«Хочу тепла і більше нічого»: де нині жінка, яка опинилася на вулиці після того, як розвалили будинок
- Одинока вінничанка Надія Плахотнюк уже не на вулиці, їй надали тимчасове помешкання.
- Що це за будинок і хто дозволив жінці заселитися в ньому?
- Журналіст «20 хвилин» провідав пані Надію і побачив умови, в яких вона перебуває тепер.
Історія про Надію Плахотнюк викликала значний резонанс серед багатьох вінничан. Ми писали про цю жінку у статті «Вийшла з лікарні, а будинку нема»: як одинока жінка опинилася на вулиці».
У складній життєвій ситуації вона опинилася після того, як будинок, в якому проживала, знесли, на його місці почали будувати багатоповерхівку. Мова йде про будинок на вулиці Дачна 9/14.
Чому не дали грошей на житло?
Як з’ясувалося, пані Плахотнюк не мала права власності на будинок, який демонтували і на місці якого зводять багатоповерхівку. Прописка у паспорті була, що вона тут проживає, але це не підстава для забезпечення квартирою. Принаймні так стверджує юрист.
Понад 40 років тому її прописала у себе мати подруги. За таку послугу жінка заплатила гроші. Обох їх уже нема серед живих — ні подруги пані Надії, ні мами подруги.
Документом, який підтверджує проживання Надії Плахотнюк у квартирі, є тільки штамп у паспорті про прописку. Як пояснюють юристи, прописка не дає права власності на житло. Після смерті матері власницею квартири стала її донька. Мати перед смертю просила її не залишити на вулиці пані Надію, наголошувала, що у неї нема нікого з рідних.
Однак насправді все склалося інакше.
—Альона (так звати доньку померлої подруги пані Надії), обіцяла купити кімнату у гуртожитку, — розповідає пані Надія. — Говорила, що оформить на себе, але дозволить мені в тій кімнаті жити. Казала, що зможу жити стільки часу, скільки мені відведено долею.
Не зробила цього. Між двома жінками склалися напружені стосунки.
Одне слово, пані Надія опинилася на вулиці.
—Вийшла з лікарні, а будинку нема, — розповідала вона журналісту «20 хвилин», — Мене навіть не попередили, що будинок будуть зносити. До останнього не знала про це.
Після того, як будівлю розвалили, жінка тулилася спершу у сусідньому будинку, він теж йшов під знос, а далі у комірчині неподалік від розваленого будинку. Її попередили, що комірчину також мають знести.
Що їй було робити?
Ситуація розгорталася таким чином.
Допоміг забудовник
—Пані Надію поселили в окремому будинку, — повідомили редакцію «20 хвилин» сусіди з багатоповерхівки навпроти, поки вона тулилася у комірчині, небайдужі приносили їсти, надали постільну білизну.
На запитання, хто допоміг жінці знайти дах над головою, сказали, що зробив це забудовник. З представником забудовника паном Олексієм розмовляв журналіст «20 хвилин».
-Ми надали жінці тимчасове житло, - розповідає пан Олексій. - До весни вона може проживати в одному з будинків, який також має йти під знос. Господарі давно вибралися з нього. У приміщенні є електрика. Придбали обігрівач. Вода й газ відсутні. Допомогли перевезти речі. Повідомили жінку, що за використану електрику заплатимо, щоб вона не витрачала власні кошти.
Але, повторюю, це тимчасово, до весни, бо тоді почнемо на тій ділянці роботи і будинок доведеться звільнити.
На запитання, чому прийняли таке рішення, пан Олексій відповів: «Мені ця жінка вночі снилася, якось прокинувся, на вулиці холодно, думаю, а як їй там у тому хліві з трьох дощок? Прийшов вранці і кажу: «Пані Надіє,збирайтеся, поселимо вас в трохи кращі умови».
Думаю, довго не протягну
Дорогу до будинку, в якому нині проживає Надія Плахотнюк, показали дві жінки — пані Тетяна і пані Валентина (на знімку).
Вони підтримують її відтоді, як опинилася без даху над головою. Допомагають харчами, принесли постільні речі. Пані Валентина дала електрочайник.
Заходимо на подвір’я будинку, в яке забудовник переселив жінку. Приміщення з червоної цегли, не нове, але вікна у ньому замінені. Ветхий вигляд має тільки ганок: рами старі, у деяких віконцях нема шибок. Одне з таких віконець без скла пані Валентина затулила подушкою.
—На подвір’ї є шибки скла, — говорить пані Валентина. — Якби знайшовся той, хто вміє шклити вікна, нехай би вирізав цих пару шибок, та вставив їх, бо ж зимою у ганок намете снігу.
Всередині будинку холодно, воно й не дивно, тут давно ніхто не живе. Попередні господарі залишили деякі речі. Пані Надія постелила собі на підлозі: поклала матрац, зверху застелила ковдру, інші ряднини. На тумбочці стоїть обігрівач. Каже, це той, що придбав забудовник. Але він не включений.
—Чому не грієтеся? — запитую пані Надію.
—Обігрівач багато грошей накрутить, не хочу, щоб люди через мене витрачали свої кошти, попереду зима, тоді буде ще холодніше, а зараз треба економити, — каже у відповідь.
—Що ви снідали?
—Поки що нічого. Збираюся йти у магазин, але у мене хворі ноги, довго човгаю, — скаржиться жінка. — Газу нема і не буде. Електроплита моя. Я її у Люби зберігала. Вона мені її принесла. На плиті я нічого не готую. В таких умовах не думаєш про приготування їжі. Є електрочайник. Валя принесла. Для мене бутерброди і чай — це головні харчі. Я звикла до такого.
Пані Надія згадала про жінку на ім’я Люба. Каже, це її давня знайома. Працювали з нею ще на фабриці «Поділля» на початку трудової біографії. Відтоді підтримують контакти. Пані Люба не залишила Надію на самоті у цей складний для неї час. Так само, як пані Тетяна і пані Валентина.
Ми всі прийшли до пані Надії не з порожніми руками, принесли жінці трохи харчів, вона подякувала. Особливо за те, що не доведеться виходити з хати.
—Порівнюючи з тим, де жила дотепер, і з нинішніми умовами, це небо і земля, навіть не так, це не йде ні в яке порівняння, — говорить жінка. — Той сарай був, як решето, так його погризли миші і пацюки. А тут я все-таки у будинку. Є стіни, дах, вікна, двері, так, холодно, але ж я не на вулиці.
Жінка сидить на стільці, дивиться у вікно. Через нього видно вхідні двері у будинок: ніхто не зайде не поміченим. На її обличчі — глибока задума.
— Про що ви думаєте, пані Надіє? — запитую співрозмовницю.
—Думаю, це добре, що не залишилася на вулиці, але довго я так не протягну, — говорить вона. — Відчуваю це серцем. Мене вже нічого не радує. Зиму пережити важко буде. Це не день і не два. Чи переживу, не знаю. Але думки погані лізуть в голову.
Приснився сонячний Ташкент
— Знаєте, чого мені зараз найбільше хочеться? — запитує Надія Плахотнюк. — Тепла. Тільки тепла і більше нічого. Не повірите, навіть приснився сонячний Ташкент. Як же там тепло! Може, не приснився, а тільки примарилося, але відчуваю, що все моє тіло і навіть душа просять тепла.
Жінка каже, що вона дуже змерзла ще коли проживала у будинку, якого нині вже нема. За її словами, тоді вийшов з ладу опалювальний котел. Коштів замінити не було. Чекала теплих днів, як порятунку.
—Коли літом припекло сонце, у мене аж мурашки по тілу побігли, — каже вона. — І це вже не від холоду, а від тепла.
Коли ночувала у комірчині на сирій землі, ще більше відчула холод. Не знає, чи після такого коли-небудь зможе відігрітися.
—У мене є ще одне бажання, — говорить вона. — Хотілося б залишитися однією, бо коли навколо багато людей тарабанькають, мене це дратує, погано стає від того. Не можу, не витримую такого. На мене це впливає погано.
От я сиділа і думала. Мені б, як в тій тюрмі, — камеру одиночку. Тому коли пропонують будинок престарілих, не знаю, як таким людям правильно пояснити, що я не зможу там. Більшість своїх років я прожила одна. Не знаю, чи зможу у колективі.
У нас не було своєї хати
Моя співрозмовниця зізнається, що їй часто згадується дитинство. Це чи не найкращі спогади у її житті.
—У мене були дуже добрі тато й мама, — каже пані Надія. — Такої турботи, як від них, я більше ні від кого не відчувала в житті. Вони мене ніколи нічим не образили. Ми жили в селі. Я знаю сільську роботу. Знаю, як город доглядати, худобу пасти. Страшним спогадом залишилася смерть старшого брата. Він молодим помер. А батьки, вони були золоті. Виховали, виростили, у світ відпустили. До дрібниць все пам’ятаю з дитячих років.
Надія каже, що кожну відпустку вона проводила тільки у батьків і ніде більше. Так сильно любила їх, а вони її.
—У нас не було своєї хати, ми жили тоді, як і наші сусіди, у дерев’яних бараках, — згадує співрозмовниця. — Житло було не наше, державне. Хати своєї не мали. Тому мене там нічого не тримало. Після відпустки я одразу поверталася назад.
Пані Надія уточнює, що родом вона зі Смоленської області росії.
Каже, мама померла весною 1990 року. То була її остання поїздка на малу батьківщину.
Батьки не мали власної хати, так сталося, що і їхня дочка пані Надія не знає, що таке власний будинок, чи хоча б квартира.
Гаманець відкопали з-під розвалин
Під час нашого попереднього спілкування Надія Плахотнюк скаржилася, що під руїнами розваленого будинку залишився гаманець з банківською карткою і грішми. Ми тоді розмовляли біля розвалин, коли працював екскаватор.
Жінка пояснила, чому не забрала гаманець. Її попросили швидко вийти з будинку, бо, нібито, може завалитися дах. Каже, так поспішала, що забула забрати гаманець. Він залишився у тумбочці.
Розповіла про це представнику забудовника пану Олексію. Той звернувся до екскаваторника. Просив, коли буде завантажувати будівельне сміття, аби максимально уважно робив це. Щоб тумбочку дістати. Пані Надія так само умовляла екскаваторника на ім’я Роман, аби допоміг знайти гаманець.
—Гаманець таки вдалося відкопати, — говорить жінка. — Дякую Роману. Він врятував мої гроші. Якби гаманець не був у тумбочці, навряд чи його вдалося б знайти. Але добре, що так.
До жінки збиралися працівники соцільної служби міськради. Про це журналісту повідомив представник забудовника пан Олексій. Вони розшукали його, а він показав будинок, в якому нині перебуває жінка.
На час написання статті соціальна служба ще не навідувалася до Надії Плахотнюк. Принаймні так вона сказала.
Не має телефону
Для тих, хто має бажання поспілкуватися з Надією Плахотнюк, це можна зробити через її опікунів. Так вона називає двох жінок, які постійно підтримують її. Це - пані Валентина, її номер: (093) 992 19 17 і пані Тетяна: (096) 340 92 69.
Зателефонувати пані Надії неможливо - у неї нема мобільного.
Читайте також:
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
