Моя бабуся померла у свій день народження – у перший день літа. Можливо, тому що за життя дуже любила порядок. І, коли згадую її, розумію, що вона, вочевидь, була ідеальною жінкою. Розумною, урівноваженою і поміркованою, а ще не терпіла пліток. Моя бабуся досягла дзену задовго до того, як на українських теренах про нього заговорили. Вона плела вовняні шедеври. Досі пам’ятаю той светрик зі справжнісіньким левом – вона навіть зробила китичку з ниток.
Я пам’ятаю її тільки сивою. З білим, як молоко, волоссям. Інколи фіолетовим – був колись такий тренд у бабусь. Була у ній та сивочола мудрість. Вона не піддавалась на провокації діда, який тролив усіх довкола ще до того, як це стало мейнстрімом. Коли домашні вже кипіли від люті, вона зберігала спокій. Шкода, що тоді саме дід був для мене авторитетом, бо у нього завжди знаходились цукерки і дрібнота на морозиво. А бабуся ліпила найкращі вареники з вишнями. А ще малювала за мене, коли домашнє завдання видавалось мені надто складним.
Вдома завжди було багато квітів. Бабуся терпляче вирощувала троянди, чаклуючи над трояндами з букетів. Не повірите, але в неї кожна гілочка вкорінювалась. І саме через неї я дізналась, що декоративні хризантеми насправді білі. А ще — що квіти найкраще ростуть, якщо їх любити.
Та потім за нею прийшла хвороба, і від енергійної, постійно зайнятої чимось важливим жінки залишилась тільки тінь. Хоча, мабуть, скоріше оболонка, бо виглядала вона так само. Лікарі поставили страшний нейродіагноз – деменція - і сказали, що одного разу вона забуде, як дихати. Сім років ми бачили, як її розум згасає. Спочатку вона забувала якісь дрібниці і злилась, що не може згадати. Потім почала забувати нас. Мабуть, немає більшої трагедії для потужного інтелекту. Бережіть пам'ять…
