Вінничанка Марина (ім’я змінене на прохання героїні – авт.) сама виховує доньку практично з народження. Вона розповіла про те, як (не)склалося її подружнє життя і чи посильна роль матері-одиначки в сучасних реаліях.
— Ви офіційно в статусі матері-одиначки?
— Ні, моя донька народилася у шлюбі і в свідоцтві про народження зазначені мама й тато, у доньки його прізвище. Юридично, я не мама-одиначка, тому не отримую жодних пільг. Але фактично – так, я виховую доньку сама вже протягом чотирьох років.
— Що передувало розлученню?
— Сказати, що стосунки з чоловіком були складними – це нічого не сказати. Ми не знаходили спільної мови, а після народження дитини все лише погіршилося, він почав віддалятися. Найчастіше він йшов з дому, поки ми ще спали, а повертався, коли ми вже спали. Я, звісно, намагалася змінити такий стан речей – читала книжки з психології, намагалася поговорити з ним і найгірше, що я могла зробити – це шукати причину в собі. Річ у тому, що на будь-яку мою ініціативу він відгукувався вкрай негативно і лише повторював: «Ти – не центр Всесвіту». Я не була щасливою в шлюбі і не хотіла терпіти навіть заради дочки. Зараз я вважаю, що щаслива мама може дати дитині набагато більше, ніж ілюзія родини. Ігри в мовчанку, приниження, натяки на те, що в мене непорядок з головою, тотальний контроль і байдужість до дитини – таким був наш шлюб і я просто не захотіла більше так жити.
— Тобто, ви були жертвою домашнього насилля?
— І психологічного, і фізичного. Зараз я згадую попереднє життя фрагментами. Мій мозок ніби відформатувався і погані моменти майже стерлися з пам’яті. Але якщо коротко, то чоловік регулював усі питання з грошима самостійно – він купував продукти, оплачував рахунки, забезпечував дитину харчуванням, одягом та підгузками. Щоб купити собі якусь нову кофтинку чи зробити манікюр в салоні, я мала попросити на це грошей. Він давав, але завжди повторював, що можна обійтися і без цього. Був випадок, коли з дитячих грошей я купила собі туш – він її викинув у відро для сміття і почав питати, для кого це я фарбуюся, якщо постійно сиджу вдома. Він контролював усі мої контакти, читав листування у мережах і навіть переглядав історію браузера, щоб знати, на які сайти я заходила впродовж дня. На його думку, мої подруги були поганими і з ними не можна було спілкуватися, мама часто в гості не повинна приходити, а я повинна була займатися лише дитиною і оберігати сімейне вогнище. Доходило до абсурду і в інтимному плані. В ті дні, коли він був вдома, йому постійно хотілося сексу, а я мріяла лише виспатись. Якось через мою відмову ми почали сваритися і в результаті він мене побив. Спочатку дав ляпаса, а потім схопив за волосся і вдарив мене головою об дверний косяк — все обличчя було залите кров’ю. Я була налякана – на мене вперше підняли руку. Почала швидко збирати речі – хотіла поїхати з малою до батьків. Викликала поліцію, щоб якось вплинути на чоловіка і попросила, щоб мене забрали. Мені ж відповіли, що вони не будуть нас нікуди везти і почали відмовляти писати заяву. «Ви ж все одно помиритесь», — казали вони мені. Я наполягала на тому, щоб в мене зняли побої і поліцейські лише всміхнулися і прямо в очі почали списувати все на мою післяпологову депресію, а потім почали підмовляти чоловіка, щоб той просив у мене вибачення. Врешті заяву я так і не написала, поїхати нікуди не змогла – бо грошей не було не те, що на таксі, а й навіть на маршрутку.
— Як наважилися піти від чоловіка?
— Це було одномоментне рішення. Якогось дня він не ночував вдома – де він вештався, я не знаю до цього часу. Я нервувалася і просто психанула. Попередила батьків, що приїду до них додому і почала збиратися. Тоді, до речі, мене охопила паніка і страх, що чоловік буде мене наздоганяти чи переслідувати. Ми сіли з донькою в таксі і моє серце, здавалося, вискочить з грудей. Я була знервована і навіть вказала неправильну адресу — дуже запам’яталися мої слова до таксиста «Відвезіть нас скоріше додому, я дам більше грошей».
— Як змінилося життя після розлучення?
— Як тільки ми переїхали від чоловіка, я не могла вгамувати внутрішню тривогу і очікування, що ось він зателефонує і захоче помиритися, зрозуміє, що його поведінка стала каталізатором розриву наших стосунків і, можливо, все зміниться і ми станемо щасливою родиною. На третій день після переїзду він зателефонував, щоб вибачитися, що всі ці дні не ночував вдома, бо затримався в друзів. Тобто він навіть не знав, що ми з донькою вже живемо в іншому місці. Тоді щось в мені клацнуло і я зрозуміла, що це точка неповернення. Вже через два тижні після переїзду я почала займатися розлученням – виявилося, що поки дитині немає року, це неможливо. Тому за порадою адвоката я почала готувати документи на аліменти і звернулася у виконавчу службу та суд.
— Що видалося найскладнішим у цей період?
— Мене дуже турбували кілька моментів: відсутність грошей, образа на чоловіка, страх не знайти місце під сонцем і відчуття, що стала тягарем для близьких. Мій особистий бюджет тоді складався лише з нещасних 860 грн соцвиплати, а перспектива сидіти в батьків на шиї не навіювала оптимізму. Хоча родина завжди мене підтримувала і ніхто не дорікав повчаннями, — згадує Марина. — Зрештою, я не могла сказати своїй доньці: «Потерпи, дитинко, не какай чи не їж, бо в мами немає грошей на памперси чи дитячу суміш». Чоловік тоді просто зник з горизонту, мені та дитині він не допомагав, а я й не просила про це. Щоб якось викрутитися, почала користуватися послугами ломбардів – нікому не раджу. А потім зрозуміла, що потрібно робити щось суттєвіше і вийшла на роботу, коли дитині було 8 місяців. З цим спершу були труднощі, бо я стикалася з дискримінацією – на співбесідах як тільки мова заходила про дітей, мені відмовляли. Пояснювали, що мама — не найкраща кандидатура, адже діти часто хворіють і я буду неповноцінним проблемним найманим працівником, який постійно сидить на лікарняному. Саме в цей період думки про чоловіка взагалі вийшли на задній план, бо переді мною стояла одна мета — вижити.
— Чого досягли за цей час? Чим можете похизуватися?
— Всі події, що довелося пережити, зробили мене такою, як я є зараз. Я не зламалася, стала сильнішою і відповідальнішою. Буквальне відчуття, що моє життя лише в моїх руках дуже мотивує. Я з дитинства знала, щоб щось отримати – потрібно щось зробити. Саме за останні три роки я встигла закінчити магістратуру, вперше побувала за кордоном, знайшла нормальну роботу, влаштувала доньку в садочок та на танці – життя стало багатшим на емоції, воно якісніше. Ще до карантину ми переїхали від батьків і живемо абсолютно самостійно. Найприємніше – я не потребую допомоги зі сторони і сама нас забезпечую. Я стала набагато впевненішою в собі і часу вистачає не лише на якісь хатні справи, як у шлюбі, а й на себе, на дитину, на друзів. Зараз я працюю віддалено і зовсім не за освітою – тестую різні сайти на «баги», а донька весь час зі мною. Прикольно, коли до нас додому приходить моя репетиторка з англійської мови і малеча зі мною сидить і вчиться. Вміє вже рахувати, знає багато слів та навіть складає елементарні речення.
— Чоловік спілкується з дитиною?
— Ні, за чотири роки він бачив її лише кілька разів з власної ініціативи. Я з самого початку вирішила, що якщо наше спільне життя не склалося, це не значить, що я буду проти їхнього спілкування. Але він не виявляє такого бажання. Може, це на краще. Поки що дочка не питає, де її тато. Не знаю, що відповім на це питання, коли вона виросте, але поливати його брудом в очах доньки не збираюся. Я навіть не дозволяю собі його ображати якимись словами, навіть придурком не називаю — лише на ім’я. Бо якщо він «козел» чи «бовдур», то я колишня дружина «бовдура», яка народила від нього дитину. Чим я краща тоді?
— Як тепер ставитеся до чоловіків?
— Абсолютно нормально, я люблю і поважаю чоловіків. Не ставлюся до них упереджено. Вважаю, що це неправильно – рівняти всіх людей під одну лінійку. До речі, мені набагато простіше жити з довірою до людей. Йдеться не про сліпу наївність, а про віру в людей. Хоча тепер інтуїтивно я краще відчуваю, з ким варто спілкуватися, а з ким - ні.
— Були інші стосунки після розлучення?
—Були, і не одні. Я навіть якось ходила на перше побачення разом з дитиною, бо її не було з ким залишити. Коли я попередила про це хлопця, він спершу зніяковів, але в цілому все пройшло нормально. Дівчинці тоді було трошки більше року і вони досить непогано поладнали. Та й взагалі, коли з кимось знайомлюся, ніколи не приховую, що в мене є донька. Когось це лякає, хтось нормально до цього ставиться. Але в більшості випадків чоловіки не дуже хочуть обтяжувати себе чужими дітьми. Не можу сказати, що мене це обурює чи дивує – це нормально. В кожного є право на вибір.
— Плануєте ще раз вийти заміж?
— Чесно кажучи, ні. Мені більше не хочеться спільного побуту та обов’язків. Я звикла до свободи та незалежності, і мені комфортно саме у такому форматі. А коли з’явиться людина, з якою я б захотіла прожити решту життя, то штампів у паспорті не буде. Мені більше подобається ідея цивільного шлюбу, коли ніхто нікому не належить і нічим не зобов’язаний.
— Як думаєте, чому жінки бояться йти від чоловіків?
— Страх невідомості і «насиджене місце» — основні причини того, що мене зупиняло піти від чоловіка. Я сподівалася, що буде краще, просто потрібно потерпіти. Тішила себе ілюзіями, типу «а раніше ж було краще…». А ще дуже боялася, що не справлюся сама і чомусь вважала, що нікому не потрібна одна з дитиною. Зараз я розумію, що насправді я не одна – в мене є донька, мій основний мотиватор і найголовніша частинка життя, заради якої я ладна на все.
— Що можете порадити жінкам, які опинилися в схожому становищі?
— В першу чергу потрібно полюбити себе. Риба шукає де глибше, а людина — де краще. Якщо відкинути всі сумніви і почати рухатися, можна знайти безцінний досвід. Бути щасливою і отримувати задоволення від життя — це особистий вибір. Коли мені було дуже погано і опускалися руки, я собі повторювала, що бувають ситуації набагато жахливіші і люди їх «вивозять». А оскільки я не гірша за інших, то теж справлюся і, може, навіть краще. І це зараз не слова з якоїсь мотиваційної книжки, а реалії нашого життя. Хоча, може просто я оптимістично налаштована?
Діана КОЛНОГУЗОВА
Слідкуйте за новинами Вінниці у Telegram.
№ 40 від 2 жовтня 2024
Читати номер