Український козацький «спецназ»

Щоб здолати ворога, українці в усі часи об’єднувалися у військові товариства. Немічний сліпець із кобзою насправді був вправним воїном, пластун, пролежавши дві доби у засідці, здобував безцінну інформацію про ворога, а характерник міг на льоту зупиняти кулі.

У жовтні на Покрову в Україні відзначають День козацтва. Окремі сторінки героїчного минулого тієї доби нині змушують замислитися: виявляється, наші предки настільки прагнули свободи, що створювали цілі секретні підрозділи, діяльність яких наводила на загарбників неприхований жах. Про таємні ордени українців – наша розмова з Тарасом Каляндруком, істориком-дослідником, кандидатом економічних наук.

«А кобзарів усіх вирубати!»
Пане Тарасе, таємні організації в Україні – одна з маловідомих сторінок вітчизняної історії. Як і чому вони виникали?
– Таємні спільноти були в усьому світі, в усіх народів, і Україна – не виняток. Проте радянська історіографія їх не вивчала, вважаючи, що в українців завжди була єдина мрія: возз’єднатися з російським народом. Насправді ж є багато документальних і фольклорних матеріалів, які свідчать, що в Україні споконвіку існували різні таємні військові товариства. Вони мали свою систему влади і закриті для «непосвячених» ритуали. Таких таємних орденів було безліч: від бродників, які у ІХ столітті захищали броди (стратегічні військові об’єкти – авт.), і аж до часів Запорізької Січі. На Великій Україні існували гайдамаки, харцизи, левенці; в Карпатах – опришки; на Лемківщині – збійники, шугаї; на Закарпатті – бескидники; в Угорській Русі – списаки, батяри; на Буковині – борці. Втім, найпотужнішим об’єднанням, своєрідними «загонами спецпризначення», були козаки-пластуни, характерники і мандрівні кобзарі.

Кобзарі? Щось важко уявити мандрівного сліпого старця з кобзою, який співає невольничих пісень, а потім із костуром у руках кидається на ворога…
– Але так воно і було! Перекази про кобзарські сотні – не вигадки. Відомо, що кобзарі офіційно входили до складу Запорізького війська і мали окремий кобзарський загін. Більшість із них однаково добре володіли і бандурою, і зброєю. Вони разом із козаками йшли у походи, влаштовували диверсії і силою свого мистецтва піднімали бойовий дух воїнів.
Аж ніяк не завжди це були немічні старигани, які мандрували селами із піснями й думами. Насправді кобзарі могли протистояти ворогові навіть у нічних умовах, бо мали перевагу над зрячими: добре розвинений слух. Кожен співець був озброєний особливим «свяченим ножем», який носив під сорочкою на грудях, і костуром (від нього й походить назва техніки боротьби - «костурець»). Вони вправно володіли холодною зброєю, вміли наосліп їздити верхи і на звук стріляти з пістоля. А у XVII-XVIII століттях таємне братство мандрівних кобзарів об’єднувала ще одна, мало кому відома мета: розвідницька, шпигунська діяльність. Товариство мало своїх учителів та учнів, статут, прапор, касу, свою особливу мову - лебійську, а також таємну систему умовних музичних сигналів і знаків, зрозуміти які могли лише «посвячені».

Відео дня

Очі й вуха Січі Запорізької
Але ж, либонь, козаки не могли покладатися лише на сліпих розвідників…
– Звісно, ні. Спільнота кобзарів була тісно пов’язана з козаками-характерниками. Є припущення, що кобзарі були одним із відгалужень таємного ордену характерників. Не випадково ж осліплених у бою чи в полоні козаків «переводили» у загін кобзарів, де вони займали чільні посади. Самі ж характерники були своєрідним «спецназом». Вони володіли таємними військовими знаннями, були посвячені в магічні ритуали і могли силою волі чи характеру викликати неймовірні явища. Недарма про них казали: «Куля не брала, шабля не рубала, з води він сухий виходив, а з вогню – мокрий. І крізь стіни пройшов, і по воді пішов».
Ці таємні вміння були унікальною системою психофізичної підготовки. Секрет їх у тому, що звичайна людина використовує можливості своєї психіки мінімально, а характерник їх розвивав, досягаючи неймовірних для «простих смертних» результатів. Приміром, отаман Іван Сірко кулю на льоту зупиняв, а внутрішню енергію вмів сконцентрувати так, що від удару шаблі залишалися тільки синці! Гетьман гайдамаків Іван Гонта босоніж ходив по вістрях списів, а характерника козака Мамая за дар зцілювати і ступати по воді порівнювали з Ісусом Христом.

Де ж цьому навчали?
- Найвідоміший центр таємного ордену характерників був у Медоборах на Тернопільщині. Інший - на Січі. Тут у спеціальній школі розвідників козак учився бути витривалим до спраги, голоду, дощу і снігу, фехтувати із зав’язаними очима, маскуватися, орієнтуватися в лісі чи полі поночі, володіти луком, списом, арканом, шаблею. А ще - вільно орудувати двома шаблями, сидячи верхи, перекидаючи зброю із руки в руку. Ця майстерність здобувалася довгими тренуваннями - зокрема, у бойовому гопаку: під час танцю козак мусив ще й співати, тренуючи і м’язи, і органи дихання. І все це - з шаблями у руках!

Цікаво, що всі запорізькі курені називали за іменем кошового, і тільки один звався Пластунським. Чому козаки відійшли від традиції?
- Бо пластуни були не звичайним куренем, а таємною самобутньою формацією розвідників-диверсантів. На їхній основній базі, замаскованій під мисливське товариство, у плавнях Великого Лугу козаків вишколювали, вчили характерництву та бойовим мистецтвам. Свою назву вони взяли від слова «пласт», що означало лежати пластом. Плазом, притулившись до землі, у густій траві прокрадався розвідник до ворога, виглядав усе, що потрібно, і непомітно відходив. Кілька годин (а то й днів) міг лежати долілиць, вистежуючи неприятеля.
Досконало знаючи закони природи, поведінку тварин і людей, пластуни вміли орієнтуватися за допомогою шостого чуття – і це допомагало їм прокрадатися в тил ворога, інколи й на 160 кілометрів вглиб! Вони були чудовими стрільцями, вміли безшумно «знімати» вартових, досконало знали мистецтво фортифікації, мінну та гарматну справи. Це були вуха й очі всієї Січі – тільки найвідважніші, найспритніші мали честь називатися пластунами.

Чи були у пластунів особливі конспіративні методи здобування чи передачі інформації?
– Вони використовували конспіративну систему так званих «печаток». Це були військові накази, зашифровані у печатці, наклеєній на віск чи папір. Сам зміст наказу передавали усно. Вигадали цю систему, щоб ворог, навіть полонивши козака, не міг взнати планів запорожців. Іншим популярним методом конспірації було входження в роль мандрівного купця, жебрака, того ж кобзаря. Як справжні розвідники, пластуни досконало знали мову та звичаї сусідніх народів, а тому часто «перевтілювались» у турків чи поляків.
Саме життя виробляло у них пильність, кмітливість, вміння пристосовуватися та досконале володіння мистецтвом прихованих, зовні не помітних рухів. Пластун-розвідник був елітою козацького війська. Він не мав права на помилку, а його девіз був один: або випередити ворога і перемогти його, або загинути...

Володимир Воловодюк (42),
отаман Вінницького полку імені Івана Богуна

- В цілому - це красива легенда. Зараз говорять, що інформація про характерників передавалася винятково усно, вона була засекречена, тому реальних письмових свідчень немає. Але, разом з тим, як кажуть - диму без вогню не буває. Якщо через стільки років про це говорять - значить щось подібне було. Взагалі козацькі традиції мають набагато більш глибоке коріння, ніж прийнято вважати. Козацтво не могло з'явитися на голому місці - типу не було-не було, а Байда свиснув і раз - з'явилася Січ. Це були давні традиції і звичаї. І в той час, історично виникла необхідність у виникненні такого формування, як Січ. Вона однозначно замислювалася, як орденська організація, навіть усі відповідні атрибути мала.