. – Вкотре переконалася, наскільки вона у нас мудра. Її зболене серце сповнене патріотизму. Я розумію, що воно болить за доньку і зятя, що вона не спить ночами, думає про нас, молиться за нас. Попри все, підтримує нас. Ще більше люблю за це свою патріотично налаштовану матусю. Дай їй доле довгих-довгих років життя.

Пані Світлана уточнила, що її матуся, Тамара Олексіївна, теж науковець, теж має ступінь кандидата наук, працювала у педагогічному університеті. Коли після повернення доньки з фронту міцно обняла її, завмерла на якусь мить. Пані Світлана відчула, як раптом гаряча материнська сльоза перекотилася з материнського обличчя на лице доньки.

В «Айдарі» один за одного  

Про безпосередню участь у боях зенітного розрахунку під орудою пані Світлани, на думку подружжя, не варто особливо деталізувати. Кажуть, коли виженуть з нашої землі непроханих зайд, тоді згадуватимуть бої. Поки йде війна, не варто розголошувати епізоди про знищення ворога.

- Обов’язково напишіть про моральний клімат у батальйоні  «Айдар», - просить пані Світлана. – У нас дуже людяна обстановка. Мабуть, це тому, що переважна більшість бійців пройшли Майдан. Знають ціну дружби. Взаємодопомога і взаємовиручка для нас – неписаний закон. «Айдарівці» дійсно Патріоти з великої букви. Для таких Україна – понад усе. У підрозділі нема так званого солдафонства. Командири по-людськи ставляться до підлеглих. Бути поруч з такими патріотами, захищати разом з ними свою державу – це щастя. Кажу це без будь-якого пафосу. Я дійсно щаслива, що мені випала честь захищати рідну землю. Кажу це не заради красного слівця, воно мені не потрібне. Висловлюю те, що йде з глибини серця.

У батальйоні дотепер згадують про те, як чиновники з Міноборони намагалися розформувати їхній батальйон. Бійці переконані, що у Києві «Айдар» лякає декого саме своїм високим моральним духом і високим патріотизмом. Його бійці не раз демонстрували у боях, що готові  до останнього захищати державу.

- Міністр оборони особисто побував у розташуванні батальйону, - розповідає пан Сергій. – Після чого сказав, що такий підрозділ повинен існувати. Коли ми від’їжджали з батальйону, дізналися, що його буде розширено. На його базі створять полк. Приємно, що одна із сотень «Айдару»  сформована переважно з вінничан. Саме в цій сотні нам пощастило служити.

Найстрашніше втрачати друзів

- На передовій звикаєш, здається, до всього, - розповідають співрозмовники. – Дехто каже, що найбільше лякають обстріли. Чи то з автоматів, чи з танків або зеніток. Нам теж було страшно у такі хвилини. Але з часом це минулося. Бувало, коли обстріли тривали безперервно  багато  годин,  інколи вдавалося навіть заснути під канонаду. Але нізащо не можна звикнути до втрат побратимів і близьких друзів.

Одночасно з нашими земляками в «Айдар» прибув молодий хлопець із Запоріжжя на ім’я Руслан. Спортсмен-борець, строкову службу служив у десантних військах. Сергій і Світлана здружилися з ним. Одного разу Руслан не повернувся з бою.

- Від цього на серці залишаються рани, - розповідає Світлана. – На жаль, ми втратили не тільки Руслана, він не єдиний, з ким дружили, і кого потім назвали «двохсотим».

В останній день вересня у них закінчилася відпустка. Подружжя повернулося в університет. Але думками вони там, де «айдарівці» разом з іншими підрозділами протистоять ворогу. Сергій і Світлана кажуть, що не можуть спокійно сприймати повідомлення у ЗМІ про те, що через кордон перейшли російські танки, чи БТРи. Вони обдумують, як знову повернутися на передову.

На Вченій раді їх зустріли стоячи
- Коли Сергій і Світлана зайшли на засідання Вченої ради,  всі піднялися і зустріли їх оплесками, - розповів журналісту RІА в.о. директора Інституту електроенергетики та електромеханіки ВНТУ доктор технічних наук, професор Василь Кухарчук. – Особисто знаю Світлану Володимирівну уже понад 15 років. Ми познайомилися, коли поверталися з Києва від керівників наукових робіт. Вона готувала кандидатську дисертацію, я – докторську. Пані Світлана з дуже інтелігентної порядної сім’ї. Такою ж інтелігентною виховали її батьки. Вона навчалася у нашому університеті, тут написала кандидатську, тепер працює над докторською. Сергій також писав і захищав кандидатську у нашому університеті.  Ось такі люди захищають незалежність рідної держави. На Донбасі був ще один представник університету, студент Володимир Муха. Пригадую, він склав мені іспит і поїхав. Це була остання наша зустріч. 20-річний студент загинув у бою.

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.