Василь Стус: «Я пишу вiршi i гадаю, що колись то потрiбне буде моєму народовi"

Василь Стус народився в 1938 році на Святвечір, 6 січня, в селі Рахнівка на Вінниччині. Але його шкільні та студентські роки пройшли серед териконів на Донбасі. Василь Стус був четвертою дитиною Іліни (Олени) Яківни та Семена Дем'яновича Стусів, які в пошуках кращої долі та можливості дати освіту дітям перебралися в Сталіно - нинішній Донецьк. «Пам'ятаю, як сміялися жінки донецького бараку, коли я хвалився, ходячи в довгій сорочечці. "Цю сорочечку мені бабуня пошила з кишеньок", - говорив я, а їм було чомусь відрадно », - описував Василь Стус свої перші враження від робочого міста, куди батьки привезли його дворічним. А вже в п'ять років Василю, якого мама і тато, йдучи на роботу, залишали на господарстві, вдома не сиділося, і він разом із сестрою Марусею почав ходити в школу. Батьки про це дізналися лише з настанням холодів, коли вчителька запитала у матері, чому Василько приходить на уроки босоніж. Мати здивувалася: «Він до школи не ходить, йому ще шести років немає, але газету вже читає. Навіщо ж ви його приймаєте? ». Але вчителька вмовила жінку відпускати Василя на заняття: «Я його старшим ставлю в приклад. Кажу: "Стусік, вийди до дошки". Він тягнеться навшпиньках і пише ...» Незважаючи на бідність родини, Василю пошили костюмчик, справили взуття, і він почав відвідувати школу "законно".
«Голодний я був як пес, - згадував Василь Стус. - Пам'ятаю коржі з макухи, які пекла мама, а в мене від них боліла голова. То був мій 3-й - 4-й клас. Тоді, на тій біді я став добре вчитися. Вже четвертий клас закінчив на "відмінно" і до кінця школи мав похвальні грамоти, на яких в овалах були портрети Леніна і Сталіна. Все дитинство моє було з тачкою. То везли картоплю з поля, то возив вугілля, зібране на териконі. Важко - жили мало не лопаються, а повинен штовхати тачку »... 
 Школу 16-річний Василь закінчив зі срібною медаллю, після чого вирушив підкорювати столицю - вступати на факультет журналістики Київського університету. Але від приймальної комісії почув, що «таких малих не беруть». Пригрозивши Києву ще повернутися, Василь Стус повернувся додому і вступив на історико-філологічний факультет Сталінського педагогічного інституту (пізніше - Донецького педуніверситету). У групі він був наймолодшим. Крім інститутської програми, Стус самостійно вивчив латинь. Відмінно знаючи німецьку, без словника читав Гейне - в оригіналі. А на заняттях відповідав тільки рідною мовою - українською. На останньому курсі педуніверситету Стус відправив у «Лiтературну газету» (згодом «Лiтературна Україна») свою першу поетичну збірку. Передмова до неї написав класик української радянської літератури Андрій Малишко.
У 1963 році молодий поет вступив до аспірантури Інституту літератури АН УРСР. У гуртожитку жили бідно, але весело. Аспіранти слухали «ворожі голоси», вели гострі дискусії на суспільні теми, пили, водили жінок і розповідали політичні анекдоти. Не дивно, що учасників аспірантських посиденьок «взяли на олівець» по першому ж приводу. Ним став донос про існування «антирадянської організації, що має свій пароль». Спеціальна комісія, створена в Академії наук, встановила, що ніякої організації не існує, а за пароль «були помилково прийняті підслухані слова «Покидьок, відкрий!». Але на всяк випадок аспірантам винесли догани... Саме в ті часи Василь Стус зблизився з Іваном Світличним, Іваном Дзюбою, Лесем Танюком, Михайлиною Коцюбинською, Аллою Горською, Євгеном Сверстюком, Василем Симоненком та увійшов до кола українських шістдесятників. У Києві ж Василь зустрів своє кохання і майбутню дружину - Валентину Попелюх. 
Життя Василя Стуса круто змінилося 4 вересня 1965 року, під час безпрецедентної на ті часи публічної акції протесту. У кінотеатрі «Україна» на прем'єрі фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» Іван Дзюба та В'ячеслав Чорновіл заявили про повернення сталінського терору і політичних арештах Івана Світличного, братів Горинів ... В'ячеслав Максимович закликав присутніх встати на знак протесту. Василь Стус схопився з місця першим. «Зараз я звертаюся не до українців, а до тих людей інших народів, які тут сидять: до росіян, євреїв ... - Кричав він під завивання сирени, включеної адміністрацією кінотеатру. - Учора схопили українців - завтра настане ваша черга. Тому допомагайте захищати українців, цим ви виступите не лише за діло правди, але й захистите своє власне завтра, свою свободу». Через два тижні Василя Стуса відрахували з аспірантури «за систематичне порушення норм поведінки» і виселили з гуртожитку.
Влаштувавшись різноробочим в будівельну бригаду, Стус розповів нареченій про сумний зміну свого соціального статусу. «Ну і що, хіба ти після цього будеш іншим?» - Відповіла Валентина. Василь і Валентина розписалися 10 грудня 1965. Через рік у них народився син Дмитро. У січні 1972-го під час обшуку в квартирі Стусів переляканий маленький хлопчик ховався за великим кріслом від страшних дядьків, стріляючи в них з дитячого лука. «Малий, а зрозумів: вороги в хаті», - вже в мордовських таборах розповідав Василь своїм товаришам ... Стус був заарештований за «систематичне виготовлення і розповсюдження документів, що порочать радянський державний і суспільний лад», а у вересні його засудили до п'яти років ув'язнення в таборі суворого режиму і трьох років заслання. На суді Стусу інкримінували, зокрема, вихід за кордоном його віршів, критичну статтю про поета Павла Тичину і розказані в санаторії два анекдоти про Леніна, визнані антирадянськими. У мордовських таборах в серпні 1975 року у Василя Стуса, який страждав на виразку шлунка, трапилося внутрішній крововилив. У ленінградській спеціальній лікарні для ув'язнених йому вирізали дві третини шлунка. «Зробили зеківських шлунок», - похмуро жартував з цього приводу поет. Перед етапом в лікарню йому видали товстий новий бушлат. Стус здивувався, за які ж заслуги його раптом так добре одягають. Звернув увагу на новий бушлат і його побратим В'ячеслав Чорновіл...
У січні 1977 року Стуса заслали в Магаданську область. Там важкохворий поет працював в золотодобувній штольні, під землею. Повернувшись в 1979-му до Києва, Василь Семенович приєднався до Української Гельсінкської групи. На початку 1980 року його знову заарештували, визнали "особливо небезпечним рецидивістом" і засудили на десять років таборів і п'ять років заслання. Сказати останнього слова підсудного не дали. У зверненні академіка Сахарова до керівників країн - учасниць Гельсінкського акта говорилося: "1980 рік ознаменувався в нашій країні багатьма несправедливими вироками і переслідуваннями правозахисників. Але навіть на цьому трагічному тлі вирок українському поетові Василю Стусу виділяється своєю нелюдськістю. Життя людини ламається без залишку - як розплата за елементарну порядність і нонконформізм, за вірність своїм переконанням, своїм «я» ... Вирок Стусові повинен бути скасований ...
Четвертого вересня 1985-го, рівно через 20 років після акції протесту в кінотеатрі «Україна», серце Василя Стуса перестало битися. Це сталося під час сухої голодовки в карцері табору особливо суворого режиму ВС-389/36 у селі Кучино Чусовського району Пермської області. Причина смерті достовірно не відома донині. Поета, який пішов з життя в 47 років, спішно поховали під табличкою з цифрою дев'ять. Через чотири роки прах Василя Стуса та його табірних побратимів Юрія Литвина та Олекси Тихого перевезли в Київ, на Байкове кладовище. 
«Я пишу вiршi i гадаю, що колись то потрiбне буде моєму народовi, — в одному з листів написав Василь Стус матері. — А що мене мучать за них — то що поробиш? Комусь же треба пiдставляти свої плечi. Ось я й пiдставив свої. I мушу триматися».
Після смерті Василя Стуса вийшло дев'ять томів його творів. У 1990 році поет був реабілітований, а в 2005-му йому присвоїли звання Героя України. 

Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.