Вересень 1992 року. Хлопчина чотирнадцятирічного віку прийшов у російську школу Вінниці здобувати знання. На плечі майоріла шкільна сумка з надписом USSR. В очах - надія на нове життя, нові знайомства, нові правила, бо він приїхав на Батьківщину. Тоді ще не було турбот та думок про завтрашній день, він насолоджувався життям та отримував задоволення від того, що ось уже нарешті вдома після тривалої подорожі.
Розпад Радянського Союзу спричинив набуття незалежності Україною. Нас було 52 мільйони, тих, хто жив надіями та сподіваннями на краще. Одна із найпотужніших економік колишнього Радянського Союзу опинилася в незграбних руках партійних працівників комуністичного походження. Ми сподівалися на своє, рідне, а нам нав’язали копіювання рішень найближчого сусіда за «порєбріком».
1996 рік. Україна отримала офіційну валюту гривню та основний Закон – Конституцію України. Нібито все добре, але люди, як риба, продовжували шукати, де краще.
90-ті, часи становлення країни, розкрадання її солоденьких шматочків, бандитизму та появи перших так званих олігархів за рахунок бюджету та не без допомоги кремлівських кураторів. Кінець цього періоду я зустрів у кабінеті за друкарською машинкою, набираючи тексти обвинувальних висновків.
2004 рік. Вибори, Помаранчевий майдан… Уже тоді я не вірив у політиків і розумів, що це все обман. Так і сталося. Прийшли до влади так звані “дермократи”, на плечі яких впала солодка влада і вони відразу почали користуватися всіма її благами, забувши про свій обов’язок служити людям. Народ знову залишився наодинці зі своїми проблемами.
2010 рік. Для мене це початок запитань: чому ми так погано живемо, у чому проблема, яка наша історія, хто керує країною, що таке політика і хто вони – політики. Це не тільки початок запитань, а і початок розчарувань. До влади прийшли нібито республіканці, очолювані особою з тюремним минулим, але й на них також була надія, яка танула, як сніг на сонці. Відбувся мій перший і на сьогодні останній шлях у партійну атмосферу. За два роки я зрозумів, що політичних партій у країні, на жаль, немає, є тільки проекти, створені на один штиб. І вони, ці проекти, створюються масово, лише для обману, з однією метою – прийти до влади. Ніхто не буде робити щось в інтересах Народу та Держави, всі приходять до влади тільки заради особистого збагачення. Прикро, що люди втікають за кордон у пошуках кращого життя. Але той Народ, який залишився, продовжує шукати вихід з темного тунелю.
2013 рік. Революція гідності. Накипіло… Це дійсно народне протистояння, пролилася кров, загинула Небесна Сотня. Почався період виходу із сфери впливу та розірвання відносин з сусідом, який знущався над нами більше 300 років. Це важка боротьба, вона спричинила загибель десятків тисяч людей, стала причиною горя, сліз і довготривалої війни. Ми повинні це все пройти, щоб бути самостійними, незалежними та щасливими. Пуйло та його команда фактично втратили контроль над нашою країною. Зараз починається період становлення України, тієї, яка буде пишатися своєї історією, мовою та традиціями.
30 років минуло… Чотирнадцятилітній хлопчина став дорослою людиною, має сім’ю дім, роботу і яка зовсім не хоче їхати за кордон у пошуках кращого. Він хоче, щоб на Батьківщині було краще. Сподіваюсь і вірю, що так і буде. Тільки ми можемо змусити владу зробити повторні вибори президента, тільки ми можемо обрати президента з кримінальним минулим, а через деякий час вигнати його з країни, тільки ми обираємо президента, який ніколи не був політиком, оновлюємо парламент на 80 % і надаємо в руки президента усі щаблі влади аж до конституційної більшості. За цей час виросло два покоління, які не відчуло радянського присмаку і хоче жити по-іншому. Ми варті кращого майбутнього.
У нас є всі передумови ставати на ноги, і ми повинні цим скористатися. Я не хочу зараз з'ясовувати, хто з політиків, скільки та які допустив помилки, бо історія сама все розставить на свої місця, Народ оцінить кожного з них у тому числі на виборах.
