За «солодким» життям – з іграшковим пістолетом

А діло було так…
Її розбудив дикий гуркіт. Вискочила на ґанок – і вклякла: до хати, погрозливо брязкаючи, простував бульдозер.

- Зносити будемо вашу халабуду, - діловито пояснив чиновний мужичок, що супроводжував громохкий агрегат. – І не тичте мені межи очі акт на землю! Коли ви її купували, в районі не в курсі були, що місто має види на цю територію, а міськрада не втручалася, бо район мав право нею розпоряджатися, хоча генплан міста передбачав забудову цього місця і був вивішений для огляду на дошці оголошень у плановому відділі на Альфі Центавра… тьху, тобто на сайті, а бердичівський фермер розпродав виділену йому землю і злиняв… Ну, второпали?

З усієї чиновницької маячні баба розкумекала одне: якщо вона не хоче наступної ночі спати під копицею в полі, цю зондеркоманду треба негайно витурити геть. Але як?

Бабин погляд гарячково занишпорив по обійсті і наткнувся на собачу будку.
- Та я на вас Лексуса нацькую! – зарепетувала баба Ганя, відчайдушно блефуючи – пес, що носив таке горде ймення, насправді був старезний, напівглухий і змалечку ледачий. Проте ефект її демаршу перевершив усі очікування: непроханих гостей наче вітром здуло. Баба знизала плечима і пішла готуватися до давно запланованої вечірньої вилазки. 

Місяць, що вигулькнув опівночі з-за хмари, освітив територію старого цукрозаводу, бабу Ганю з панчохою на голові і пістолетом у руці (іграшковим, але онучок хвалився, що від справжнього не відрізниш) і міліціонера-охоронця з піднятими руками.
- Т-ти хто? – міліціонер не розумів, кудою пробралася на територію заводу ця нападниця – але баба недарма проробила тут тридцять років: кожну шпарку в паркані знала. 
- Робінгуди ми, - туманно відповіла баба. – У багатих забираємо, бідним віддаємо, отак на проценти й живемо…
- А ти з чиєї групи – Чумака, Нео, чи, може… - тут у голосі охоронця прорізались підозріливі нотки, - може, Лексуса?
У бабиному мозку щось клацнуло – і все раптом стало на свої місця. 
- Нео, - навмання бовкнула вона, згадавши красунчика Рівза.
- А позивний у тебе який? – не вгавав цікавий не в міру міліціонер.
- Кікімора, - спохмурніла баба, згадавши останню сварку з зятем.
- То давай допоможу, - подобрішав страж порядку, завдаючи на плечі бабі мішок із цукром, що за десять років геть-чисто злежався у грудки… 

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у  Google