Старший  на … одну годину.

- Євген народився о 9-й годині сорок хвилин, а я о 10-й годині 43 хвилини, - розповідає Михайло. – Мені важко говорити слово «був». Ми тільки що повернулися з кладовища. Не хочеться вірити у те, що сталося. Не раз ловлю себе на думці, можливо, це страшний сон, вранці прокинуся і все буде, як раніше.

На моє вибачення, що завдаю болю спогадами про  горе їхньої сім’ї,  просить не вибачатися. Каже, йому потрібно виговоритися, можливо, тоді менше душа болітиме.

- Ми ж завжди були разом, - продовжує розповідь Михайло, - бо ж близнюки. Разом у дитсадку, школі. У дитинстві нам разом купували взутися-вдягнутися. Батько з першого класу віддав нас обох на плавання, і ми дружно бігали у спорткомплекс СКА,  де був басейн. Так само ходили у музичну школу. Тато підібрав для нас заняття, щоб не ходили по місту і не шукали пригод на свою голову.

Брати-близнюки навчалися у 30-й школі.  Друзі й однокласники кажуть, що Євген  мав більш спокійний характер. Був більш домашній.  Однокласник Олексій Гаврилов згадує, що Євген щоразу приїжджав на зустріч з випускниками.  Про Михайла цього сказати не може.

- Євгена й Михайла знаю з дитячого садка, - розповідає Олексій Гаврилов. – Ми виростали на одному подвір’ї, бо проживали у сусідніх будинках. Разом поступали в академію прикордонників.  Щоправда, мене не взяли, а хлопці стали курсантами. Після того зустрічалися на канікулах. А коли вони стали офіцерами і роз’їхалися служити, бачилися ще рідше. Останній раз  бачив  Євгена торік у школі на зустрічі випускників.

Конкурс в академію - 28 осіб на одне місце

Стати військовими хлопці мріяли з самого дитинства. Мали за приклад батька. Михайло Григорович кадровий військовий, нині полковник запасу, служив у Військово-Повітряних силах.  З училищем остаточно визначилися у випускному класі. Саме тоді вирішили йти у прикордонники. Академія прикордонних військ недалеко, у сусідньому Хмельницькому.

- Коли подали документи і дізналися, що на одне місце претендує 28 бажаючих, наш ентузіазм від цього трохи приземлився, - каже Михайло. -  Але  склали іспити успішно. Багато претендентів «зрізали» на фізиці. Ми ж навчалися у фізико-математичному класі, тому для нас цей предмет не складав труднощів. Суворі вимоги пред’являли до фізичної  підготовки. Отоді й згадали добрим словом тата, який порадив ходити на заняття у СКА. Та й самі при кожній нагоді шукали турнік чи інші спортивні снаряди. Тому й цей іспит витримали з честю.

Михайло згадує епізод. Як батько сприйняв інформацію про те, що сини зараховані курсантами академії прикордонної служби.

- Хочете вірте, хочете ні, але це істинна правда, - каже Михайло. – Коли батько дізнався, що його синів прийняли на навчання, від радості отримав такий стрес, що… зліг у лікарню. Пригадую,  коли провідували його, він лежав під крапельницею.

Друг дитинства братів-близнюків Петро Савицький розповідає, як його вражали зміни у фізичному розвитку Пірусів після вступу в академію.

- Щоразу, коли приїжджали на канікули, дивився на них, і не впізнавав, - каже пан Петро. – На очах мужніли, ставали більш сильними, красивими. По-доброму заздрив їм, радів за друзів. Ми більше товаришували з Євгеном. З нетерпінням чекав, коли приїде додому. У нас завжди знаходилися теми для розмов. Коли мені зателефонував один з однокласників і сказав, що Євген загинув, повірте, це було, як удар обухом по голові.

Врятував  полковника і рядового

Після училища брати-близнюки роз’їхалися у різні підрозділи.  Останнім часом Євген служив на Харківщині, очолював відділ прикордонної служби Східного регіонального управління ДПС. Місце служби Михайла – Херсонська область. Він заступник начальника відділу прикордонної служби. Його звання – майор. Каже, теж був би підполковником, як і брат, але дозволяє говорити начальству правду-матінку. Таких, за його словами, недолюблюють. Таким «віддячують». Саме це є причиною, що залишається у званні  майора.

-Тепер для мене звання мало що значить, - каже Михайло. – У порівнянні з тим, що я втратив брата, все інше не має значення.

З братом Михайло розмовляв по телефону приблизно за двадцять хвилин до його загибелі. Євген запевняв, що все нормально.

- Я йому кажу, що повідомили в Інтернеті, що на їхню дільницю зайшли двісті російських солдатів, а Євген відповідає, що у мене застаріла інформація, бо вони вже на нашій території декілька днів,- ділиться спогадами співрозмовник. – А тоді мені подзвонили з командування і сказали, щоб тримався, бо брат загинув у бою з російськими диверсантами.

-Українські прикордонники 25 серпня зупинили диверсійно-розвідувальну групу, яка перетнула кордон з території Росії на ділянці «Красна Талівка», що в Луганської області, - йдеться у повідомленні інформаційного центру РНБО. -  Бій тривав дві з половиною години. Диверсійна група отримала велику підтримку з Російської Федерації, в тому числі і з неба - наших прикордонників обстріляли некерованими реактивними снарядами два бойових вертольоти Мі-24 Збройних сил Росії. Під час бою загинули чотири прикордонники, трьох поранено. Євген Пікус отримав смертельне поранення в голову. Завдяки діям героїв прорив через кордон не відбувся.

Полковник Сергій Бідило, заступник начальника штабу Східного регіонального командування Держприкордонслужби, який разом з побратимами приїхав до Вінниці провести підполковника  Пікуса в останню путь, розповів, що наш земляк врятував не одного прикордонника.  Одного разу, коли впала прикордонна оглядова вежа, на якій знаходився вартовий, Євген Пікус кинувся на допомогу. Незважаючи на свист куль і вибухи снарядів. Врятував бійця. На похорон приїздив також полковник Дейнека. Приїхав з госпіталю, де знаходиться на лікуванні. Полковник розповів, що він у неоплатному борг перед нашим земляком. Євген Пікус виніс його на руках з підбитого автомобіля. Через важке поранення полковник не мав сил рухатися. Лікарі у мобільному госпіталі сказали, що народився у сорочці. Час порятунку йшов на хвилини. Якби стали  чекати закінчення бою, тоді вже пізно було б рятувати.

Куля снайпера влучила в голову

-В останньому бою підполковник Пікус  надавав допомогу прикордонному наряду, який потрапив у засідку, - розповідає Сергій Бідило. – Куля снайпера влучила у потилицю. Ще два постріли прийшлися у груди. Прикордонники протистояли добре  озброєним диверсантам. Вони ще й застосували гелікоптер і обстріляли вартових кордону з повітря.

Журналісту довелося почути, як військові, які приїхали на похорон, говорили про те, що вони  захищають кордон з автоматами у руках. І це проти агресора, який застосовує важку артилерію і танки. Про це знають високі військові чини, але факт залишається фактом.

За чотири дні до загибелі підполковник Євген Пікус був нагороджений медаллю «За військову службу Україні». «За особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, високопрофесійне виконання службового обов’язку», – йдеться в указі глави держави.

Поховали Євгена Пікуса на Центральному кладовищі у Вінниці на Алеї  Героїв. Висловлюємо  щирі співчуття батькам і рідним нашого відважного земляка. Слава Герою! Земля йому пухом.