До 23-річчя Незалежності: з історії «Ямпільської республіки»
____________________
Столітня війна завершиться перемогою України у 2014!
27 вересня 2011 року у селі Довжок Ямпільського району, що на прикордонні із Молдовою був відкритим музей «Марківської сотні» – бойової одиниці, утвореної на початку 1919 року колишнім підполковником російської царської армії Семеном Ільницьким. Згодом вона стала основою збройного формування «Ямпільської республіки», що майже півтора року жила під жовто-блакитним прапором, за законами Української Народної Республіки.
Контрольована нею територія охоплювала землі багатьох районів сучасної Вінницької області: від Ямполя, до Тиврова, Жмеринки, Вапнярки, Крижополя, Рудниці, північних районів Одещини, та сучасної ПМР. Кожне село республіки мало охоронні сотні, діяла польова жандармерія, піхотні, гарматні, кулеметні відділи. Влада республіки планувала просуватись широким фронтом від Жмеринки до Одеси, очищати Україну від червоних загарбників. Головним її ворогом були більшовицькі відділи карного злочинця, майбутнього ката українських вояків під містечком Базаром-Григорія Котовського, та його поплічника, зрадника ямпільчан Федора Криворучка.
Згодом, збройні сили республіки виросли із Марківської сотні (від назви річки Марківка) до Наддністрянського куреня, складом біля 4000 чоловік, 18-19 річні козаки якого незабаром поповнили ряди Дієвої Армії УНР, брали участь у Першому Зимовому поході по тилах червоних та білих загарбників, який закінчився у травні 1920 р. з’єднанням українських армій на межі сучасних Крижопільського та Ямпільського районів, тобто на теренах тієї ж «Ямпільської республіки».
Козаки Наддністрянського куреня, які з боями пройшли Україною, були удостоєними першої бойової нагороди УНР - ордену Лицарів Залізного Хреста, деякі із них у листопаді 1921 р. стали учасниками останнього нерівного бою українців під Базаром, і у числі інших 359 героїв були замордованими керованими із «інтернаціональної» Москви головорізами того ж Котовського.
Правду історії про ті далекі часи зберіг козак Марківської сотні Дмитро Косаківський (Кетрос), який 1958 року на еміграції у Лондоні видав книжку «Так творилось українське військо», і яка завдяки старанням керівника Історичного клубу «Холодний Яр» Романа Коваля із Києва, оновленою дійшла до нас.
Поряд із збереженим будинком отамана Ямпільської республіки полковника Семена Ільницького у селі Кетроси (перейменованого у 1956 р. на Довжок),біля Музею «Марківської сотні» утвореного за ініціативою заступниці РДА Мирослави Марченко є відновлений плац, на якому відбувалась військова муштра молодих козаків Марківської сотні, козацьку криничку. Стараннями краєзнавця Юрія Зозулі відшукано, та відновлено могилу полковника Семена Ільницького, який як і відомий холодноярський отаман Василь Чучупака не здався до ворожого полону, і під час нерівного бою героїчно загинув у рідному селі Кетроси 1920 року. А, його дружина Марія на чолі загону вершників із кулеметом у руках і ще довгий час мстилася московським загарбникам за наругу над Україною!
Полковник Семен Ільницький у молодості
Проводячи паралелі із сьогоднішнім днем, хочу згадати про нещодавно загиблих на Східному фронті від рук сучасних правнуків тодішніх російських окупантів наших земляків-крижопільчан: 22-річного молодшого лейтенанта-десантника Української армії Олександра Савченка, батька якого Юрія давно знаю, та 18-річного прикордонника Сергія Бойко.
Для всіх нас, для наступних поколінь наші земляки Олександр, Сергій та всі інші загиблі у сучасній неоголошеній російсько-українській війні назавжди залишаться справжніми Героями, мужніми оборонцями рідної України, які обрали собі долю захисників рідної держави.
Проте, кожен із нас мусить задуматись: чому наші хлопці змушеними були залишити мирне життя, і зі зброєю у руках захищати рідну землю від облудних вчорашніх «братьєв»? І, чи не є ми всі разом, та кожен зокрема винуватими у смертях загиблих українських вояків? Чи, не є винним наше суспільство у якійсь мірі зневаги до історії свого народу, нехтуванні рідною мовою, поклонінні чужим ідеалам, що й призвело до втрат сотень молодих життів наших українських хлопців, початок яким поклала перша - Небесна сотня Майдану?
Першою і здавалось останньою жертвою була смерть 21–річного Сергія Нігояна, якого я декілька разів зустрічав у Києві на Майдані, розмовляв із ним, фотографувався… Тоді, ця втрата була шокуючою для всієї України. А, вже зараз є очевидним, що та перша жертва тільки відкрила лік у списку імен Героїв рідної землі, які усвідомлено віддали найдорожче у боротьбі із імперським двохголовим мутантом, хворобливими ідеями «рускава міра» від «ввічливого» голомозого карлика та кремлівського попа-феесбешника.
Зовсім не першими в історії боротьби за Україну є жертви наших земляків, зрослих на вінницькій землі. Проте, надзвичайно мало знають сучасні вінничани про героїзм ровесників Олександра та Сергія - наших українських хлопців, які майже сто років тому назад у 1917-1920 роках йшли до смертельного бою під жовто-блакитним прапором, із Тризубом на рукаві, коли російські загарбники під керівництвом тодішнього «путіна» - відомого всім садиста Лєніна рвалися на наші землі із півдня, півночі, зі сходу. Чи, відомо комусь із земляків загиблих крижопільчан факт того, що у липні 1919 р. героїзм наших хлопців із 3-ї стрілецької дивізії під командуванням полковника О.Удовиченка дав змогу досягти значних перемог під Крижополем та Вапняркою, що дозволило українським арміям увійти до столиці України Києва? За вдало проведену операцію частина була офіційно удостоєною назви „3-тя Залізна стрілецька дивізія УНР".
Але, скільки молодих життів було відданими за Україну, якими ріками крові була политою вінницька земля! Де, зараз знаходяться незчисленні могили наших захисників, на яких цвинтарях та окраїнах – цього вже не взнає ніхто, адже переможцями у тій війні - окупантами із Росії та їхніми місцевими служками вперто нищились українські могили, історія, культура, мова…
Натомість, стоять іще у області пам’ятники кривавому Лєніну, а у Крижопільському районі тодішньому «бєзлєру-бєсу» -катові Дзержинському! Маємо безліч вулиць імені «лєніних–кірових-чапаєвих-жданових», і вперте небажання їх перейменовувати, як насмішка сучасних депутатів місцевих рад над пам’яттю всіх тих українських «савченків», які боронили життя, майно та мирне життя наших прадідів у 1919-1920-их!
Маємо байдужість переважної більшості викладачів історії, які при бажанні могли б просто за велінням совісті повідомляти молодіпро вказані історичні факти, виховувати саме українських патріотів. Всупереч нашим сільським бабусям, багато з яких ще спілкуються із власними міськими онуками російською мовою, адже: «яка разніца…». А, різниця є у тому, що частина таких онуків виросла споживачами культури іншого народу, взяла іноземну зброю і під прапорами сусідньої держави стріляє по своїх братах. А, такі «добрі», богомільні бабці навіть не здогадуються про свій великий гріх перед Богом, який створив землю, людей, та дав власну мову кожному народові. Вони не усвідомлюютьтого, що всім їм безперечно «зарахується» нищення у власних онуках творіння Божого – мови, якою тисячу років спілкувались предки.
Показовою є історія уродженця Кетрос «унтєра» Василя, який після служби у царській армії спілкувався у селі виключно російською мовою, муштрував українських козаків, вчив співати похідних пісень про «бєлого» царя тільки російською, що викликало неабияке обурення серед оточення. Проте, під час першого бою 1918 року Василь враз згадав рідну мову, коли стріляючи із кулемета по російських загарбниках, які намагались вдертись на ямпільську землю зі сторони теперішнього молдовського Придністров’я, примовляв: «Чого, ви лізете на нашу українську землю?». Відтоді,«унтер» Василь спілкувався мовою рідної землі, за яку віддав своє життя у бою під містом Вознесенськом у квітні 1920 р.Звісно: «скільки мов знаєш, стільки разів ти людина», проте дивує позиція частини нашої української молоді, яка постійно спілкуючись переважно російською, принижує насамперед не тільки себе самих, а і пам’ять своїх прадідів, вчителів, таким чином визнаючи рідну мову потворнішою за «язик» теперішніх убивць своїх ровесників. Прикро, що багато хто із молодих вінничан навіть не задумувався над такими речами.
Відомо, що історія має здатність повторюватись, але вже у новому вимірі. Не має жодного сумніву у тому, що сучасна кривава війна на сході України є продовженням, завершальною стадією тієї далекої, яка завершилась російською окупацією України у 1920 році. З тією лише різницею, що майже сто років тому назад збройна боротьба за Волю України невдало завершилась на західному кордоні, а незабаром, із Божою волею вона також закінчиться на нашому кордоні, проте вже – східному! Перемогою України!
Слава Україні! Героям слава!
.jpg?hash=2017-01-24-13-44-27)
АВТОР:
Заступник голови Політично консультативної ради при Вінницькій облдержадміністрації, член Історичного клубу "Холодний Яр", голова обласної організації Конгресу Українських Націоналістів В’ячеслав Березовський
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
Сьогодні у Вінниці
Найчастіше
Ваші відгуки про послуги у Вінниці
№ 17 від 24 квітня 2024
Читати номер
