Важливий освітній і промислово-торговий центр. Яким ще був Бар понад 100 років тому?

Усі світлини в матеріалі: fb.com/vinnytsiamuseum

Кілька місяців тому Вінницький обласний краєзнавчий музей анонсував online-проєкт «Наш край у поштових листівках і світлинах до 1917 року».

«У фондах музею зберігається значна колекція листівок і світлин кінця ХІХ – початку ХХ століття. На листівках зафіксовані панорами міст і містечок та окремі вулиці, культові та оборонні споруди, державні установи і навчальні заклади, підприємства і крамниці, базари і ярмарки, театри і сквери, важливі події тощо, — пояснювали раніше у музеї. — Світлини — переважно портретні та групові, виконані у фотоательє, однак зустрічаються також пейзажні, архітектурні, інтер’єрні, зроблені як професійними фотографами, так і аматорами».

За цей час працівники музею вже встигли розповісти історію семи різних міст. Про деякі з них ми писали у таких матеріалах:

• «Привіт з минулого»: вінницький краєзнавчий музей анонсував новий online-проєкт
• Екскурс у минуле триває: краєзнавчий музей презентував старовинні світлини Гайсина
• Історія у світлинах: що відомо про Літин 100-річної давнини і його мешканців?
• Історія Липовця у світлинах і поштівках. Яким було місто понад 100 років тому?

Дійшла черга й до міста Бар. 

Що про нього відомо?

«Старовинне місто з багатою історією, засноване на березі річки Рову, отримало від неї свою першу назву — Рів, — розпочинають екскурс у минуле на сторінці музею.— Найдавніша письмова згадки про Рів датується 1405 роком (зв’язок з Ровом Альберта Ровського, який підписався як свідок на грамоті князя Свидригайла 1401 року, ще потребує додаткового дослідження)».

Як йдеться далі, починаючи з 1537 року королівщина Рів, тобто місто й навколишні села, у Подільському воєводстві були у володінні дружини польського короля Зиґмунта І Бони Сфорци. 

«Королева дала поселенню нову назву Бар на честь свого спадкового князівства Барі в Італії. Місто стало центром староства, а барський староста Альберт Стажеховський за наказом королеви збудував тут новий замок (є відомості про замок у Рові в XV ст.), — повідомляють у facebook. — У твердиню, оточену глибоким ровом, заповненим водою, можна було потрапити через підйомний міст. Місто захищали високі вали і дубовий палісад із баштами».

Саме завдяки Боні Сфорці у 1540 році місто отримало магдебурзьке право та чимало привілеїв, які сприяли його стрімкому розвитку й перетворенню на важливий торговий осередок.

«Руїни замку можна побачити на світлинах, опублікованих у праці подільського дослідника Владислава Побуґ-Ґурського, присвяченій минувшині Могилівського повіту, — додають у музеї. — Після Люблінської унії (1569 рік) Бар знаходився у складі Летичівського повіту Подільського воєводства. Зруйнований внаслідок воєнних дій під час Хмельниччини, повільно відроджувався з кінця 1650-х років, однак знову занепав за турецького панування».

У 1737 році в Барі було 302 дими, в 1776-му — 405 і ще 74 у присілку Чемериси. 

«Місто розвивалося дуже повільно, поступаючись за кількістю мешканців і заможністю таким містам, як Хмільник, Меджибіж і Шаргород. Однак у 1768-му Бар гучно заявив про себе як місце проголошення Барської конфедерації — союзу польської шляхти для оборони шляхетських привілеїв, католицької віри і насамперед незалежності Речі Посполитої від втручання Росії в її внутрішні справи, — дізнаємося далі. — Після анексії Поділля Росією (1793 рік) і запровадження нового адміністративно-територіального устрою (1797 рік) Бар потрапив до складу Могилівського повіту Подільської губернії, зберігши статус міста». 

Поштовх до розвитку

Як зазначають дослідники, важливою для розвитку міста Бар була наступна подія — введення в експлуатацію залізничної гілки Жмеринка–Могилів-Подільський у 1892-му. На цій гілці була й станція «Бар», яка знаходилась всього за п’ять з половиною верств від міста.

«З 1900 року начальником станції був Володимир Василевський, який до того працював у Подільській губернії помічником начальника станції «Рибниця» і начальником станції «Колбасна» (сучасна Молдова)». 

Інформація про населення

Відповідно до інформації, яку опублікували на facebook-сторінці музею, упродовж 1861-1913 років населення міста зросло від  7 274 до 22 663 осіб. 

А релігійний склад у 1900 році, мав такий вигляд:

• 2 803 православних (разом із приписаним до міста селом Шпирками);
• 765 католиків;
• 7 865 євреїв.

«Динамічно розвиваючись, місто було промислово-торговим центром регіонального значення і значно випереджало деякі повітові центри. На початку ХХ століття найбільшими підприємствами були цукроварня та винокурня. Щорічно проходило 16 ярмарків, а раз на два тижні по четвергах був базар», — повідомляють дослідники.

Бар і шкільництво

Детальніше у розповіді про минуле Бара працівники музею зупиняються на шкільництві, бо починаючи з XVII століття місто було вкрай важливим освітнім центром Поділля.

«У 1616 році єзуїти заснували в Барі чернечий дім, у 1636-му збудували дерев’яний кляштор і костел та відкрили школу для світських учнів, — перераховують вони. — Під час Хмельниччини єзуїтську резиденцію розгромлено. Знову її відновлено в 1701 році, а школу — в 1723-му., з 1749-го. вона мала статус колегіуму. В 1753 році єзуїти розпочали будівництво мурованого комплексу, так і не закінченого до скасування Товариства Ісуса (1773 рік)».

Як йдеться далі, у 1781 році Комісія національної освіти передала поєзуїтський комплекс у Барі Чину святого Василія Великого для провадження підокружної школи Волинського округу. 

«Василіяни були добре обізнані з місцевими реаліями, оскільки з XVII століття мали свій осередок у. Семенках у Барському старостві, а з 1727 — у самому Барі, — читаємо пояснення. — Вони завершили будівельні роботи, розпочаті єзуїтами, і, ймовірно, перебудували костел на церкву. Комплекс складався з головного корпусу (монастир і храм) та двоповерхового шкільного флігеля». 

Навіть під час захоплення Поділля Російською імперією,василіяни продовжували провадити школу. Вона, до речі, в процесі реформування освіти в 1803–1804 роках отримала статус Могилівсько-Летичівської повітової, з 1819 — Могилівської повітової.

«До відкриття Подільської губернської гімназії у Вінниці (1814) Барська школа була головним навчальним закладом Подільської губернії, а пізніше складала гімназії серйозну конкуренцію», — додають у музеї.

У Барській школі навчалась така кількість дітей:

• 1789 рік — 350 учнів;
• 1802 рік — 664 учні;
• 1811 рік — 700 учнів;
• 1814 рік — 758 учнів; 
• 1818 рік — 736 учнів; 
• 1821 рік — 477 учнів (разом із вихованцями парафіяльної школи). 

«Загалом Барська школа була однією з найчисленніших і найкращих повітових шкіл у Віленському навчальному окрузі, до якого належала Подільська губернія. Школа, хоч і не називалася гімназією, але офіційно прирівнювалася до гімназії (до другої половини 1820-х років), що дозволяло її випускникам одразу вступати до університету (випускники інших повітових шкіл мали продовжувати навчання в гімназії), — продовжує розповідати на facebook-сторінці. — Популярність школи також пояснювалася значною кількістю шляхти в Могилівському повіті та відсутністю школи в сусідньому Ямпільському. Перевагою школи було і її провадження василіянами, які користувалися довірою шляхти і мали авторитет добре підготовлених педагогів. Це також притягувало сюди більше уніатів і православних, ніж в інші середні навчальні заклади Подільської губернії».  

Детальніше про інші навчальні заклади Бара читайте ТУТ.

Фотостудії кінця ХІХ-початку ХХ століття

У музеї зазначають, що наприкінці ХІХ й на початку ХХ століття у місті працювало кілька фотографічних закладів. Відомими серед них були заклади Менделя Гершензона, А. Укіса, Антона Юргілевича. 

«У фотографічному закладі Антона Юргілевича в 1911 році сфотографувалися Лідія, Валентина і Людмила Коваленки, діти Іустина та Надії Коваленків, — читаємо пояснення до світлини. — Іустин Коваленко (1881–1933), уродженець села Щітки Вінницького повіту, був учителем у селі Мізяківські Хутори, а з 1911 року — священиком у Голодках Літинського повіту». 

Відомо, що фотоательє Антона Юргілевича називалось «Бар–Красне Подільської губернії».

«Юргілевич замовляв паспарту на фабриці Іосифа Покорного в Лібаві (нині місто Лієпая, Латвія). На звороті паспарту вміщена інформація про заклад Юргілевича: «Бар і Красне. Тимчасові відділення в П[івденно]-З[ахідному] краї», «Фотографія і художнє ательє. Збільшення портретів», — розповідають далі. — Також знаходимо тут два відбитки штампа, ймовірно, з датою зйомки — 30 липня 1911 рік. Зауважимо, що батько Антона, Матвій Юргілевич, відкрив перший фотографічний заклад у Проскурові в 1880 році».

Читайте також:

Славетна польська родина на Вінниччині. Що відомо про Ґрохольських?

«До останнього не вірила, що встигну», або Як завершилась співоча ініціатива Юлії Васюк

Додайте 20 хвилин до вибраних джерел у  Google