Жінка з трьома дітьми втратила квартиру

Вінничанка Галина Михальченко рік не виходила з лікарні. Під час аварії загинув її чоловік. Вона з двома дітьми дивом залишилася жива. Але скалічена. Поки лікувалася, дітей віддали у притулок. Це було перше, але не останнє випробування, через яке пройшла. Бо й дотепер продовжує боротися за виживання – своє і своїх дітей. Їх у неї вже троє.

Підпишіть документ
- У нас була щаслива, дружна сім’я, - згадує пані Галина. – Чоловік військовий. Мали двокімнатну квартиру. Двоє діток. Тішилися ними, раділи життю. Ця ідилія закінчилася першого березня 1994 року. Відтоді і до нині, ніби хто наврочив…
У той день автомобіль, в якому їхала вся сім’я Михальченків, потрапив у аварію. Чоловік загинув одразу. Галина рік провела в лікарні. З рідні у неї була тільки бабуся по маминій лінії, мала хату в Сальнику Калинівського району.
- Приблизно через вісім-дев’ять місяців після перебування в лікарні, мене на деякий час почали відпускати, як кажуть, на волю, - продовжує жінка. – Дітей провідати. Виховувалися вони у дитячому будинку «Гніздечко». Якось я навідалася до бабусі в Сальник. А вона й каже, що ти будеш у тій Вінниці робити. Одна, з дітьми… Продавай квартиру і переїжджайте до мене. Я вже стара. Мені буде поміч і вам не так самотньо. Так приємно стало від її слів, аж сльози виступили на очах.
Жінка дотепер пам’ятає номер своєї квартири. Проживали вони на Келецькій, 75, квартира – 59. Каже, покупця не довелося довго шукати. Житло йому сподобалося, тому пропонував не зволікати з оформленням документів. Навіть заплатив частину грошей.
Наслідки черепно-мозкової травми час від часу давали про себе знати. Коли наступали напади, потерпілу знову клали в реанімацію. В один з таких днів до неї прийшов покупець квартири. За словами пані Галини, він попросив підписати документ.
- Каже, я ж вам дав гроші? Я відповідаю: дав. Тоді підпишіться, що їх отримали, – згадує ту розмову Галина Михальченко. - А я в такому стані, що мені було не до того, але, думаю, я ж справді взяла гроші, то маю це посвідчити. Хвора людина, буває, робить таке, чого ніколи не вчинила б в іншій ситуації.
Лікар, як тільки розпитав свою пацієнтку, що вона там підписувала, відчув щось неладне.
- Сам подзвонив у ЖЕК, - каже пані Галина. – Попросив, щоб призупинили оформляти документи на продаж квартири, поки продавець перебуває на лікарняному ліжку. До нього дослухалися, але…
Співрозмовниця каже, що після того покупець так залякав її погрозами на адресу дітей, що вона готова була відмовитися від будь-чого, тільки б не заподіяти зла її кровинкам.
- Ось так ми залишилися на вулиці… Ні грошей, ні квартири. Допомогти мені ніхто не міг, бо сама собі підписала, як кажуть, вирок.
- Ви знаєте ту людину, яка так вчинила з вами?
- Аякже, знаю і прізвище, і де проживає. Потім мені розповідали, що він так само зробив не тільки з нами.
А хата вже продана
У Сальнику, з’ясувалося, на них теж ніхто не чекав. Бо хату до їхнього приїзду вже продали.
- У бабки знайшовся родич, який жив десь в іншій області, - продовжує пані Галина. – Як тільки дізнався, що ми маємо переїжджати, швидко переоформив житло на себе. А коли бабка померла, продав будинок іншим людям. Як я переживала тоді!.. Не за себе. За діток... Куди мала йти з ними?
У Вінниці жінка винаймала житло. Влаштувалася на роботу санітаркою. Грошей катастрофічно не вистачало не тільки на оплату за житло. Харчувалися упроголодь. Ходили з протягнутою рукою по підприємцях. Перенесені травми нагадували про себе. Лікарі рекомендували знову лягати в лікарню. Безвихідь загнала жінку у глухий кут.
- У мене не було більше сил боротися, - продовжує жінка. – Написала передсмертну записку, поцілувала в чоло своїх діток і однієї ночі подалася на вокзал. Піднялася на залізничний міст. Він тоді ще висів над коліями. Довго наважувалася стрибнути. Пропустила один поїзд, другий. А тоді зібралася з духом і, думаю, все, крапка.
Тієї пізньої години через міст проходили двоє – чоловік і жінка.
- Видно, зрозуміли мої наміри, - каже Галина. – Ніби якісь ангели-охоронці, взяли під руки і відвели від перил. Я заливалася слізьми. Виговорилася про все-все. А чоловік вислухав і каже: «Ти інтернатівська, і ми такі самі, приходь до нас жити. У нас, буває, по два-три дні нема що їсти, але зате є дах над головою".
Так пані Галина зі своїми дітками опинилася у добрих людей. Двоє братів і сестра мали на Тяжилові трикімнатну квартиру. Погодилися на те, щоб до них підселилися ще троє людей.
- Згодом мій рятівник почав, ніби між іншим, говорити про те, щоб виходила за нього заміж, - каже пані Галина. – Я спочатку навіть у думках такого не допускала. Він старший від мене на 14 років. Куди воно таке годиться. Але згодом переконалася, наскільки він добра людина. Дуже гарно ставився до моїх дітей. Так ми й побралися. Маємо спільну дитинку – донечку Світлану. Разом прожили 11 років. Далі не склалося. На розподіл квартири я, звичайно, не претендувала. Бо це було б не по-людськи. Навіть на аліменти не подавала. Бо він дотепер допомагає дитині. Та й Світлана часто ходить до тата. Буває, ночує там, харчується.
Все знищила пожежа
Галина Михальченко знову пішла жити по квартирах. Згодом жінці допомогли з кімнатою у гуртожитку, що знаходиться у провулку Карла Маркса. Кімнатка на першому поверсі, без каналізації.
- Вибачайте, але в туалет ходимо на відро, - жінка відсуває шторку в кутку кімнати при вході.
Однієї ночі в підвалі будинку сталася пожежа.
- Схоже, бомжі залишили недопалок, - каже жінка. – Я опинилася в реанімації з отруєнням чадним газом. Яке щастя, що тієї ночі дітей не було вдома.
Згоріло все, чим сім’ї допомогли добрі люди – одяг, речі. Але треба було рятувати жінку. Шестикласниця Світлана пише слізні листівки: «Допоможіть врятувати маму!» і ходить з ними по місту. Дівчинка сама недавно перенесла складну операцію. Оперували її у клініці на Кубі. Мама випросила направлення в Києві у дитячому Центрі «Охмадит».
- Прийом вели кубинські лікарі, - розповідає мама дівчинки. – Вони набрали пацієнтів стільки, як запланували, і кажуть: все, прийом закінчено. А черга якраз закінчилася на нас. Я в сльози. Лікар через перекладача запитав, чому плачу, а тоді змилувався, записав на операцію ще й Світланку.
Операція безкоштовна, але квиток на літак треба було оплатити. Його вартість 25 тисяч гривень. Мати оббивала пороги мало не всіх організацій, які є у Вінниці. Зверталася з листами до депутатів, керівників. Так вдалося назбирати необхідну суму грошей. Світланка бачила це, і коли сталася біда з мамою, собі стала робити так само.
- Люди по-різному ставляться до чужої біди, - каже пані Галина. – Одні проходили повз дитину, роблячи вигляд, що нічого не бачать. Інші взагалі дивилися зневажливо. Але були й такі, що не шкодували грошей. Навіть великих сум. Так Світланка назбирала мені на лікування.
Тепер у нас ще одна біда. Із старшенькою дочкою щось робиться неладне. Олі уже 22 роки. Вона раптово схудла. На дитину боляче дивитися – її вага нині 38 кілограмів. Знову треба йти до лікарів.
Благословив владика
Щоб хоч трохи відновити кімнату погорільців, сім’ї надали допомогу чимало людей. Пані Галина каже, що вхідні металеві двері поставили після того, як звернулася до заступника міського голови Анатолія Ворони. Коштами допоміг народний депутат України Микола Катеринчук. Так само матеріально підтримав сім’ю президент Корпорації «RIA» Олександр Човган.
Вікна з металопластику привезли і встановили представники фірми "Корса". Надали допомогу підприємці фірми «Діадема».
- Ми люди віруючі, ходимо до церкви, коли розповіли про це священику, він сприяв в отриманні благословення від архієпископа Вінницького і Могилів-Подільського Сімеона. Його звернення про допомогу нашій сім’ї є у церквах і люди відгукуються на нього, приходять, допомагають, хто чим може.
- Дуже потрібна в кімнаті каналізація, - каже пані Галина. - Може б хто зробив її. Я розумію, що квартиру нам ніхто не поверне і нову не надасть. Бо це неможливо у наш час. Я б перебралася куди-небудь в село. А тут би нехай вже діти залишалися. Але ж на хату в селі теж треба грошей, безплатно ніхто не дасть.
Але не цим зараз більше переймається жінка. Всі її думки про здоров’я старшої донечки Ольги.
- Дай Боже, щоб не підтвердилося те страшне, про що й згадувати не хочеться… - говорить жінка.