Історія Липовця у світлинах і поштівках. Яким було місто понад 100 років тому?

Дарина ДІДИК

Усі фото в матеріалі fb.com/vinnytsiamuseum

Вінницький обласний краєзнавчий музей продовжує розповідати історії міст і містечок нашого краю.
Цього разу дослідники поділились фотографіями Липовця, зробленими до 1917 року.
Що сприяло розвитку міста, які культурні споруди там існували й хто такий Яків Зелінський — читайте далі у матеріалі.

Вінницький обласний краєзнавчий музей на своїй сторінці у facebook вже поділився історіями шести міст і містечок Вінниччини. Для знайомства музейники обрали цікавий формат — подорож у минуле ілюструють і підтверджують старовинними світлинами й поштівками, які були зроблені до 1917.

Ми вже ділились раритетними зображеннями у таких матеріалах:

Тепер черга дійшла до міста Липовець. Що відомо про нього?

Відео дня

«Наприкінці XVІ століття князь Януш Острозький набув у Брацлавському воєводстві осаду Айсин (Гайсин), яку згодом перейменував на Липовець. Деякий час обидві назви вживалися паралельно або з уточненням на кшталт «Айсин, прозваний Липовцем», — читаємо на сторінці музею. — У 1606 році Айсин отримав магдебурзьке право, що сприяло його швидкому розвитку і розбудові. На 1628 рік місто налічувало 1 100 димів (житло і господарство як одиниця оподаткування), найбільше серед населених пунктів Брацлавського воєводства».

За словами дослідників, Януш Острозький, можливо, збудував у Липовці дерев’яний замок, який укріпив подвійними валами та ровом.

«Під час Хмельниччини Липовець зазнав значних втрат і руйнувань, відтак довгий час був невеличким селом і лише у другій половині XVIII століття перетворився на містечко, — продовжують розповідати у краєзнавчому музеї. — Після ІІ поділу Речі Посполитої (1793 рік) потрапив до Брацлавської губернії, а в 1796 році став повітовим центром Брацлавського намісництва. У 1797-му. Липовецький повіт включили до Київської губернії».

Музейники додають, що значна частина сучасної Вінниччини тоді ж увійшла до Подільської губерній, а менша частина, північно-східна територія, — до Київської, а саме до її Липовецького, Махнівського та Сквирського повітів.

«Попри статус повітового центру, місто розвивалося повільно. Лаврентій Похилевич у праці «Сказання про населені місцевості Київської губернії» (1864 рік) зазначає: «Липовець за своїм зовнішнім виглядом схожий на велике поселення, розкидане по обох боках річки Собу на плоскій, одноманітній, але родючій рівнині. Місто складається з площі, обставленої ветхими будинками і крамницями євреїв, та чотирьох так званих передмість, які носять окремі назви: Гайсин, Замчисько, Березівка і Скакунка», — читаємо далі.

Саме Скакунку початку ХХ століття увіковічнили на одній із поштівок. Її надрукували у віленському видавництві А. Фіалка — про це свідчать авторський знак майстра (букви A.F.W. у кружечку)

Новини Вінниці - фото з Історія Липовця у світлинах і поштівках. Яким було місто понад 100 років тому? — Липовець, передмістя Скакунка. Поштова листівка, початок ХХ століття

Протягом 1875–1913 років, за інформацією краєзнавчого музею, населення міста зросло з 6 710 до 13 108 осіб. У 1900 році загалом тут мешкало 8 934 особи, яких можна було поділити за віросповіданням наступним чином:

4 173 православних;
122 католики;
4 630 юдеїв;
вісім лютеран;
один мусульманин.

Також у той час у Липовці було 1 932 житлових будинки, серед яких 14 кам’яних, і 397 нежитлових, серед них кам’яних лише два.

Цікаво, що у тому ж таки 1900 році в місті працювало кілька важливих культурних споруд:

Воскресенський собор;
Покровська церква;
костьол;
синагога;
три юдейські молитовні доми.

«Мережа місцевих навчальних закладів складалася з двокласного міського училища з чоловічим і жіночим відділеннями, церковнопарафіяльної школи, школи грамоти і трьох хедерів, — інформують у дописі. — Розвитку міста сприяло вдале розташування на шляху з Бердичева в Одесу та відкриття у 1890 році залізничної станції «Липовець», розміщеної за 12 верст. Натомість негативним фактором була його приватна приналежність, яка існувала до краху царизму. Так, у середині ХІХ століття в місті було 9 маєтків (7 помісних і 2 церковні), а чиновники і городяни мешкали у будинках, розташованих на помісних землях, за які вони сплачували власникам чинш. З часом кількість власників тільки збільшувалася».

Як повідомляють дослідники, місто було важливим торговим осередком.

«На початку ХХ століття тут налічувалось 27 великих крамниць і значно більше невеличких лавок, — говорять вони. — Натомість промислове виробництво було представлене нечисленними дрібними підприємствами. Наприкінці ХІХ століття в місті існували чотири водяні та один паровий вальцьовий млини, дві фабрики поташу, ливарно-слюсарне підприємство, два заклади «штучних мінеральних вод», броварня, дві цегельні, 11 кузень. Приміром, на ливарно-слюсарному підприємстві, яке належало міщанину Олександру Рослонцю, працювало шість робітників».

У музеї збереглися відомості про Якова Зелінського, він тримав у Липовці свою кузню.

«У музеї зберігається комплекс матеріалів його родини, — зазначають дослідники. — Яків і Марфа Зелінські мали сина Мефодія (1891–1942) і двох доньок — Марію, у шлюбі Копицяк, і Софію, у шлюбі Сметанюк. Мефодій працював з батьком у кузні, а після початку Першої світової війни був призваний до царської армії. Служив у 47-му піхотному Українському полку, в 1915-1917 роках його частина дислокувалася в Гнівані».

Там він і зустрів свою майбутню дружину Олександру Маліновську (1902–1979), яка народилась у селі Дзвонихи Брацлавського повіту. Вона працювала у швейній майстерні при Гніванській цукроварні.

«Після одруження вони мешкали в Липовці. Мефодій працював слюсарем на Липовецькій МТС, а його дружина — ткалею в артілі. З 1937 року Мефодій працював «ковалем-слюсарем» Вінницького палацу піонерів, з 1939-го — Вінницької автоколони спецкомгоспу. Учасник Другої світової війни, загинув на фронті в 1942 році, — наостанок говорять у музеї. — Звороти світлин з родинного архіву пошкоджені. Отож неможливо встановити, в яких фотографічних закладах вони зроблені. Зауважимо тільки, що в Липовці в різний час фотосалони провадили Столярський, Моісей Бродський, Петро Копаєв, Е. Гершеліс».