Владислав Григор’янц: «Достоєвський «напише» і про вас»

Досьє
Владислав Григор’янц, письменник
Дата народження: 3 березня 1966 року.
Діти: Ольга (26), стоматолог, Андрій (9 років), Регіна (5 років).
Хобі: шахи.
Улюблена музика: класика та барди.
Улюблені режисери: Тарковський, Куросава.
Улюблені письменники: Пелевін, Борхес, Маркес.

Народився я у Молдавії, але виріс на Україні. Батьки мої були родом із Вінниччини, і майже відразу після мого народження переїхали до Могилева-Подільського.
Дім наш стояв практично на березі Дністра, метрів за десять від води. Річка була бистрою і повноводною, це зараз вона обміліла. Але великі повені траплялися не часто, за моєї пам’яті - зо три рази.

Одна із них сталася, коли я був ще зовсім малим. Це залишилося найяскравішим спогадом дитинства: вода прибуває, всі кругом біжать, мама падає і ламає руку…
Пам’ятаю і фальшиву тривогу, коли люди в паніці тікали з міста через чутку про вибух на ГЕС. Першими ушилися прикордонники та митники, а за ними й інші кинулися рятуватись. Я якраз їхав у автобусі, бачу – вулицями несуться натовпи людей з перекошеними обличчями…
Я метнувся додому. Але поки добіг, то по радіо вже транслювали звернення місцевої влади зі спростуванням чуток та закликами до спокою і порядку.

Масова паніка – явище страхітливе. Але в такі моменти проявляється істинна сутність багатьох людей. Наш будинок був багатоквартирний. Один з його жильців, приїхавши машиною, позабирав із собою всіх сусідів, які на той момент були вдома.
Але були й інші випадки. Одна жінка розповідала, як її зять примчав додому вантажівкою з причепом. Теща бігом виносила з хати домашній скарб, зять усе те пакував та в кузов закидав. Закінчив вантажити, собаку в кабіну посадив, двигуна завів, і - ходу… Теща слідом біжить і кричить: «Синку, а як же я?!» А він їй через плече: «А ви, мамо, на хазяйстві побудьте!»

«А я ж його як рідну дитину любила! – побивалася покинута теща, скаржачись сусідам. - І за що він так зі мною?». Найкумедніше (а для невдячного зятя - найпечальніше) те, що подітися йому не було куди, довелося повертатися…
Коли мені було сім років, народилася сестричка. Зараз ми з нею у чудових стосунках. А в дитинстві батьки тільки й робили, що розбороняли нас. Малою сестра була дуже вредною, за що їй частенько від мене перепадало.
У школі я був відмінником. Сеструня, мабуть, вирішила, що самі «п’ятірки» у моєму щоденнику - це занадто одноманітно. І понаставляла мені «двійок» з усіх предметів…

Нашим вихованням займалася в основному бабуся. Вона була вчителькою, викладала математику. Але як тільки з’явилися онуки, пішла на пенсію – вирішила, що так буде краще. Вона була взагалі дуже відданою родині, інтереси сім’ї для неї були понад усе.
Коли я закінчив восьмий клас, ми з бабусею поїхали у Ленінград. Прожили там майже місяць, обійшли усі визначні місця.
Нам дуже пощастило з екскурсоводом. Колишній актор, майже двометрового зросту, він мав чудово поставлений голос. А розповідати умів так, що екскурсанти слухали, мов заворожені. За ним постійно ходила юрба – чоловік із двісті, не менше.

Навіть корінні ленінградці приходили послухати його розповіді, приводили з собою дітлахів. Бували й комічні випадки. Якось екскурсовод розповідав про дерева, які були під час блокади так посічені осколками і кулями, що стали всихати. Тоді, щоб допомогти деревам «ожити», їм позрізали крони. Зі стовбурів пішли молоді пагони, і дерева знову зазеленіли. Одне дитинча слухало-слухало, а тоді й питає: «А якщо людині голову відрізати, вона теж краще буде рости?»
Ще у школі я почав писати – і вірші, і прозу. Але батьки наполягали на тому, щоб я поступав до медінституту. Вплив батьків у дитинстві часто грає вирішальну роль у виборі професії. І це далеко не завжди погано.

Адже щоб писати, треба мати життєвий досвід. А досвід лікаря дуже специфічний і цікавий, життя часто розкривається з несподіваного боку…
Поступив я з першої спроби. Два роки було дуже важко, бо чималий об’єм інформації треба було просто зазубрювати. Уже на четвертому курсі зрозумів, що найбільше мене приваблює ендокринологія.
Викладачі були дуже різні. Траплялися відверті самодури, які, мабуть, через власну нереалізованість просто знущалися над студентами. Але більше було світлих людей, які намагалися якнайповніше передати нам свій досвід. Бо теорію можна знати назубок, та коли не вмієш застосувати її на практиці – лікаря з тебе не буде.

Після інституту я отримав направлення у Чернігів. Потім повернувся у рідне місто, а далі перебрався до Вінниці. Працював тут лікарем, але потім облишив медицину і деякий час займався бізнесом.
Зараз я займаюся в основному літературною діяльністю. Вийшли вже три мої книги, щоправда, не в Україні, а в Росії. Там видавці мають чималі пільги, тому собівартість книг досить низька. А у нас такі податки, що видавництва у більшості випадків норовлять видавати книги за рахунок авторів.
Зараз у зв’язку із кризою вихід нових книг трохи застопорився. Але у цьому є свої плюси. Я можу спокійно працювати над удосконаленням стилю, щось покращувати в уже написаному. 

З’явилася цікава бізнес-ідея. У дитинстві, читаючи або слухаючи казки, ми часто ототожнюємо себе з їх героями. Підростаючи, починаємо ставити себе на місце героїв усіляких пригодницьких книг… Це властиво, мабуть, більшості людей. От я і подумав: а чому б не спробувати «переписати» під конкретну людину її улюблену книгу? Щоб вона дійсно була там однією з дійових осіб. Адже така книга буде для неї оригінальним, а головне – унікальним подарунком!
Зробив свій сайт. Проект так і назвав: «Стань героєм книги». З’явилися замовники. Найчастіше люди хочуть бачити себе персонажами класичних творів.

Жінки в основному вибирають романтичні історії. Зрідка трапляються бажаючі стати героями казок. А дехто воліє, щоб у книзі була просто описана історія його життя.
Найбільше часу забирає технічна робота – редагування, друк. А я працюю досить швидко. Все залежить від того, чи хоче людина просто з’явитися у тексті кілька разів, чи бажає бути головним героєм.
Отож для дива не обов’язково потрібен чарівник чи добра фея. Книга теж може допомогти здійснити ваші мрії. Хочете - теперішні, а хочете - ті, що родом із далекого дитинства. Не знаю, ким буде у дорослому житті мій син, але зараз він мріє стати… піратом.