Ірина Шостак-Орлова: "Уявила пейзаж, а через рік побачила його"

Досьє
Ірина Шостак-Орлова
Посада: викладач арт-майстерні «Скриня».
Дата народження: 24 серпня 1960 року.
Сімейний стан: заміжня, чоловік Валерій – дизайнер.
Діти: син Віктор (20), студент Львівської академії мистецтв.
Улюблена музика: Брайан Адамс, Стінг, «Gregorian».
Улюблені письменники: Річард Бах, Герман Гессе.
Улюблені режисери: Тарковський, Фелліні.

- Звідки у вашої арт-майстерні така назва?
- Ми її вибирали разом із дітьми. Було багато варіантів, нарешті залишилися «Світлиця» і «Скриня». І тоді Вадик Бездушний філософськи мовив: «Світлиця» - це гарно, але у скриню можна не лише щось покласти – звідти можна дістати натхнення!»
Нашій майстерні ще й року немає. Раніше я працювала у «Барвах України», а потім вирішила, що пора відкрити свою студію. Мабуть, мої думки притягнули до мене людей, близьких за духом. Тамара Драчук веде у нас майстер-клас із печворку (клаптикового шиття), а Наталя Дубенкова навчає виготовленню арт-ляльки. Ми й одна в одної вчимося. Я несподівано для себе почала ліпити – і вже зробила свою першу авторську ляльку. Вона називається «Людина-картина». Це – моя душа, що тримається за картину, мов за ікону. Адже це мій світ, який дає можливість мислити і вірити… Захоплююся я і народною лялькою. Завершую роботу вже над третьою. Вона буде запашною, набитою духмяними травами – оце якраз збираю їх та сушу.
У нас зараз понад 50 учнів. Причому нерідко займаються не лише діти, а й їх батьки. Є такі учні, що пройшли уже майстер-класи у всіх викладачів.
Ми збираємося запросити педагогів, які б навчали наших учнів чомусь новенькому.
Працює у нас і жіночий клуб – ділимося одна з одною тим, чому навчилися чи десь побачили.
Найважливіше у нашій арт-майстерні – це те творче поле, яке тут існує і допомагає нам творити. Свою чергову виставку «Скриня» хоче зробити ще цікавішою. Досягти цього плануємо за рахунок експозиції - не просто виставити гарні роботи, а скомпонувати їх так, щоб це саме по собі вже привертало увагу.

- Ви працюєте у техніці художнього текстилю. Чому обрали саме її?
- Можна сказати, що не я її обрала, а вона мене… Малюю я з раннього дитинства. Мій батько був художником-аматором, так що багато чому я навчилася у нього. Я прочитала багато книг про живопис, але книги – то одне, а мені бракувало «живого» професійного погляду на мої роботи. Хотілося, щоб хтось підказав, які недоліки має кожен конкретний малюнок. І я пішла вчитися у художню школу, потім займалася у студії. Мріяла стати живописцем. Але у республіканську художню школу я не пройшла за конкурсом.
Деякий час я працювала художником у нашому драмтеатрі. Спочатку займалася рекламою, потім мені довірили оформлення костюмів. Все це так мене захопило, що я навіть хотіла вчитися на театрального художника. Спробувала вступити у Ленінградський театральний інститут на спеціальність «художник-постановник», але знову не пройшла за конкурсом.
Потім вирішила вступати у Львів, у інститут прикладного мистецтва на графіку. І ще раз – невдача… Мені порадили вступити на «нульовий», підготовчий курс. Я так і зробила. Серед усіх факультетів «найсильнішим» там вважався текстильний. Туди я й попробувала вступити – і цього разу мені пощастило. Вважаю, що з вибором спеціальності не прогадала. Адже все, чим я захоплювалася досі, текстиль об’єднує у собі.

- А як ви опинилися у Вінниці?
- За розподілом я потрапила на камвольно-суконний комбінат у Чернігів. Але фабрика – це механізм, який міг мене просто знищити як художника. А мені хотілося працювати творчо.
Я переїхала у Вінницю. Тут художньо-виробничий комбінат лише створювався, замовлень практично не було. Зате у комбінаті я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком… Майстерні тільки будувалися, і ми весь час ходили на суботники – допомагали будівельникам. Так тривало майже два роки, потім я пішла працювати у художню школу.
Брала участь у творчих виставках, і часом Міністерство культури закуповувало на них деякі мої роботи. Дві з них потрапили у Львів, а одна – у Чернігів. Це просто диво - в Україні стільки міст, але доля вибрала саме ті, які тісно зі мною пов’язані!
Містичні моменти у моєму житті не раз траплялися. Ми орендували для майстерні приміщення, і коли я вперше зайшла в нього, то побачила те, що вже існувало на одній із моїх робіт: ті ж арочні вікна, ліпнина, розетки… Архітектурні мотиви – моя улюблена тема. Особливо я люблю міські дахи. І якось створила саме таку роботу: будинки, дахи, небо над ними… А коли наша майстерня переїхала у теперішнє приміщення, я виглянула з вікна нашого четвертого поверху – і остовпіла. Переді мною були саме ті, зображені мною рік тому дахи!

- Кажуть, ваші роботи потрапили на виставку аж у Японію…
- Найперша всеукраїнська виставка художнього текстилю відбулася лише у 2004 році. Так що ми страшенно відстаємо у цьому сенсі від інших країн, де такі виставки – справа давно уже звична. А у нас така кількість талановитих людей, що ми могли б здивувати увесь світ! На тій виставці я отримала два дипломи і запрошення від асоціації міжнародних зв’язків взяти участь у виставці у Чикаго.
Отримала бронзову медаль у 2006 році у міжнародному бієнале з художнього текстилю «Скіфія», що відбувалося у Херсоні. Виставка ця досить солідна - були учасники з Англії, Фінляндії, Бельгії, Прибалтики, Японії…
Минулого року вони влаштували виставку міні-текстилю, і роботи 12 українських авторів відправили у Японію. Поїхали туди і мої роботи.

- Попит на речі, виготовлені вручну – мода чи щось більше?
- Речі, зроблені в техніці текстилю – «теплі», енергетичні, як і все, що зроблене руками, а не механізмом. Є таке поняття, як пам'ять рук. Вона закладена у нас генетично. І поступово пробуджується. Ви подивіться, як багато людей зараз захоплюються, наприклад, лялькою-мотанкою. Просто бум якийсь! Людям хочеться зробити щось власноруч і подарувати комусь – поділитися своєю енергією. І це приємно для обох.
Я сама була зворушена, коли моя колега Наталя подарувала мені на день народження ляльку. На якусь мить відчула себе знову дитиною. А в дитинстві, між іншим, у мене таких цікавих ляльок не було – лише фабричні…
Моя бабуся залишила мені сорочку, вишиту спеціально для мене досить складною технікою - низзю. Бабці довелося зробити чимало чернеток, поки освоїла цю техніку, а почала вона її вивчати у… 82 роки. Це було на грані подвигу: бабуся була після інфаркту, та ще й майже сліпа – щоб хоч щось бачити, до окулярів лупу прив’язувала. Як вона ті візерунки вираховувала – поняття не маю, я б так, певно, не змогла. Вона мені залишила не просто сорочку, а нагадування про те, що коли у людини дуже сильний дух, то їй підвладне все…